Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 7

Пізніше він дізнався про все, що сталося того дня, від своїх друзів. Хлопці в лікарні сказали Генці, що він врятував їм життя, тож вони повинні тепер «витягати» його. Вони приходили до палати, чергували біля пораненого друга, годували, подавали судно і знову бігли на Майдан. Дві тяжкі операції на черевній порожнині, реанімація, висока температура, гарячка, марення, дикій біль. Друзі, їхня підтримка, навіть просто присутність, зробили свою справу: Генка помалу, але почав одужувати. А коли вже зміг підвестися і дибати згорблено по палаті, захотів їхати додому і там долікуватися. Лікар підготував епікриз, і Петро підігнав до лікарні свого «опеля».

— Карету подано! — сказав він Генці. — Якщо до цього часу не спалили мою автівку, значить, так було треба. Знали палії, що моя конячка ще знадобиться, щоб доправити додому нашого рятувальника, — шуткував хлопець, допомагаючи другу зручно всістися на заднє сидіння. — Але я не знав, що цього дармоїда теж доведеться катати на своїй автівці, — посміхнувся Петро, кинувши оком на Марка.

— Дармоїд? — брови хлопця підскочили вгору. — Ось приїдеш до мене у Львів, я тобі це пригадаю — будеш у мене голодним жити, і рісочки не дам, і краплинки водички!

Петро розсміявся. Ось так завжди! З ними ніколи не засумуєш…

Гена, поправивши подушку під правим боком, відкинувся на сидінні й стулив повіки. Можна було скоротити шлях, але мати Петра передала ліки своїй знайомій з Харкова, тож вирішили їхати через Харків. Так трохи довше, але пусте, до того ж дорога додому завжди здається довгою.

Геннадій поглянув на годинник. Зараз мало хто носить наручний годинник, а до нього перейшла ця звичка від батька. Спазми кишківника нагадали про те, що настав час випити знеболювальне, але хлопець вирішив потерпіти ще півгодини. Щоб переключити думки і не зациклюватися на болю, він почав думати про повернення в рідне місто. Що той біль? Його можна стерпіти, перечекати, доки відпустить, або випити пігулку. Врешті, біль минеться і він знову повернеться до звичного життя. Гена не став частиною Небесної Сотні, як багато його побратимів, для яких слово «життя» вже не існує. Іноді виникало почуття провини перед загиблими, особливо тоді, коли в лікарні по телевізору побачив багатолюдний вечірній Майдан із запаленими свічками, вогниками від мобільників і трунами товаришів по боротьбі, які пливли крізь натовп згорьованих людей під журну, тужну пісню «Плине кача», яка рвала натягнуті струною нерви…

Хотілося відволіктися — а знову спогади. Вдома чекають батьки. Найбільше переймалася його долею мама — чутлива, вразлива, любляча. Годі й думати, що вона пережила, дізнавшись про найстрашніший день Майдану, про кривавий четвер, коли за один день тілами назавжди прикрили Майдан майже сто найкращих його синів. Геннадій намагався не думати, що робилося в багатій уяві матері, коли телефон сина замовк.

Батько. Він навчався разом з мамою в хіміко-технологічному інституті, і досі вони разом і живуть, і працюють, лише мама — майстер зміни, а батько — механік на тому ж хімзаводі. Він більш стриманий, не такий емоційний, як мама, почуття не любить виставляти назовні. Вони вибухають хіба що тоді, коли грає його улюблена футбольна команда «Шахтар». Особливо пристрасті вирували, коли улюблена команда батька грала з «Динамо», за яке вболівав син…

Напевно, батько теж перехвилювався, коли з сином обірвався зв’язок, та, скоріше за все, зберігав спокій і заспокоював маму. Чи дорікав, що вона була не проти, щоб син поїхав у Київ? Батько був категорично проти, бо вважав, що Майдан не зможе зламати міцну, спресовану роками структуру влади. «Це як голими руками переламати кістяк велетня», — сказав тоді батько. А мама вірила. Вона вважала, що доля країни не може вирішуватися однією людиною при владі. Народ, кожна людина повинні вирішувати її долю, і не можна пасивно сидіти і чекати, що зміни на краще відбудуться самі по собі. Звичайно, ні батько, ні мама не могли уявити, що у нелюдів здійметься рука спрямувати зброю у бік мирних демонстрантів. Ніхто не чекав такої підлості від влади…

