Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 14

— Прийшов до влади помаранчевий лідер — і щось змінилося? — батько пильно подивився на сина. — Так буде й надалі. Хай хто прийде до влади — буде те саме.

— Тож на Майдані стояли самі дурні? — ледь стримуючи лють, запитав син. — Тут усі розумні, а там зібралися телепні? І люди загинули марно? І Левко пропав задарма? І я своєю кров’ю оросив Майдан просто так?!

— Ти легковірний, — батько допив чай, — піддався пропаганді західняків.

— Сину, — Настя помітила, що син аж зблід, — ти пролив кров немарно. Усе зміниться, але не одразу. Якщо батько цього не зрозумів, то не засуджуй його і не тримай зла. Він чесно висловив свою думку, а це краще, ніж думати одне, а говорити інше. Ви зробили велике діло — показали всьому світові, що українців не зламати, нагадали, що ми — нація, що можна жити гідно і вільно, але за свободу треба платити, на жаль, дорогою ціною. Хай там як буде далі, Майдан ввійде в історію. Настане час, і я буду з гордістю розповідати, що мій син відстоював нашу свободу.

— Пишномовні пафосні слова і все, — підвів риску батько і посунув на кухню.

Настя погладила синову голову.

— Усе буде добре, мій рідненький, — промовила лагідно, — головне, що ти вдома, що ти живий.

— Мамо, скажи правду: чи багато сєвєродончан підтримувало майданівців?

— Не знаю, Генику, — Настя прилягла поруч, — навіть скільки приблизно, не знаю. Думки людей розійшлися, як під час Помаранчевої революції. Скільки людей, стільки думок. Розповідали, що були спроби створити свій Майдан у місті, прийшло кілька людей, яких міліція врятувала від оскаженілого натовпу. Навіть якщо хтось і підтримував або члени родини поїхали в Київ, ніхто не зізнається.

— Але чому? Там твориться історія, наша історія!

— Я тобі наведу кілька прикладів, і ти зрозумієш чому. — Настя обійняла сина за плечі. — Моя співробітниця їздила в Ужгород на лікування, а коли поверталася, то потрібно було в Києві чекати потяг, тож у неї було кілька вільних годин. Вона не була активним прибічником Майдану, але розуміла, що Майдан назавжди ввійде в історію країни, тому захотіла сфотографувати барикади та й себе кохану. За барикади вона не пішла, але на фоні нафотографувалася, повернулася додому і виклала у соцмережі, де була зареєстрована. Наступного дня на роботі її знайшли люди з СБУ. Не знаю, про що допитували, але перевірили, чи не стояла вона на Майдані, чи справді їздила на лікування, попередили, щоб більше не було фоток в Інтернеті, бо для неї буде гірше.

— І що вона?

— Перелякалася до смерті й швидко видалила світлини, — пояснила Настя. — Ще один приклад. Знайомий дядька Вадима на власному мікроавтобусі поїхав у Київ навістити доньку-студентку, повіз дещо з одягу та харчі. Не встиг повернутися і в’їхати у місто, його затримують СБУшники до з’ясування обставин перебування у Києві, автівку ставлять на штрафмайданчик. Перевірили, відпустили, попередили. Це ж добре, що мало хто знав, де ти був. Ми не теліпали язиками, тому й не втратили роботу. Дядько Вадим теж приховував від усіх поїздки у пошуках Левка. Ось тепер сам роби висновки. Ти знаєш, скільки мені на Фейсбуці в приваті дорікали, що я мовчу, не висловлюю свою позицію, не підтримую Майдан? Їм легко кидати в мій бік докори, бо вони з тих областей, де влада відкрито підтримала мітинги. А у нас хто при владі? Партія регіонів та прихвосні комуністи. Спробуй тут відкрити рота! А ми з твоїм батьком стільки років пропрацювали в хімічній галузі й зараз працюємо, щоб піти раніше на пенсію за шкідливість. Нас на роботі попередило керівництво, що звільнять за статтею всіх, хто підтримуватиме Майдан. Чому? Бо всі великі підприємства належать олігархам клану Партії регіонів плюс компартії.

— Я навіть не здогадувався, що тут так усе сумно, — зітхнув син. — Мені здавалося, що з нами піднялася вся країна.

— Вся, окрім сходу, хоча й були спроби створення свого Євромайдану, особливо в Луганську.

— Мені телефонували друзі, підтримували, як могли.

