Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 80

— Я його знаю, — відповіла Жанна. — Що ви хочете?

— Я хочу зустрітися зі своєю донькою.

— А я тут яким боком? — не дуже люб’язно промовила жінка. — Зустрічайтеся, я ж не забороняю.

— Де вона працює? Я можу сходити до неї на роботу.

— Якщо Іванна вам сама не сказала, де влаштувалася на роботу, то чому я повинна розповідати? Самі спитайте в неї.

— Вона мені не каже, — зітхнула Настя, — тож я хочу від вас дізнатися.

— Та відчепіться ви від мене! — кинула грубо. — Я вам нічого не винна!

— Мамо, — Геннадій потяг її за руку, — ходімо звідси, розмови не вийшло, тож не будемо марнувати час.

З неприємним осадом на душі та у здогадках Настя вимушена була піти. Про таємничу роботи доньки вона знову нічого не дізналася, але камуфляжний одяг чомусь не йшов з голови.

Розділ 57

Настя переступила поріг батьківського будинку — і її серце облилося кров’ю. Ніна вже поздирала зі стін старі шпалери, і серед купи сміття лежав календар мами із зображенням коня, а поруч — мамина хустка, яка була за ганчірку.

— Щось не так? — запитала Ніна, помітивши збентеження сестри.

— Навіщо ти викинула мамин календар? — сказала Настя. — Вона повернеться додому і їй буде неприємно.

— Я куплю новий! Не переймайся!

— Їй сподобався саме цей, — Настя підняла календар. — Трошки підклею, а потім почепимо на місце. Настя протерла долонею пил. — І хустка була її улюбленою.

— Я куплю їй кращу, — весело мовила Ніна. — Це зараз я без копійки і в боргах, а були часи, коли гроші муляли в кишенях. Віриш чи ні?

— Вірю, — розгублено сказала Настя і почала перевдягатися.

Сестри відправили Геника на город рвати бур’яни, а самі заходилися клеїти шпалери.

— Ніяк не можу забути Москву, — розповідала Ніна, намазуючи шпалери клеєм, — весь час перед очима стоїть. Дивовижне, неймовірне місто! Не моя батьківщина, але воно стало мені рідним. Навіть не знаю, як я тут буду жити і чи звикну взагалі?

Насті були неприємні такі розмови, тому вона перевела на іншу тему і поцікавилася, коли повернеться Володя.

— Уже скоро, — відповіла сестра, — документи про звільнення підготують, і приїде. Я так за ним скучила! Потрібно його вдягти, взути, відгодувати, а я ще не маю роботи.

— Я переберу одяг Геника, там є хороші речі, які йому малуваті вже. Є і джинси, і светри, і сорочки, і навіть дві нові неношені футболки, — сказала Настя. — Тож на початок буде що вдягнути, залишиться придбати лише взуття.

— Це добре. Якби ж я знала, що таке зі мною трапиться, то припасла б грошенят, поки добре заробляла.

— Не переймайся, ніхто не знає, що з ним буде колись. Усе буде добре!

— Якби ж то! — зітхнула Ніна. — Чула про фільтраційні табори?

— Навіть не хочу говорити про ту дурню.

— А про поранених українських солдат?

— Що саме?

— Чула, скільки їх пропадає безвісти?

— Так. Війна йде, то все є, і полон, і зниклі безвісти.

— Уже достеменно відомо, що поранених солдат забирають і вивозять. Знаєш, куди?

— У госпіталі та лікарні. Куди ще можна?

— Їх забирають на органи, — Ніна вирячила очі. — Уявляєш? Мати чекає на сина, а на ньому хтось наживається, продаючи його органи за кордон. І знаєш, хто за цим «бізнесом» стоїть? Керівництво України!

— Це вже занадто! — розсміялася Настя. — Що не день, то нова казка-жахачка! Хто їх вигадує? Російські канали?

— Можна подумати, що українські всю правду кажуть, — ображено сказала Ніна. — Взагалі їх зараз нема, то й добре.

— У нас є! — похвалилася Настя. — Геник купив антену, установив її на балконі, тож вона ловить деякі канали українського телебачення.

— Дивитеся брехунів?

— За кількістю і якістю брехні російські ЗМІ потрібно вже давно занести в книгу рекордів Гіннеса. Ти мені краще скажи, сестричко, як ти могла таке вчинити із нашою сусідкою?

— Що ти маєш на увазі? — спитала Ніна, закінчивши водити валиком по приклеєній шпалері.

— Як ти могла підняти руку на тітку Дусю?

