Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 59

— Напружені, як у нас? — Оксанка сумно посміхнулася.

— Не мели дурниць, — Гена подарував їй лагідну усмішку.

— О! Це для тебе! — Оксанка знову втупилася в екран.

— Читай вголос, — попросив хлопець. Він підійшов до вікна, задивився на подвір’я. Мирна картина тішила око: у пісочниці малюки будували печери, поруч про щось своє жіноче щебетали молоді матусі, навколо бабусі з крихтами хліба в руці зібралася зграя голубів.

— «Батальйон «Донбас» офіційно оголосив посилену мобілізацію до своїх лав. Як уточнили в прес-службі батальйону, мобілізація ведеться з метою набору максимальної кількості добровольців у батальйон, який умовно буде поділений на три частини. Перша увійде до складу Національної гвардії, підконтрольної МВС. Друга частина батальйону увійде в 24-й батальйон територіальної оборони, підконтрольний Міноборони України. Третя його частина залишиться як загін народного ополчення…» І ще таке: «З 30 травня створений з добровольців батальйон «Донбас» почне підготовку як підрозділ боротьби з терористами. Батальйон буде відповідно навчений, озброєний, екіпірований, і всі його подальші дії у складі сил АТО координуватимуться командуванням спецоперацій. Особовий склад батальйону налічуватиме до 300 осіб».

Дівчина повернулася й уважно подивилася на Геннадія.

— Цікава інформація, — сказав він, все ще дивлячись у вікно, — але чому вона саме для мене?

— Просто я подумала, що ти вже встиг записатися у батальйон людини без обличчя, — спокійно, з легкою іронією мовила дівчина.

— У Семена Семенченка є своє лице, — карбуючи кожне слово, заперечив Геннадій, — через низку причин він його тимчасово ховає під балаклавою. І взагалі, чому ти вирішила, що я мушу бути саме там?

— Бо ти маєш звичку кудись вляпатися. Взяти, наприклад, Євромайдан…

— Оксанко, облиш! — він нервово перебив. — Хочеш знову посваритися?

— Ні, я хочу дізнатися правду.

Геннадій повернувся, і їхні погляди зустрілися.

— Яку правду?

— Три рази поспіль пізно ввечері я тобі телефонувала, але в тебе був вимкнутий мобільник.

— Напевно, вже спав.

— Де? — посміхнулася дівчина. — Я зателефонувала твоєму батькові, і він сказав, що ти пішов до мене, а мені ти сказав, що будеш вдома. Виникає питання: де ти був три ночі?

Гена не любив і не вмів брехати, проте цього разу мужньо витримав прискіпливий погляд Оксанки.

— Згадав! — сплеснув він у долоні. — Ми з Льончиком три вечори колупалися в машині. Там щось чи то з бензонасосом, чи з карбюратором. А ти що собі надумала? Що в мене хтось є? Дурненька.

Він підійшов до дівчини, обняв її, притис до себе.

— Нікого, крім тебе, у мене немає, — сказав стишеним голосом.

— Правда? — Оксанка довірливо прихилилася до нього. — Тоді давай виїдемо звідси, поки нас тут не повбивало.

— Куди?

— Поїхали разом у Росію, там по материній лінії у нас багато родичів, — гаряче сказала вона, — нам не дадуть пропасти, якось проживемо.

— Ми завжди там будемо для них чужинці, — задумливо кинув хлопець. — Росія — чужа для нас країна.

— Яка чужа? Ми завжди жили мирно, наші корені давно переплелися. Погоджуйся, нам там буде краще, ніж тут. Прошу тебе!

— Там чужа земля, а тут — моя. Чому я повинен тікати зі своєї землі? Нехай біжать геть з неї чужинці, а я тут народився, виріс і далі буду жити, — сказав він категорично.

— А я?! Ти подумав про мене?

— І ти живи на своїй землі. Хто тебе жене звідси?

— Страх! Я боюся за своє життя. Коли тебе нема зі мною вночі, я не можу спати, все дослухаюся до кроків у під’їзді.

— Кого ти боїшся, дурненька моя? — хлопець міцніше притис до себе дівчину, ніби намагаючись захистити її від страхів.

— Я думаю про те, що зі мною буде, коли дізнаються, що ти стояв на Майдані, а твоя мати ходила на флешмоб, щоб розгорнути український прапор. Ти розумієш, як мені страшно?

Геннадій легенько відсторонив від себе дівчину. Через силу він міг змиритися з поглядами своєї дівчини, вважаючи, що вона ще не встигла в усьому розібратися, але почуте було як докір, і це його обурило.

