Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 68

— Сядь поруч, — попросила сестру.

Вони сиділи на маминому диванчику, міцно притиснувшись одна до одної. Як було приємно Насті відчувати тепло тіла сестри, яку вона втратила, а потім зустріла. Яке щастя, коли повертаються надії!

— Де ти була стільки часу? — спитала Настя, погладжуючи волосся сестри.

— Одразу й не розкажеш, — зітхнула Ніна.

— Розкажи мені коротко, а подробиці потім, у нас багато часу попереду, — попросила Настя.

— Коротко розповісти за всі роки? Добре, — Ніна поклала сестрі голову на плече. — Спочатку, як ти вже знаєш, все у мене було добре. Потім отримала розрахунок за два місяці, накупила всім вам подарунків дві величезні валізи, приїхала на вокзал, пішла за квитками, повернулася, а валіз нема.

— Грець з ними, з тими валізами! — Настя міцніше притисла сестру до себе.

— Звичайно, мені було дуже шкода втрачених речей, — розповідала сестра, — але біда була в тому, що там були мої документи і всі гроші.

— Ти залишила у валізах паспорт і гроші? Як можна?!

— З собою прихопила сумочку, в якій були гроші на квиток і на дрібні покупки, а основні кошти були там. Гадаєш, я покинула валізи десь далеко? Вони були майже поруч зі мною, але в черзі було багато людей. Перед покупкою квитків я ще раз поглянула — валізи були на місці, а коли з квитками повернулася…

— Зверталася до міліції? На вокзалах повинні бути камери спостереження, тож можна побачити грабіжника, — схвильовано сказала Настя.

— Якби ти знала, що я пережила в перші хвилини! Дурна, я тоді ще не знала, що то був лише початок моїх бід, — розповідала Ніна. — Звичайно, я звернулася до чергового міліціонера, написала заяву — все як годиться. Але хто ми там? Заробітчани, гастарбайтери, дешева робоча сила, і все. Ні паспорта, ні посвідчення особи, ні реєстрації — не лишилося жодного папірця. Кому я там потрібна?

— У тебе на руках були квитки. Чому ти не повернулася додому?

— На митниці без паспорта мене б затримали і в кращому випадку повернули назад, — пояснила Ніна. — Першою моєю помилкою стало те, що я одразу не зателефонувала вам.

— Чому ти не подзвонила?

— Соромно було зізнатися, що я така ґава. А ще не хотіла зайвий раз хвилювати маму, я їй і так клопоту завдала в житті не мало. Думала, що все владнаю і тоді подзвоню.

— Ми так хвилювалися! Краще б ти подзвонила, нам було б легше, або хоча б збрехала, що у тебе все добре.

— Я це зрозуміла, але пізніше, коли вже не в змозі була виправити свою помилку.

— Що було потім? — обережно спитала Настя.

— Потім, сестричко, я зробила другу помилку — повірила менту. Той міліціонер на вокзалі здався мені таким чуйним та добрим, що я повірила йому. Він запевнив мене, що у нього є друг і колега, який допоможе зробити новий паспорт. «Добрий» дядя міліціонер сказав, що новий паспорт для нього не є проблемою, а поки будуть готуватися документи, я замість оплати повинна зробити ремонт у його будинку. Я одразу погодилася, бо іншого вибору не було, тим більше мені виділили кімнату для безкоштовного проживання. Уявляєш, як я пахала там з ранку до ночі?

— Можу лише уявляти. Ти завжди була працьовитою, як бджілка, — усміхнулася Настя.

— Він обіцяв зробити паспорт за місяць, але я не встигала привести до ладу дві великі кімнати у визначений строк. Мент сказав, що документи вже готові, але я повинна виконати свою роботу. Вже тоді у мене закрався сумнів, бо моє прохання не віддавати паспорт мені, а лише показати, він виконати відмовився. Мені нічого не залишалося, як плекати надію і працювати. А одного разу, коли господаря не було вдома, навідався його друг, чеченець за національністю.

Ніна замовкла, і Настя її не підганяла, вона розуміла, що сестрі знову доводиться переживати те, про що хотілося б забути, як про жахливий сон.

— Він здався мені таким добрим та чуйним, — сказала Ніна, а Настя подумала, що от вона знову, та сама сліпа довіра до незнайомця. — Розговорилися, я йому довірилася і все як на духу розповіла. Він мені тоді сказав, що ментам не можна довіряти, він знає його давно, спілкується з ним, тому є свідком того, що мент будинок збудував за рахунок безкоштовної рабсили.

