Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 77

77

— Ми, здається, трохи знайомі, — відповів Геннадій і також не подав руку Роману. — Ромко, можна Івана на п’ять хвилин розмови тет-а-тет?

— Я піду, доженеш, — сказав на те хлопець і пішов.

— Тобі пасує форма, — зауважив Геннадій.

— Новеньку видали, — Іван натягнуто посміхнувся. Було помітно, що почувається він незручно і нервує.

— А ось стрічка не дуже, — Геннадій вказав на георгіївську стрічку. — Міг би іншу носити.

— Давай не будемо.

— Гаразд. Як тобі служиться?

— Нормально.

— Ти так засмаг!

— Доводиться подовгу стояти на посту, — пояснив Іван. — Сонце яке у нас — сам знаєш, одного дня достатньо, щоб засмагнути, як на морі.

— Іване, скажи мені відверто, — Геннадій подивився хлопцеві прямо в очі, той не відвів погляд, витримав його, — ти продався за гроші?

— Які там гроші? — Іван криво посміхнувся. — Двісті гривень за денну зміну та чотириста за нічну.

— І все?

— Кажуть, що за участь у боях платитимуть по тисячі і за голову патріота даватимуть тисячу двісті, — пояснив Іван. — Ти сам знаєш, що гроші мені потрібні, але я взяв у руки зброю не заради них, а за ідею. Зараз ти вважаєш, що я помилився, але згадаймо Біблію. Пам’ятаєш, як Господь сказав, що врятує Содом, якщо там знайдеться десять праведників?

— Можеш не продовжувати, — зупинив його Геннадій, — мене не переконаєш.

— Як знаєш, — стенув плечима Іван.

— Багатьох людей уже вбив?

— Я не кілер, — промовив він невдоволено, — нікого я не вбивав.

— Яшку бачиш?

— Якщо хочеш його зустріти, то прийди на це місце о восьмій вечора, він буде повертатися додому. Бувай! — сказав сухо і швидко пішов.

Геннадій зробив так, як порадив Іван, і ввечері зустрівся з Яковом. На відміну від Івана, у Якова за плечима був автомат.

— Ти зі зброєю ходиш? — запитав Геннадій привітавшись. — У Івана її не було.

— А ти думаєш, наші командири довіряють зброю всім підряд? — Яшка по-діловому поправив ремінь автомата. — Нехай Іван спочатку заслужить довіру.

— У кого несеш службу? — спитав Геннадій.

— Павло Дрьомов наш командир, справжній донський козак, при папасі, при повному параді! — із неприхованим захопленням пояснив хлопець.

— Якове, скажи мені відверто: чому?

— Кажеш, відверто? — Яків запалив цигарку. — А я не буду лукавити, скажу тобі чесно. Ким я був для вас завжди?

— Ким? Другом.

— Другом? — Яшка скривив рота в іронічній посмішці. — Я не сліпий, тому добре бачив, що я для вас ніхто, тьху, — він сплюнув, — порожнє місце. Ви всі при роботі, при грошиках, а я при кому? При п’яницях батьках, які пропивають останнє з дому. У вас машини, дорогі телефони, а що було в мене? Телефон, який я купив у такого самого, як мій батько, та одні джинси, куплені в секонді. З роботою завжди в мене були проблеми. Для вас я був ніхто, невдаха, якому завжди не щастить, хлопчик на побігеньках.

— Не мели дурниць!

— Але я був терплячим, і мій час настав! — очі хлопця горіли вогнем, щоки зарожевілися. — Хто тепер ти? Ніхто. Ти навіть на подарованому мікрику боїшся з міста виїхати. Чи не так? А кого ти боїшся? Мене і таких, як я! А чому? Бо тепер наш час настав, і зброя в мене, а не в тебе! Одне твоє необережне слово — і хто ти? Покійник, бо в мене автомат, а ти проти мене нікчемна кузька. Лише зараз я став почувати себе людиною! І знаєш чому? Бо сила на моєму боці.

— Але не правда.

— Навіщо мені вона? Я почуваюся господарем становища, і цього досить. У тебе який зараз телефон? А в мене новий, дорогий, вчора тільки купив. Тобі машину дали на який час? А в мене незабаром буде власна — наш командир пообіцяв кожному по автівці. Я винайняв житло, це поки що, тимчасово, за кілька місяців матиму власне. Не віриш?

— Невже так багато платять? Іван казав, що мізер.

— Платять! — зухвало розсміявся Яків. — Тільки дурні живуть на зарплатню. Нам дають копійки, а ось кадирівцям відвалюють добряче. Уяви, по триста «зелених» на добу! А чим я за них гірший? Досвіду менше? Так це діло наживне, а спека однаково смалить нас цілими днями.

