Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 32

— Привіт, синку! — сказала Генику, який сидів на дивані й лузав насіння.

— Вітаю! — усміхнувся син. — Що сталося?

— Усе добре.

— Чому тоді побігла одразу у ванну? Чи не пронос шкоди наробив?

Настя коротко розповіла про свою пригоду, поцікавилася, де свекруха.

— Наша бабуся вже всі копита позбивала, бігаючи на мітинги, — пояснив Геннадій. — У неї тепер графік є, щоб нічого не проґавити: дев’ятнадцятого, двадцять першого — вже відмітилася, готується йти двадцять шостого квітня, тож побігла до Семенівни домовлятися. Комуністи та Партія регіонів вже не придумають, як зібрати людей, то знаєш, що вигадали? — він притишив звук телевізора й подивився на матір. — Вони приурочили своє збіговисько до річниці трагедії на Чорнобильській АЕС. Хочуть зібрати побільше народу, щоб озвучити якісь свої рішення Луганської обласної ради. Самі щось вирішують, причому за всіх мешканців області.

— Нічого у них не вийде, — сказала Настя. — Ще є новини?

— Є. Нещодавно розмовляв телефоном зі своїм знайомим по інституту з Рубіжного. Там активісти організували мітинг за єдину Україну, на який отримали дозвіл, міліція пообіцяла свій захист. Як ти вже здогадалася, охоронців порядку було мало. Активісти одразу помітили проросійськи налаштований натовп, тож запитали міліціонерів, як їм бути в разі нападу. І що сказала наша доблесна міліція?

— Що все буде добре, — відповіла Настя.

— В акції брали учать лікарі, студенти, вчителі, багато людей прийшло з дітьми, — розповідав Геннадій.

— Як у нас на флешмобі, — нагадала Настя.

— У активістів були лише прапори України, плакати й музика, а віддалік почали формуватися групи молодиків з палицями у руках, — продовжив син. — Підтримати захід за єдину Україну прийшов разом із дружиною та тестем музикант-бандурист із місцевих.

— Я й не знала, що у нас тут ще є бандуристи, — зауважила Настя.

— Та він не просто учасник багатьох концертів, а ще й переможець понад сорока фестивалів, автор близько трьохсот музичних творів, записав п’ять альбомів, грає на багатьох музичних інструментах, — захоплено розповідав Геннадій. — Одне слово, людина мистецтва, тому дуже мирна. Так ось, мітинг тривав десь хвилин сорок, а потім той натовп, який волав «Расія!», кинувся бити палицями мітингувальників. Били усіх підряд, без винятку. Люди тікали, куди хто міг, а бандуриста схопили, прив’язали до дерева, довго шукали в його візитниці візитку Яроша.

— Ну, звичайно, — іронічно промовила Настя, — що ж може бути страшніше, ніж візитка Правого сектора?

— Потому чоловіка відправили до міліції. Висувають підозру за статтею 263 ч.2 Кримінального кодексу за носіння зброї без дозволу. Кажуть, що знайшли у нього ніж, хоча дружина запевняє, що підкинули. Навіщо мирному музиканту носити з собою ніж? Тим паче, на такий захід. Уже ввечері телефонували дружині бандуриста знайомі й радили, щоб виїжджали з міста негайно або не виходили з дому, бо у них є дитина.

— Врешті-решт, можна було зателефонувати на гарячу лінію СБУ, — сказала Настя, — якщо у місті таке творять менти.

— Ти читаєш мої думки, — Геннадій посміхнувся, не радісно, сумно. — Вона так і зробила.

— Вжили якихось заходів?

— Так. Говорили з нею як психологи, заспокоювали, що все буде добре, але нічим не можуть їй допомогти.

— Ось тобі і гаряча лінія! — зітхнула жінка. — Нема надії ні на кого. А ти чому вдома? Нема замовлень від клієнтів?

— На найближчі дні нема, — відповів син, — тож я подумав, що можна поїхати до бабці Дуні, може, щось їй там треба зробити чи полагодити.

Настю здивувала така заява. То було не хотів навідувати буркотливу та сварливу бабусю, а то сам викликався. Геннадій дивився у вікно, тож Настя не могла бачити його обличчя.

— Звісно, треба з’їздити, вона таки наша родичка, до того ж самотня, — сказала мати. — То, може, і я з тобою поїду?

— Ні! — він одразу різко заперечив. — Не треба.

— Тобі не можна виконувати важку роботу, — нагадала вона.

— Я візьму когось із хлопців, — вже спокійно мовив Гена, — з них більше користі, ніж із нас із тобою.