— А ти знаєш, що вона надумала? Повісила український прапор!

— Знаю. Усе правильно вона зробила. Ми живемо в Україні, тож вона повісила прапор своєї держави.

— І не подумала, що завтра сюди прийдуть ополченці, і ми всі будемо винні. Ти знаєш, що за прапор розстрілюють?

— Не тебе ж розстрілюватимуть, — зауважила Настя.

— Навіщо спокушати долю?

— Я зрозуміла б інших, які пішли на розправу, хоча й це не вкладається у голові, але ти? Вона ж тебе на руках носила, пестила, доглядала, чекала на тебе, а ти тільки приїхала — і побігла бити беззахисну вдову. Як можна?

— Знаєш, що я тобі скажу, сестро? — Ніна уважно подивилася сестрі в очі. — Останні три роки мене багато чого навчили. Зокрема, я зрозуміла, що за своє місце під сонцем потрібно боротися, а яким методом — неважливо, іноді потрібно переступити не тільки через себе, а й через близьких тобі людей. Знаєш, для чого? Щоб від них не падала тінь на те місце, яке ти обрав для себе.

Такою сестру Настя ще не бачила. Чужа, зла, жорстока, зовсім не та, якою була раніше, на яку вони з мамою так чекали, за якою лили сльози і молили Бога про її повернення додому.

Зайшов у хату Геннадій і сповістив:

— Щойно телефонувала Марійка. Баба Дуня… вона померла.

— О, Господи! — зітхнула тяжко Настя. — Потрібно кидати роботу і їхати поміняти долари, поки ринок не розійшовся.

— Марійка сказала, що нічого не потрібно — бабця залишила на свої похорони п’ять тисяч гривень, одяг собі, якісь там хусточки, рушники і все таке.

— Я теж поїду, — сказала Ніна, витерла руки маминою хусткою і пожбурила її у відро зі сміттям.

Розділ 58

На похорон поїхали двома автівками, за кермом «форда» був Геннадій. Він взяв з собою Льоню, «опель» повела Настя, бо Валерій іще був напідпитку. До них приєднався Вадим, а ось Алісу кликати на поміч Настя не стала. На першому блокпосту бойовиків Настя не на жарт розхвилювалася. Вони довго оглядали мікроавтобус, у Геника поцікавилися, чиє авто.

— Виходить, що не твій «форд»? — чоловік у камуфляжній формі з неприхованою цікавістю обдивився автівку.

— Так, не мій, — підтвердив хлопець.

— А чому ти не з нами? — примружив чоловік очі. — Чому не воюєш за свою свободу?

— Та я й у армії не був на службі за станом здоров’я.

— По тобі не видно, що ти хворий, — дорікнув чоловік. — Чув про наказ Голови Луганської Народної Республіки номер один, пункт п’ять?

— Не чув. Звідки я можу знати, коли потрібно копійку заробити, а роботи немає, — трохи підіграв він бойовику.

— Так ось, — чоловік зупинився перед хлопцем, тримаючи на грудях напоготові автомат, — згідно з цим наказом, почалася мобілізація чоловічого населення віком від вісімнадцяти до п’ятдесяти років до лав Армії Південного Сходу. Скільки тобі зараз?

— Двадцять два, — сказав хлопець. — Взагалі-то, ми поспішаємо на похорон, померла наша бабця, а зараз літо, спека, самі розумієте.

— Сумна подія, розумію, — кивнув бойовик.

— Позаду в «опелі» мої батьки, вони також туди направляються.

Чоловік махнув рукою, даючи наказ пропустити автівку і підійшов до другої.

— Кажете, мати померла? — спитав він Настю, перевіряючи паспорти.

— Так, — підтвердила вона і не стала уточнювати.

— Відкрийте багажник, — наказав він.

Настя виконала вимогу і помітила, як зупинився погляд бойовика на кількох пляшках горілки, які прихопила вона з собою на поминки. Вона дістала одну пляшку, подала чоловіку.

— Візьміть, — сказала вона, — пом’янете нашу бабцю Дуню.

— Дякую! — чоловік живо схопив пляшку і засунув у пазуху. — Нехай їй земля буде пухом. Пропустіть! — наказав він, і Настя з полегшенням зітхнула.

Поки дісталися села, багажник спорожнів на три пляшки горілки, буханець хліба та палку напівкопченої ковбаси. Марійка подбала про все, і бабця вже лежала в труні, вбрана у все новеньке. На кухні снували сусідки, готуючи поминальний обід.