Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 85

Таку моторошну темінь Настя бачила вперше. Чорне небо без жодної зірочки злилося з містом, де не світилося ні в одному вікні, не було вуличного освітлення, не мигали світлофори. Навіть на пагорбі праворуч не видно жодного вогника — напевно, у Лисичанську вимкнули світло. Усе стало німим, чорним, зловісним. Настя довго вслухалася в лунку тишу, але так і не почула ні звуку. Жінка навіть подумала, що могло статися щось жахливе і жодного мешканця не лишилося навколо, як у фантастичних фільмах, де все живе на Землі зникає. Стало моторошно від сторожкої тиші та непроглядної пітьми, і Настя пішла у кімнату. До самого ранку вона не зімкнула очей, прокручуючи в пам’яті події ночі. «Нічого нікому не розповідатиму, — вирішила вона. — Навіщо зайвий раз хвилювати рідних? Від смерті не втечеш, хай би де шукав від неї схованку, все одно прийде і знайде. Потрібно забути цю ніч, викреслити з пам’яті і продовжувати жити».

Розділ 62

Геннадій прийшов до Оксанки. Дівчина просяяла, кинулася до нього, обняла, притислася всім тілом.

— Нарешті! Ти повернувся, я так тебе чекала! — прошепотіла вона і гаряче поцілувала в губи. — Я так скучила за тобою!

— Я також, — сказав він, покриваючи її обличчя квапливими поцілунками. — Я в душ!

Вони кохалися довго і пристрасно. Так буває, коли закохані зустрічаються після розлуки, коли хочеться компенсувати і надолужити згаяний час. Її оголене тіло вабило хлопця, він гаряче цілував його, і воно ставало пружне й податливе, як теплий віск. Він ловив її пухкі м’які вуста і припадав до них губами, як подорожній у спеку до джерела, і не міг напитися кохання.

— Моя, лише моя, — шепотів він і запускав пальці в довге і шовковисте волосся.

— Мій коханий, — стогнала під ласками дівчина, — візьми мене, я так скучила за тобою…

Вони лежали на широкому ліжку стомлені і щасливі. Оксана поклала голову хлопцю на груди, і він вдихав запах її волосся. Воно пахло травами, можливо, ромашкою, і ще чимось смачним, солодким і п’янким. І раптом потужний вибух змусив закоханих стрімко підірватися з ліжка.

— Що це?! — закричала перелякана дівчина. — Нас бомблять!

— Спокійно, — сказав Геннадій, — ніхто нас не бомбить, вибухи не в місті.

— Але ж так стріляють! — у великих очах дівчини страх, розпач, сльози.

Геннадій вийшов на лоджію, прислухався. Він повернувся в кімнату і пояснив, що літаки кинули ракети, скоріш за все, у Лисичанську. Вона лежала, притиснувшись до Геннадія всім тілом. Він обняв її двома руками, ніби намагаючись захистити від страху, який скував тіло дівчини по руках і ногах: вона тремтіла і тихенько схлипувала. Коли все стихло, дівчина заспокоїлася і сказала:

— Добре, що ти вчасно нагодився. Що б я сама робила? Померла б від страху. Ти мене не покинеш?

— Ні.

— Я залишилася без роботи, клініку зачинили на невизначений час, — сказала дівчина. — За житло в цьому місяці заплатили батьки. Вони радять повернутися до них, але ж тоді я не зможу з тобою зустрічатися.

— У тебе справді туго з грошима?

— Так, — зітхнула вона.

Зателенькав мобільник.

— Зв’язок з’явився! — Геннадій підхопився з ліжка, з кимось поговорив по телефону, наприкінці сказав: — Я вам незабаром перетелефоную.

— Хто то був? — поцікавилася Оксана.

— Є замовлення на завтра, люди хочуть з’їздити в Харків.

— Це ж добре! — Оксанка підвелася. — У нас у холодильнику миша повісилася!

— Нещодавно знайомі спробували прорватися у Харків, то їх не пропустили на блокпосту.

— Автобуси ж якось ходять.

— Роблять великий гак, щоб оминути зону бойових дій.

— І все одно їдуть. Погоджуйся, нам украй потрібні гроші! — Оксана зробила такий прохальний вираз обличчя, що не погодитися було неможливо.

Геннадій зателефонував замовнику і сказав, що він згоден.