Настя тільки зауважила, що потрібно передати щось на гостинець. Геннадій погодився.

Розділ 22

Попетлявши зміїстими вузькими сільськими вулицями, «форд»-коротун зупинився біля похиленого дерев’яного паркану, з-за якого виглядала старенька хата. Геннадій відзначив, що передусім потрібно полагодити паркан бабці Дуні, бо дерев’яні стовпчики підгнили, і похилений паркан подекуди підпирали палиці. Напевно, бабця сама знаходила їх і самотужки намагалася надати стійкості споруді, яка в будь-який час могла завалитися. Дві половинки воріт вгрузли в землю, перекосилися і нагадували розгорнуту старовинну книжку, яку ще можна почитати, якщо обережно з нею поводитися.

— Ось тут живе ще одна моя бабця, — сказав Геннадій друзям, що вже вийшли з автівки і оглядали місцевість.

— Цікаво, тут є дівчата? — мовив Іван, розминаючи плечі. — Я був би не проти познайомитися з молодою колгоспницею.

— Відстав від життя не на один рік, — відповів йому Льоня, — колгоспів давно нема, тож і колгоспниць також.

— Ви приїхали сюди баб шукати чи для діла? — дорікнув Геннадій. — Ходімо до хати.

Хвіртка протяжно скрипнула й відчинилася. Із собачої будки неохоче висунувся білий песик, повів носом у бік гостей і лише тоді хрипко кілька разів гавкнув.

— Шарику, це я, — озвався до нього Геннадій.

Пес знову принюхався й привітно завиляв хвостом-бубликом.

— Пізнав мене? — Гена підійшов ближче, простяг руку. Собака її обнюхав, лизнув, радісно заскавчав. Хлопець почухав йому за вухом, від чого собачий хвіст закружляв іще швидше.

Хлопці підійшли до хати, постукали. Одразу двері широко відчинилися і на ґанку постала не стара бабця, а юна дівчина. Волосся зібране у дві кіски, червона футболка, джинси в обтяжку, й приємне обличчя, на якому застигло здивування. Хлопці теж отетеріли й роздивлялися дівчину так, ніби побачили інопланетянина.

— Хто ви такі? — нарешті запитала дівчина.

— Ми до бабусі Дуні, — першим оговтався Геник. — Я її родич.

— Заходьте, — запросила вона, — бабуся вдома.

У хаті було світло й охайно попри те, що зовні будинок здавався старим. Пахло чи то супом, чи смаженою цибулею. Іван по-собачому принюхався, і тишу приміщення порушило буркотіння в його животі. Геннадій привітався з бабцею, простягнув гостинці від матері, але жінка не забрала.

— Вона майже нічого не бачить, — пояснила дівчина, забираючи пакет.

— Так, — підтвердила стара, — осліпла я, як і мій Шарик, катарата[4] з’їла очі. Доля сказала: «Досить дивитися на життя, надивилася вже, всього на віку побачила, пора збиратися додому».

— Бабусю, — жартівливо озвався Геннадій, — скільки вас пам’ятаю, ви все збираєтесь «додому». Ще рано!

— Ні, Генику, відчуваю, що пора, — сказала бабця, — нагостювалася у Життя, пора й честь знати. Гадаєш, легко жити, коли розрізняєш лише світло та тінь? Людей не пізнаю, бо вони для мене стали просто темною плямою.

— Зараз успішно оперують очі, — Гена намагався підбадьорити стареньку, яка дуже змінилася і вже не була схожою на ту сварливу і всім невдоволену бабцю, яку він знав раніше.

— Ні, ні в якому разі не дам довбатися у своїх очах! — вона заперечно похитала головою. — Бог забрав мій зір, щоб мала час більше думати та попросити у нього прощення за всі мої гріхи.

Гена згадав, що раніше нічого подібного від неї не чув, навіть був випадок, коли бабця на Паску білила стіни в хаті, ніби не мала на те іншого дня. «Робити ніколи не гріх», — пояснила сусідам, хоча її вчинок скоріше був протестом.

— Люди змінюються, — ніби продовжуючи думки хлопця, сказала стара, — навіть у моєму віці. Колись кожен з нас відчує, що до зустрічі з Богом залишилося мало часу, і захоче спокутувати свої гріхи. У мене не було дітей, жила для себе, гнівила Бога, тож тепер дала прихисток сиротині. Це Марійка. Вона зараз на практиці у фельдшерки, — пояснила бабця.

4

Катарата — мається на увазі катаракта.