Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 73

— Води гарячої в крані нема, тож тобі доведеться задовольнятися купанням у ванні, — пояснила Настя. — Зараз нагрію на газу каструлю води.

— Я сама, тільки покажи, де що знаходиться.

Настя провела сестру до кімнати свекрухи та доньки, показала, де чисті рушники та халати, а сама пішла випити пігулку — дико боліла голова.

«Стокгольмський синдром — лише так можна охарактеризувати стан сестри, — подумала Настя. — Хіба на нього хвора одна Ніна? Схоже, велика частина населення Донбасу має такий самий синдром».

Настя передивилася в Інтернеті місцеві новини. В оперативних звітах правоохоронців знову повідомлялося про захоплення машин людьми у камуфляжному одязі, що вже перестало бути новинами. Добре, що Геник погодився нарешті поставити свого мікрика на автостоянку, щоправда, зараз відігнав авто в майстерню на ремонт.

Ще одна новина привернула її увагу: «У чергову частину Сєвєродонецького відділу міліції надійшло анонімне повідомлення про те, що на кільцевій дорозі села Сиротине в бік Лисичанська у лісосмузі знайдено три трупи». Далі писали, що міліціонери справді знайшли три трупи чоловіків «зі слідами вогнепальних поранень голови та тулуба і пошкоджень м’яких тканин обличчя», наводилися особливі прикмети загиблих. Такі новини Настя зустрічала вже не вперше. Коли знаходили розстріляних людей у посадках, міліція заносила такі факти в єдиний реєстр, ополченці писали, що розстріляли торговців наркотиків, а патріоти викладали в соцмережах повідомлення про те, що під виглядом боротьби з наркоділками терористи розправляються з мешканцями, які мають проукраїнські погляди.

Ніна вже скупалася і пішла відпочивати, а Геник іще не повертався додому. Настя зателефонувала сину, він сказав, що незабаром прийде і що у нього все добре.

Частина четверта

Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.

Розділ 52

Льоня нервував. Він ніяк не міг второпати, навіщо Гена видав матері їхню таємницю.

— Ти розумієш, що ти наражаєш її на небезпеку? — вкотре повторив юнак. — Якщо нас спіймають, то лише нас звинуватять, а тепер…

— Я не зміг збрехати, — виправдовувався Геннадій і вкотре вже повторив: — Мати переглядала новини на місцевих сайтах, і, звичайно, повз її увагу не пройшло відео, де ми з тобою. Вона відразу нас упізнала.

— Там ретельно затушовані обличчя, — не вгамовувався Льоня.

— А голоси? Невже рідна мати не відрізнить голос сина від інших? Можна здогадатися і з постави, і з рухів людини. Ми знялися на фоні Чистого озера і сказали, що працюємо ночами, а вдень ведемо звичайне життя. І це добре, бо там не наші, нові райони, але свій куток гаража з балончиками фарби не можна було не впізнати.

— Хлопці, не сперечайтеся, — озвалася Уля, яка до цього не втручалася в розмову, — у всьому винна я. Напевно, була погана задумка зняти про вас відео й надіслати редактору на сайт.

— До чого тут ти? — Льоня нарешті перестав маятником рухатися по кімнаті і присів на стілець. — Мешканці міста повинні знати, що патріоти є, і вони не диванні, а справжні. Очевидний доказ — щоденні свіжі написи на будівлях, а зображення українських прапорів взагалі підтримують дух населення. Врешті-решт, не можемо ми дозволити все місто розмалювати надписами «ЛНР», «Росія» і тому подібними. Люди мають знати, що Сєвєродонецьк — це Україна. І твоя, Уля, ідея викласти відео не така вже й погана. Маю надію, що після цього у нас з’являться послідовники, — усміхнувся Льоня.

— Ух! Нарешті ти заспокоївся, — Геннадій із полегшенням видихнув.

— Заспокоївся? — обличчя Льоні знову осяяла усмішка, на цей раз загадкова. — Братику, не можна нам розмалювати якусь частину міста двома кольорами і на тому спинитися. Потрібно розгортати нашу діяльність.

— Навпаки, — сказала Уляна. Вона сиділа на дивані, охопивши коліна руками, — вам потрібно на деякий час залягти на дно. Вчора продавець фарби на ринку шепнув мені на вухо, що ополченці вже цікавилися, чи хтось купує постійно синю та жовту фарбу.