— Підтримували тебе, сину, як свого друга. До речі, придивися, хто чим дихає, не теліпай язиком зайвий раз, бо…

— Мене мої друзі не зрадять, — зупинив він матір, — я в них упевнений. Ми всі різні, кожен має право на свою думку чи переконання, але щоб здати чи зрадити? Ні, це неможливо!

— Людям здається, що вони змінюють події, — задумливо сказала Настя, — проте іноді події змінюють людей. Зрозумів?

— Мамо, як там бабуня? — Геннадій змінив тему розмови.

— Вчора я їй не змогла додзвонитися.

— Коли сьогодні будеш з нею розмовляти, дай мені слухавку, — попросив матір. — Здається, я знайшов аргументи, щоб переконати її повернутися додому. Добре?

— Гаразд, — Настя підвелася. — Ти відпочивай, а я піду в аптеку. Головне — не хвилюйся через дрібниці. Усе у нас буде добре.

Розділ 8

Іванна зайшла до братової кімнати. В руках, як завжди, пакетик з чіпсами «Люкс».

— Чебурек! — привітно озвався до неї Геннадій. — Ти все така ж, жуєш усяку гидоту, а потім дивуєшся, чому повнієш.

— Жую, бо не снідала, а від смаженої картоплі багато кіло не додасться, — пояснила дівчина, хрумкаючи чіпсами. — Хоч раз сам, а то завжди хтось сидить у тебе.

— Так я ж хворий, — посміхнувся брат, — а ти не хочеш бути моєю доглядальницею.

— У тебе є особиста доглядальниця, — парувала Іванна, натякаючи на Оксану. — Пригощайся, — простягла пакетик, — смачно, з беконом!

— З ароматизатором, там бекон і поруч не лежав.

— Помітна школа твоєї подруги: це не можна, те не можна, там бактерії, там глисти, там сальмонела. Послухати її — так нічого не можна їсти. І як ти все це терпиш?

— Покохаєш сама, тоді зрозумієш.

— Хай я крізь землю провалюся, ніж покохаю таку чистоплюйку!

— Даймо спокій і Оксані, і нашим стосункам, — промовив брат, — краще розкажи, як ти тут жила. Сумувала без мене?

— Хвилювалася, щоб тебе, дурнику, не вбили «беркутівці».

— Якби убили, то тобі залишилася б моя кімната, — пожартував Геннадій.

— Дурень набитий, і все! — усміхнулася сестра, і на круглих щоках з’явилися ямочки. — Навіщо мені твоя смерть, коли батьки трохи вже накопичили коштів, збираються взяти ще кредит і купити тобі окрему квартиру. Це мені нічого не світить, окрім кімнатки між бабусиними апартаментами та батьківськими.

— Вийдеш заміж за багатого мена, з власним житлом…

— Ага! — перебила його сестра. — З моєю зовнішністю? Ось дивлюсь я на тебе і думаю: чому природа така несправедлива? Ти — чоловік, якому можна трішки відрізнятися від мавпи, щоб любили жінки, проте тебе природа наділила кращими рисами від батьків, а мені залишила найгірше. Чому так?

— Не мели дурниць. Ти у мене найкраща сестра!

— Проїхали! — сказала Іванна й зіжмакала в руці порожній пакет. — Поки ми наодинці, зізнайся найкращій сестрі, скільки грошенят заробив на Майдані? — запитала стишеним голосом. — Я не Оксанка, клянчити не буду.

— Ти що?! — здивовано спитав брат. — Я стояв за ідею, а не за гроші!

— Ой! — махнула рукою дівчина. — Усі знають, що платили добре і майданівцям, і антимайданівцям. З нашого технікуму хлопець стояв на мітингах від Партії регіонів, так привіз тридцять тисяч гривень, а були й такі, що заробили по п’ятдесят тисяч. А вам платили в баксах? Правда, що ваші протести проплачувала Америка?

— Це так вам піднесли інформацію в технікумі?

— Та це кожна дитина знає! Ніхто безкоштовно не стояв! Усім вам платили.

— А коли збиралося півмільйона людей, то їм теж платили?

— Це ти повинен мені розказати, — мовила Іванна. — Гадаю, що їм нічого не дали, а тих, хто щодня стоїть, проплачували.

— Моя дурненька сестричка, — зітхнув Геннадій, — ми відстоювали свою свободу, яка дорого коштує, але її ціна не вимірюється грошовим еквівалентом. За неї заплачено людськими життями та пролитою кров’ю.

— Це лише красиві слова. Я ж тобі до кишені не лізу, то можеш зізнатися про свій заробіток, я нікому не скажу.