— Я піду від тебе, ти зможеш спати спокійно, — сказав він, стримуючи емоції. — Якщо прийдуть ополченці, то скажеш, що вигнала мене через ідейні переконання, а мою матір взагалі не знала, бо ще не встигла познайомитися. Я зараз зачиню за собою двері, і у твоєму житті настане спокій. А якщо буде тривожно, то їдь у Росію, там тобі нададуть прихисток, нагодують, дивись ще й щось заплатять як біженці. Тільки коли будеш ковтати подачку, дивись, щоби не вдавилася!

— Як… Як ти так можеш?! — з великих гарних очей дівчини бризнули сльози. — Я стільки часу на тебе згаяла, а ти…

— А за це вибач, — мовив холодно і пішов на вихід.

— Генику, не йди! — крикнула Оксанка крізь плач. — Пробач мені. Я тебе кохаю!

— Я тебе також, — прошепотів він, щоб дівчина не почула.

Геннадій дістав із барсетки ключі, поклав на тумбочку в коридорі і тихо причинив за собою двері, за якими невтішно плакала Оксанка.

Розділ 43

Настя помітила на пероні Людмилу здалеку. Все така ж тоненька, тендітна, звіддаля схожа на дівчинку-підлітка, вона привітно помахала рукою подрузі й побігла назустріч. Настя розчулилася, побачивши подругу дитинства, обняла її і довго не відпускала.

— Я так рада тебе бачити! Так рада! — промовила Настя схвильованим, тремтячим голосом. — Навіть не віриться, що ти поруч.

— Ну, досить розводити сирість, — усміхнулася Людмила.

— То я від радощів, — знітилася Настя.

Вони йшли вулицею, і Настя насолоджувалася самим життям, в якому можна досхочу вслухатися у мирний гамір міста і не думати, де, з якого боку пролунають вибухи. Не вірилося, що не зустріне бойовика зі зброєю, направленою на людей, що не потрібно принижено опускати голову й уникати погляду ополченця, щоб зброя не випустила кулю у твоє тіло. Настя спостерігала за потоком автівок, серед яких були переважно іномарки, і не могла натішитися, що серед них немає ненависного броньовика з чужими прапорами. Навпаки, можна досхочу милуватися синьо-жовтими прапорцями на машинах зовні та в салоні. Настя навіть зупинилася, коли побачила на одному з балконів житлового будинку великий прапор України.

— Коли у нас таке буде? — сказала з жалем у голосі.

— Буде! Обов’язково буде! — підбадьорила її Людмила.

— Слава Україні!

— Героям слава! — привіталися два юнака, а Настя від почутого роззявила рота.

— Це ж треба! — вона зрозуміла, що виглядає дурнувато, відкрито розглядаючи хлопців. — За такі слова зараз на Донбасі можуть позбавити життя. Яка щаслива молодь! Хлопці навіть не здогадуються про це, — вона ще раз поглянула в бік юнаків.

— Невже все так погано? — спитала Людмила.

— Невесело, — зітхнула Настя.

Повз них пройшла дівчина в сорочці-вишиванці, яка дуже гармоніювала з її коротенькою спідничкою. Настя так уважно подивилася на перехожу, що дівчина притишила ходу, поглянула в бік Насті і, не впізнавши в ній знайому, всміхнулася і пішла далі.

— Як їй пасує, — зауважила Настя, — і намистинки підібрані в тон вишивці. Раніше ніколи не задумувалася над тим, яке гарне наше національне вбрання, — зізналася Настя.

— Не можу з тобою не погодитися, — сказала подруга. — А останнім часом серед молоді пішла мода на вишиванки, і, ти знаєш, вони так пасують і до штанів, і до джинсів, навіть маєчки з вишивками носять під шорти.

— А у мене поки що нема вишиванки, але колись придбаю.

Жінки проходили повз невеликий стихійний ринок, де на прилавках торговці порозкладали свій нехитрий крам.

— Ходімо туди! — Настя швидко рушила, а Людмилі довелося підбігти, щоб її наздогнати.

Вона зупинилася перед столиком, на якому були розкладені патріотичні атрибути.

— Магнітики з картинками Майдану! — захоплено промовила Настя.

— Вибирайте, який подобається, — сказала продавчиня.

— Маки! Віночки! Прапорці! — промовляла Настя так, ніби бачила перед собою якесь диво. — Візитка Правого сектора! О! Навіть телефон Яроша!