Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 89

Дива не сталося. Наступні новини ще більше вразили жінку. Показали блокпост за містом, де стояв Жіночий батальйон гарнізону міста Сєвєродонецька. Серед жінок різного віку у військовій формі з георгіївськими стрічками та автоматами наймолодшою була Іванна. Серед інших Настя впізнала подружку доньки Жанну. Кореспондент за кадром ставив жінкам питання і найчастіше, охочіше за всіх, на них давала відповіді Іванна.

— Чому ви, жінки, взялися за зброю? — запитав голос за кадром.

— Це земля наших дідів, — сміливо, розкуто сказала дівчина. — Вони відстояли нашу незалежність, а тепер ми мусимо її віддати бандерівцям? Не ми прийшли до них, а вони пруть на нашу землю, то чому ми повинні її віддавати? Що чекати? Того, що коїться в Слов’янську? Ви уявляєте, що буде з нами, коли увійдуть сюди укропи?

— Але ж є сильна половина, чоловіки, — зауважив кореспондент, — вони передусім повинні стояти на блокпостах, а не ви.

— Тому ми тут, — відповіла Іванна, — що багато «диванних вояків», які сидять удома перед телевізорами і чекають, що все вирішиться само собою. Такого не буде. Воювати потрібно не в Інтернеті, а з автоматом у руках. Подивіться, що коїть українська армія: ґвалтує дівчат, влаштовує публічні страти, на полях стоять розтяжки — все для того, щоб знищити Донбас і російськомовне населення. Ми задля того воюємо, щоб не опинитися у рабстві, яке нам люб’язно запропонував «доброзичливий» Євросоюз.

— Що вас особисто привело на блокпост? — питання адресувалося Іванні. — Ви така молода, вам би до хлопців на побачення бігати, а ви стоїте тут зі зброєю.

— Побачення будуть, але потім, коли ми відвоюємо свою незалежність у Новоросії, — відповіла дівчина. — Мене привело добре знання історії, своїх коренів і те, що багато чоловіків відсиджуються вдома. Звичайно, легше було поїхати на Майдан і великим табуном волати про справедливість і волю, а зараз взяти автомат у руки забракло сили волі.

— Як вам вдається поєднувати роботу в прес-центрі штабу і на блокпосту?

— Тут ми чергуємо добу, потім маємо дві доби на відпочинок, — розповіла Іванна, — тож я маю вільний час, який використовую не на лежання на дивані, а для роботи представником прес-служби штабу Новоросії.

— Не виникало бажання виїхати з міста? Зараз населення масово покидає домівки.

— Біженцем бути легко, — Іванна зверхньо посміхнулася. — Моя батьківщина — Новоросія, і мушу її захищати від фашизму.

— А як ставляться до вашої місії батьки?

Настя напружилася і стала як натягнута тятива.

— Гадаю, вони пишатимуться мною.

— Я так теж думаю, — сказав голос за кадром, — батьки повинні пишатися такою сміливою захисницею своєї землі. А ви, — він звернувся до Жанни, — чому знаходитесь тут, а не вдома?

— Попри те, що у мене вдома залишилася дитина, я стою на блокпосту, — відповіла впевнено Жанна. — І не тому, що я погана мати, навпаки, я справжня мати, бо прийшла сюди, щоб захистити свою дитину і всіх наших діточок. Ми не дозволимо бандерівцям зробити нас рабами і заселитися в наші помешкання.

— Ви вже брали участь у боях? Отримали бойове хрещення?

— Так, — підтвердила Жанна. — Ми ж на війні, а тому воюємо нарівні з чоловіками. Ми й стріляли, і рятували наших хлопців, і навіть зашивали їм рани.

— Тобто ви готові померти за свою батьківщину?

— Так! — впевнено відповіла за всіх Іванна. — Якщо доведеться віддати своє життя за Новоросію, ми його віддамо!

Невидима сила так втиснула Настю в диван, що вона не могла ворухнутися і завмерла, заціпеніла, застигла, як крига на річці. На душі було таке спустошення, ніби з неї вичавили життя, і навіть думки покинули її, щоб зовсім не розчавити. Настя відчула на собі чийсь погляд і повернула важку голову — у дверях, позаду, стояв син.

— Ти… знав? — спитала Настя і не впізнала свій голос — він був хрипким, чужим, стомленим.

— Так, — промовив Геннадій стиха. — Вибач.

— А батько?

З мовчанки і з того, як син схилив голову, зрозуміла: знав. Одразу відчула себе зрадженою і покинутою.