Геннадій уявив, як зараз мама готується до його приїзду. Маленька кухня наповнена запахами смаженого-вареного. Бабуся щось бурмоче, роздає вказівки на всі боки, але допомагає матері. Сестра Іванна, скоріш за все, зайнята переїздом в іншу кімнату. Коли були дітьми, то жили в одній кімнаті, потім Іванну переселили до бабуні, а за відсутності Гени вона швиденько перетягла свої речі в його апартаменти у дванадцять квадратних метрів. Чебурек — так жартома називав її брат. У свої дев’ятнадцять Іванна була схильна до повноти. Не назвати її товстухою, але дівчина мала округлі форми тіла, притаманні вже дорослим жінкам. Іванна навчалася в місцевому технікумі, але не ходила на різні студентські заходи та тусовки, бо дуже комплексувала щодо своєї повноти. Коли у неї був гарний настрій, то на братові кпини вона реагувала спокійно, хіба що у відповідь могла запустити в нього диванною подушкою та жартома дорікнути: «Ще побачимо, якою стане твоя Оксана, коли народить!»

Оксана — подруга або кохана, можна назвати по-різному, але зміст від того не зміниться. Геннадій навчався з нею в одному класі, але шкільного кохання не було. Воно прийшло трохи пізніше, коли «розвоювався» зуб мудрості і Гена пішов до приватної стоматологічної клініки. У високій, стрункій медсестрі він не одразу впізнав колишню однокласницю. Лише її виразні великі карі очі, які визирали з-над марлевої маски, так довго «свердлили» пацієнта, що змусили хлопця згадати дівча з чорною косою.

Вони домовилися ввечері зустрітися за чашечкою кави й відтоді почали зустрічатися. У свої двадцять два Оксана встигла побувати в офіційному шлюбі, розлучитися, бо щось там не зрослося, і рік у цивільному. Але Гена цим не переймався: дівчина була з ним і їм було добре разом. Геннадію подобалася гіпертрофована акуратність дівчини. Його смішило те, як вона подовгу вивчала написи та маркування на продуктах, які купувала. У них не повинно бути «єшок, барвників та шкідливих домішок», ніби й справді можна знайти в супермаркетах стовідсотково екологічно чисті продукти. Оксана сама не забувала мити руки перед їдою і Гені не дозволяла сідати, не вимивши їх ретельно з милом. Вона приймала душ вранці і ввечері, час від часу протирала руки дезінфекційними засобами та вологими серветками, а у квартирі, яку винаймала, регулярно перевіряла наявність неіснуючого пилу.

Іноді Геннадій жартував, що на ній не приживеться жодний мікроб, якщо й захоче. На цьому ґрунті у них одного разу виникла сварка. Оксана вимагала, щоб Гена ковтнув пігулки від глистів, а він був проти, бо вважав такі заходи безпеки повною дурістю. Два дні дівчина не відповідала на дзвінки, а потім змирилася з непокірністю коханого. Зараз Геннадій думав про те, як він скучив за своєю дівчиною, навіть забув запах її волосся. В Оксани й зараз була довга коса, яка сягала до пояса. На ніч вона розплітала її, і він любив вткнутися обличчям у хвилясте густе волосся і вдихати запах чи то його, чи дорогого шампуню. Незабаром вони зустрінуться. Як їй відмовити в близькості? Пошрамований живіт болить так, що не можна вільно рухатися… Нічого, вона зрозуміє, якщо не як жінка, то як медпрацівник. Якось порозуміються. Внизу живота аж занило, коли згадав гаряче оголене тіло коханої…

А як хочеться побачити, потиснути руку найкращому другу Льоньці! Його мати, Інга Вікторівна, була їхнього першою вчителькою. Першого вересня їх посадили за однією партою, й хлопчаки здружилися назавжди. Іноді вони сперечалися, але жодного разу не побилися і ходили надутими не більше одного дня після сварки. Геннадій знав, що Льоні можна зателефонувати навіть серед ночі і він не образиться, прийде на допомогу. Їхня дружба перевірена роками, в ній нема ні фальші, ані таємниць. Льонька збирався їхати на Майдан разом з Геннадієм, але захворіла його мати. У жінки різко піднявся тиск, і вона перенесла мікроінсульт. Досі Геннадій пам’ятає винуватий та сумний погляд друга, який прийшов його проводжати. Скоріше б побачити Льоню та міцно потиснути велику натруджену автослюсареву лапу!