…Після повернення до міста Геннадій поставив машину на стоянку й одразу поспішив до Оксанки. Поїздка була страшенно важкою. Вибухи лунали зовсім поруч з усіх боків, і вже не можна було зрозуміти, хто і куди стріляє. Його не пропустили на одному з блокпостів українські військові, бо попереду йшов бій. Довелося об’їжджати. До того ж мобільний зв’язок пропадав, аж поки він доїхав до Харківської області. Мати просила його телефонувати щогодини, а не виходило, вона хвилювалася і не випускала з рук телефон. З міста ще можна було подзвонити на мобільник зі стаціонарного телефону, але надвечір і той замовк. Але вже всі хвилювання позаду — і він вдома.

— Привіт! — сказав Геннадій, переступивши поріг.

Лише зараз відчув, наскільки він стомлений. Ноги і руки гули не менше голови, в очах різало, ніби хтось сипнув жменю піску, до того ж лише зараз він відчув, що голодний як вовк, бо поспішав додому і не встиг десь перекусити. Геннадій підійшов до ліжка, впав на спину, розкинув руки. Лише п’ять хвилин відпочинку — і він зможе прийняти душ і вдягти чистий одяг.

— Ти що робиш?! — скрикнула дівчина. — Зовсім здурів! На чисту ковдру такий брудний! Встань негайно!

— Не кричи, — спокійно попросив він Оксану, — мені треба кілька хвилин, і я буду в нормі.

— А я?! У якій формі я буду завтра, коли ти привіз мені назбирану у всьому Харкові заразу? Від тебе тхне потом, як від безхатченка. Йди митися, поки є мило. У мене грошей не вистачить, щоб випрати тепер усе після тебе!

Геннадій поволі підвівся, в голові запаморочилося, і він ледь втримався на ногах. Хлопець дістав із кишені гроші, поклав на стіл.

— Цього вистачить на пральний порошок і мило? — спитав спокійно.

— Вистачить! — Оксанка швиденько сховала гроші в кишені халатика. — Завтра куплю, — сказала вже лагідно. — Кажуть, що ополченці перебралися з Вілесова у виконком, — защебетала вона, — ніби їм там дали для роботи комп’ютери і звільнили кілька кабінетів. Тепер місцева влада разом з ополченцями буде працювати. Щоправда, я не впевнена в цьому, можливо, вони зайняли силою, бо у них зброя, але чи нам то важливо? Тепер ти зрозумів, що марно мерз на Майдані? Як не крути, а нам доведеться жити або в Новоросії, або в Росії. Де б ти більше хотів?

— В Україні. За неї я пролив кров на Майдані.

— Ой, облиш! — Оксана махнула рукою і посміхнулася. — Лише вдаєте з себе героїв! Ви просто не очікували, що у вас почнуть стріляти, а почали — ви й злякалися, дурні загинули, розумні розбіглися. Признайся, злякався обстрілів по дорозі, що такий переляканий повернувся?

— Не переляканий, а стомлений.

— Ні-ні! Я ж бачу, що наполоханий, як заєць! А я тут сама вдома, вилизую все, щоб ні пилинки не було! Поглянь, як чисто!

У голові вже не паморочилося, лише біль обручем здавлював голову, і Геннадій відчув, що земля вже не хитається під ногами.

— Так, ти утримуєш житло в ідеальному стані, — сказав він стомлено, тихо і спокійно, — слідкуєш за собою, за своїм тілом та волоссям, але маєш брудну, засмальцьовану душу. Якась бабуся в селі з брудними руками, які все життя порпалися в землі, має прозорішу душу, чисту, як вранішня роса. У тебе ж стільки бруду накопичилося всередині, що до скону не відмити його, не вискребти, не вигребти, і ніякі пральні порошки не допоможуть.

Він повернувся і пішов, залишивши онімілу від несподіванки дівчину.

— Ти… Ти… — Вона не знаходила слів. — Недарма ти з роду Бидлоти! — кинула зі злом вслід хлопцеві.

Геннадій не повернувся додому, одразу пішов до Уляни. Він знав, що у дівчини є зшитий прапор України. Уля його нагодувала, і надвечір хлопець пішов від неї. Вранці мешканці міста були ошелешені вчинком сміливця, який наважився повісити український прапор навпроти виконкому. Перехожі фотографували прапор, що його весело тріпав вітер на будівлі Будинку культури, який розташовувався через площу від місця, куди перебралося керівництво бойовиків.

Геннадій повернувся додому перед ранком. Мати одразу вийшла йому назустріч.

— Як добре, що ти вдома! — сказала вона. — Спочатку ванна чи їжа?