— Ви всі знали і мовчали, — чи то спитала, чи розмірковувала жінка, — одна я була не в курсі.

Геннадій сів поруч, обняв матір за плечі.

— Я знав, як тобі важко буде, тому намагався вберегти тебе, але ти сама дізналася. Я не раз розмовляв з Іванною, але її мізки вже настільки оброблені проросійською пропагандою, що неможливо щось довести. Уже нічого не зміниш, потрібно лише чекати, поки вона сама зрозуміє, як помилялася. Незабаром наші війська увійдуть у місто, і все зміниться.

— Що з нею буде? Вона — зрадниця.

— Прийде з повинною і попаде під амністію.

— Її розстріляють?! — очі Насті наповнилися жахом. Вона дивилася прямо в очі синові і трясла його за плечі: — Іванну розстріляють як зрадницю?! Її вб’ють?!

Геннадій прибрав її руки, міцно притис до себе.

— Ні, мамо, ні! — сказав він. — Буде суд, і їй дадуть умовний термін. Вона піде на навчання, і все буде добре.

— Обіцяєш? — спитала стомлено, бажаючи почути те, що хотілося.

— Так. Усе буде у нас добре. Заспокойся, я з тобою.

Настю трусило, як у пропасниці. Вона притислася до сина, намагаючись заспокоїтися і зігрітися — марно.

— Мені холодно, — сказала вона, цокочучи зубами. — Я приляжу, а ти вкрий мене ковдрами, — попросила Настя сина.

Трохи зігрівшись, Настя спитала:

— Ті два відео викладені в Інтернеті?

— Так, — відповів він, зрозумівши про що йде мова.

— Ти можеш їх мені скачати?

— Навіщо себе катувати?

— Я тебе попросила.

— Добре.

Геннадій виконав прохання матері, приніс їй теплого чаю. Настя зробила кілька ковтків і попросила сина залишити її саму.

— За мене не хвилюйся, — сказала вона, — я сильна жінка, просто мені потрібно побути на самоті.

Настя втратила відлік часу. Здавалося, що всі барви життя вицвіли, залишивши їй лише чорний колір. Скільки вона так пролежала, перебуваючи в прострації, невідомо. Вона підвелася з ліжка, коли ніч дбайливо ховала місто під свою ковдру. Настя взяла цигарки і похитуючись вийшла на балкон. Оніміле місто зустріло її цілковитою тишею. Кожен його мешканець принишк у своєму сховку, і Настя також тихо злилася з пітьмою, лише сумніви та сумні думки привидом кружляли навколо. За темними вікнами будинків кожен жив у своєму горі, а згори споглядали світні зорі. Настя благала зоряне небо забрати частину її розпачу — здавалося, що вона поховала не лише свекруху, а й рідну доньку…

Розділ 66

Вранці, на великий подив Насті, Іванна сама їй зателефонувала.

— Привіт, мамо! — сказала дівчина веселим голосом.

— Я все знаю, — промовила Настя впалим голосом.

— Ось і добре! Не люблю недомовок.

— Як ти могла? — спитала вона, хоча добре розуміла, що питання зайве і ніякого пояснення вона не почує.

— Хтось повинен захищати свою землю, а не лише стояти на Майдані, — відповіла донька. — Ти мене засуджуєш, я знаю. Мене зрозумів батько, а ти…

— Ти зганьбила весь наш рід.

— Рід? Чий? Бидлоти? Одне ваше прізвище звучить як ганьба.

— Колись тобі буде соромно за такі вчинки і слова.

— Навпаки. Прийде час, і ти будеш мною пишатися.

— Ніколи! — сказала Настя впевнено.

— Мені можна прийти забрати свої речі?

— Чому ти запитуєш? Тут і твій дім.

— Мені потрібні гроші.

— Мало платять за зраду?

— Мені потрібно триста доларів, — нервово сказала Іванна. — Чому ви складали гроші Генику? Чим він кращий за мене?

— Я залишу гроші на столі, — спокійно сказала Настя, — а сама піду з дому. Приходь, забирай речі, — Настя помовчала, а тоді заговорила швидко й гаряче: — Іванно, дитинко, схаменися! Ще не пізно щось змінити! Кидай все і повертайся додому. Я зроблю все, щоб тебе врятувати! Я сховаю тебе так, щоб ніхто не знайшов. Можна поїхати в село і пожити в будинку тітки Дуні. Там тебе ніхто не знає, ти будеш у безпеці, а потім, коли все стихне…