— Тобто?

— Знаходив таких, як я, щось обіцяв, а потім кидав або на гроші, або змушував щось відпрацьовувати. Тоді чеченець запропонував свою допомогу, — сказала Ніна.

— І ти знову повірила?

— Так. Як сліпе ягня, покинула все і поїхала з ним.

— Він чеченець чи кадирівець?

— Ти також у курсі, що є різниця? — посміхнулася Ніна.

— О! Ми вже багато чого нового дізналися, — відповіла Настя, — але про нас потім, про себе розкажи.

— Звичайно, кадирівець. Привіз у якусь квартиру, нагодував, попили ми кави і я відключилася. Отямилася вже в напівпідвальному приміщенні серед таких самих, як я, невдах, — Ніна гірко посміхнулася. — Одразу зрозуміла, що мене обдурили втретє, і моя довіра коштувала вже не кількох місяців дармової праці, а трьох років ув’язнення.

— Ти попала до в’язниці? За що?

— Ні, я попала в рабство двадцять першого століття під Москвою.

— Рабство? У наш час? Мені здавалося, що воно є хіба на екранах телевізорів.

— Я стала тридцятою рабинею кадирівця і зрозуміла, що він змовився з ментом, бо саме на завершальному етапі робіт він виманив мене звідти, щоб я працювала на нього, — розповідала Ніна. — Спочатку був шок. Не хотілося ні їсти, ні пити, ні жити, але людина така собі тварюка, яка має здатність пристосовуватися заради виживання будь-де і за будь-яких обставин. Мені пощастило, бо дівчата були добрі, вони допомогли мені адаптуватися до нових умов і навчитися жити нормальним життям.

— Ти кажеш нормальним життям? Як можна звикнути до неволі?

— Моя сестричко, — Ніна притислася до Насті, — як виявилося, можна, і навіть швидше, ніж думала.

— Господи Боже! Як ти все винесла? — вирвалося в Насті із зітханням. — То було… Як би правильно сказати… сексуальне рабство?

— Я маю модельну зовнішність? — Ніна посміхнулася і подивилася на сестру. — Ні, сестричко, ми працювали за станками, точили різні цяцьки з металу, як ми здогадувалися, то були заготовки для виготовлення зброї. Нас навчили не ставити зайвих питань, а нам не цікаво було, що то і для чого воно.

Настя згадала про кадирівців, які роз’їжджали містом, і її пересмикнуло так, ніби в руках тримала щось гидке та слизьке.

— Тобі недобре? — запитала Ніна. — Зараз я зроблю каву. Я стала кавоманкою і не можу без неї. У нас там завжди було вдосталь кави…

Поки Ніна готувала напій і розповідала про «блага» підвального життя, Настя намагалася зрозуміти сестру. Ніна розказувала про свої митарства так спокійно, ніби була на заробітках і після тяжкої праці повернулася з повними кишенями грошей. Вона не була схвильованою при згадці життя у рабстві, ніби жила поруч з гарними подругами, які її підтримували у важку хвилину, і жодного нарікання на минуле, окрім зізнання у своїх помилках. Невже все так швидко відболіло? Чи так вміло може володіти своїми почуттями? Ніна завжди була емоційною та відкритою і не вміла приховувати ні біль, ні смуток, ні радість. Вона розповіла, що неприємно, але корисно для здоров’я було, коли охоронець заходив увечері до них, оглядав жінок, вказував на одну з них пальцем, казав: «Сєводня ти будєш моєй жєной!» — і забирав до себе на ніч. Принизливо, гидко, обурливо. Проте сестра розказувала про це з усмішкою, ніби й не було ніякої образи.

— Після перебування на роботі понад шість місяців, — сказала Ніна, зробивши маленький ковток кави, — нас вивозили раз на місяць у ліс. Уявляєш, які шашлики кадирівці вміють робити? Ні, ти навіть уявити собі не можеш! Завжди брали з собою молодого баранчика, там його різали, самі маринували і смажили шашлики.

І знову захоплення своїми рабовласниками, як телезірками.

— Чому ти не втекла звідти? — поцікавилася Настя. — Вас не тримали там у наручниках?

— Ні! Ти що?! — скинула вгору брови сестра. — Ми так класно там відпочивали! Дременути, кажеш? Можна було, але куди без документів? Паспорт — здавалося б, простий папірець, а без нього нікуди. Я знала, що рано чи пізно станеться випадок, який переверне все моє життя, і я повернуся додому.