— Крадеш у них гроші? — здивовано запитав Геннадій.

— Навіщо? — посміхнувся Яків якось таємниче. — Сам беру.

— Віддають?

— Убитим гроші не потрібні. Навіщо їм «зелені» на тому світі? — притишеним голосом сказав хлопець. — Тільки це між нами, — він приклав великий палець до потрісканих губ.

— Забираєш долари у вбитих? — також тихо спитав Геннадій.

— Навіщо чекати, поки уб’ють? — сказав Яків і зареготав. — Потрібно лише дочекатися дня виплати грошиків, заманити подалі в ліс — і все! Могилу рити неважко — всюди пісок, присипав трохи, щоб собаки не розтягли, а долари в кишені. Хто цих чорних шукатиме? Кому вони потрібні?

— Не вірю в те, що чую, — промовив розгублено Геннадій.

— Знаю, ти не чекав від мене такого.

— Блефуєш?

— Прийди до мене додому, я тобі покажу грошенята як речовий доказ. Вважали мене слабаком? Помилилися! Чи зміг би хтось із вас ось так взяти і вбити людину заради грошей? Впевнений, що не змогли б, бо слабаки! Ось бачиш, як ви всі помилялися щодо мене!

— Це ти точно сказав, — зітхнув Геннадій. — Никона зустрічаєш? — перевів неприємну розмову на інше.

— Іноді. Дурень, возить воду за копійчану платню. Краще би працював під батьковим крильцем, — сказав уже врівноважено Яків. — Утім, хтозна, може, теж у люди виб’ється? Я піду, мені час. Бувай! Надумаєш приєднатися до нас — номер телефону знаєш.

Нічого не відповів Геннадій. Він повернувся додому і до вечора раз-по-раз прокручував у пам’яті розмову з Яковом. Чи й справді він за багато років не розгледів у ньому монстра? Війна зняла з Якова маску чи зробила його таким?

Уже сутеніло за вікном, коли Геннадій трохи заспокоївся після зустрічі з Яковом і сам зателефонував Антону.

— Вибач, — сказав Антон, — я зараз не можу розмовляти.

Справді не мав такої можливості чи не захотів? Хтозна. Уже є недовіра до кожного. Подзвонив Никону.

— Вітаю, — стримано сказав Нік. — Як ти?

— Як усі, не краще і не гірше.

— Це добре.

— Ніку, чомусь останнім часом весь час згадую твої пісні, — сказав Геннадій. — Пам’ятаєш:

Завтра новый день, и все по кругу опять, И рвать, и метать, не жить, а выживать, Оглядываться чаще стоит. Кто может знать, Сколько еще предательства ожидать?[15]

— Звичайно! Усе, що написав, не забувається, — сказав Никон.

— Ось і я думаю, скільки ще буде зрад? Іван, Яків, та й Антон також… Але ти? Можливо, час тобі, як у пісні, огледітися? Почати жити, а не виживати?

— Життя, Генику, занадто складна штука, — якось сумно мовив Никон, — іноді про людину думаєш інакше, ніж є насправді.

— Це ти точно підмітив, — погодився Геннадій. — Нас було семеро. Ми повністю довіряли одне одному і могли покластися на будь-кого, як на себе самого. Що з нами трапилося? Як могло таке статися? Між нами стіна недовіри, і від того болить душа.

— Не повіриш, але в мене також.

— Були клятви, існувала Лугандія — не лишилося нічого, все зруйновано. Мені не вистачає тебе і твоїх пісень, — зізнався Геннадій.

— Прийдуть зміни — будуть нові пісні, багато пісень, обіцяю!

— Зараз пишеш? Є щось новеньке? Чи ти тепер прославляєш Новоросію? — не втримався Геннадій.

Никон не відповів. У слухавці було чутно його важке схвильоване дихання та зітхання.

— Останнім часом я нічого не пишу, — нарешті сказав він подавлено. — «Вічна дорога» та «Осінь» — це були останні мої творіння, і Лугандія була останньою, хто їх чув. Дякую, що зателефонував. Бувай!

Розмова з Ніком не втішила, навпаки, роз’ятрила рану. Із пам’яті знову хлинули спогади з минулого, коли всі вони були разом і майбутнє, і саме життя здавалися такими світлими та безхмарними. Якби ж то пам’ять можна було залишити десь там, наприклад, серед гілля дерев, щоби восени вона впала на землю разом із листям і перетворилася на попіл. Але таке неможливо. Можна задобрити життя мріями про щасливе майбутнє, але світ навколо вже ніколи не буде колишнім…

вернуться

15

Слова з пісні Дмитра Пікалова «Вічна дорога».