— Ми ж два кольори одразу не купували, — зауважив Геннадій.

— Не такий він і дурний, щоб не здогадатися, — сказала Уля. — Напевно, нас зараз троє у місті, хто за час окупації придбав балончики з цими кольорами. Ходимо по кілька разів на тиждень і по черзі купуємо то синю, то жовту фарбу. Конспіратори! — усміхнулася вона.

— Гадаєш, продавець нас може здати? — запитав Льоня.

— Звідки мені знати? — стенула плечима дівчина. — Його попередили, попросили сповістити, якщо знову з’являться покупці балончиків. Потрібно враховувати, що кожен дорожить своїм життям, то навіщо чоловікові зайвий клопіт? І вам також треба зробити перерву, бо вже розворушили осине гніздо.

— Я також думав на кілька днів залягти на дно, — промовив Льоня, — і ось що придумав. З фарбою робимо перерву, і це не обговорюється. Потрібно замовити наліпки з написом «Слава Україні!». По-перше, їх швидше наклеювати, ніж малювати на стінах прапори фарбою. По-друге, не будемо спокушати долю і купувати балончики.

Ніхто одразу не підхопив ідею Льоні, кожен обдумував його пропозицію.

— Ідея непогана, — сказав згодом Геннадій, — але знову виникає проблема. Де замовити наліпки, коли майже все зачинено? Чи є надійна людина? Хтось може прийняти замовлення, ми прийдемо забирати наліпки, а нас вже чекатимуть або козачки, або ополченці.

— Спробую поговорити з одним хлопцем у нас на фірмі, — сказала Уля, — але обіцяти нічого не можу. Якщо не вийде, то я можу згодом по одному балончику фарби привозити з кожною поїздкою.

— Улю, твоє волонтерство — справа потрібна, але зараз йдуть обстріли, а ти їздиш небезпечною зоною, — зауважив Геннадій. — До того ж на бандитських блокпостах може виникнути підозра щодо твоїх частих поїздок та ще й не з порожніми руками.

— Я їжджу не щодня, — запротестувала Уля.

— Волонтери до наших солдатів можуть спокійно добиратися по звільненій території, — сказав Льоня. — Ще ніхто не цікавився, чому ти зачастила до «дідуся в село»?

Уля посміхнулася при згадці про легенду, яку сама вигадала: любий дідусь захворів і всю пенсію витрачає на ліки, тож доводиться йому купувати та возити цигарки, чай, каву, цукор.

— Сміються, — сказала Уляна, — питають, чи дідусь, бува, не колишній зек, що полюбляє чифір. А чому ви так за мене хвилюєтесь? Я працюю сама, тож нікого не підставляю, чоловіка і дітей у мене нема, кому я потрібна?

Уля сказала це жартома, але погляд у неї був серйозний. Вона спинила його на одному юнакові, потім перевела на іншого і затримала трохи довше.

— Нам потрібна, батькам також, — майже в один голос промовили хлопці.

— Я й бачу, — зітхнула вона. В очах дівчини промайнули сум та безнадія, але друзі того не помітили, вони були заклопотані роздумами про подальші дії. — Хлопчики, у мене є одна цікава ідея! — сказала Уля весело, і в очах заграли іскорки. — Але одразу попереджаю, що ідея моя, вона не продається, не передається в інші руки, а також у спадок.

— Поділишся з нами? — поцікавився Геннадій.

— Звичайно! Але чур моя ідея, тож ще раз попереджаю: я сама її виконаю, та мені потрібна ваша допомога. Згодні?

— Це небезпечно? — стурбовано спитав Льоня.

— Ризик є завжди, — тихо сказала Уля і вже голосніше додала: — Чи я менше ризикую, везучи допомогу нашим бійцям? До речі, останнім часом мене почав переслідувати якийсь виродок із ополченців. Може, бачили високого чоловіка в масці із зображенням змія?

— Його позивний Змій, — пояснив Геннадій, — я частенько бачу його на блокпостах. Здається, він там за командира у них. Він тобі погрожував?

— Та ні, — дівчина похитала головою, — іноді їду на скутері, а він на своєму за мною або поруч, їде і мовчить, а на блокпостах вирячить свої беньки крізь щілини в балаклаві й не зводить з мене.