Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 9

Уля, як завжди, щось мовчки малювала, поклавши блокнот на коліна.

— А якщо придумати якийсь пароль, — після довгої паузи сказав Льоня, — щоб його знали лише ми?

— Пароль? — скептично посміхнувся Денис. — У нас не війна.

— Справді, навіщо нам пароль? — знизав плечима Антон.

— Ось ти мент, то й вигадай щось путяще, — зауважив Нік.

— Якщо мент, то в голові у мене щось інше? — огризнувся Антон.

— Може, вигадати якесь кодове слово? — тихо подала голос Уля. — Вигадують назви груп по інтересах, спілок, вокальних гуртів і таке інше. Тож чому нам не придумати назву? Скільки нас? Восьмеро. Можна придумати, взявши, наприклад, перші букви наших імен.

— І що ми будемо з тим кодовим словом чи назвою робити? — Геннадій підкинув ідею, а тепер не розумів для чого.

— Спочатку давайте придумаємо, а потім вирішимо для чого, — пояснила дівчина. — Усі любимо спорт, ведемо здоровий образ життя, то маємо право якось називатися. Давайте разом напружимо мізки, може, щось і вийде.

Настала тиша. Десь у траві сюркотів коник, та тихенько потріскували дрова в багатті.

— Генику, — Уля підвела очі, поглянула у його бік. — Пам’ятаєш, як ти нещодавно приїхав з Харкова і розказав, що водій машини підібрав попутника, який їхав до Рубіжного. Як він назвав Луганщину? Нагадай мені.

— Лугандія, — розсміявся Гена. — Я також вперше почув, що так називають нашу місцевість, і довго сміявся. Втім, мені сподобалося слово, прикольне!

— Дивіться, що я придумала! — У неї горіли очі. Можливо, то був відблиск вогнища, але вона була така натхненна, ніби щойно написала поему. — Л — це Льоня. У — це я, Уля. Г — Геник. А — Антон. Н — Нік. Д — Денис. І — Іван. Я — Яшка. Лугандія! Ось наше слово! — захоплено сказала дівчина. — Я навіть знаю, навіщо воно нам потрібне! Ми можемо вітатися, промовляючи це слово. Воно може бути замість слова «Бувай!». Цим словом можна обізвати когось, якщо промовити лайливо, ним можна огризнутися. Якщо комусь із нас буде дуже самотньо, можна зателефонувати другові, без зайвих пояснень просто зітхнути у слухавку і сказати тихо «Лугандія», і буде зрозуміло, що комусь скрутно. Можна покликати на допомогу, і ми будемо знати, що потрібна поміч. Можна сказати це слово з болем, якщо боляче.

Уля обвела поглядом присутніх.

— А що, друзяки? Мені така ідея подобається! — переварив почуте першим Льоня.

Геннадій підхопився з місця, підбіг до дівчини, чмокнув її в щоку.

— Улька, ти — геній! — сказав він. Дівчина почервоніла, опустила очі. Рум’янець залив щоки, це було помітно навіть при червоному світлі, яке сіяло вогнище.

— Треба цю добру справу якось скріпити, — потер долоні Ванька. — Може, я збігаю та пошукаю чогось?

— Пити не будемо! — одразу зауважив Денис. — Ви сюди приїхали відпочивати чи жерти горілку?

— Ну що, новостворене товариство під назвою «Лугандія», — сказав Никон, — у мене є краща пропозиція. Сьогодні остання субота вересня. Пропоную щороку, хай би де ми були, збиратися цього дня разом.

— А якщо ми розсваримося? — запитав Гена.

— Навіть тоді. Заради минулої міцної дружби. Згода?

Хлопці ствердно закивали.

— Нехай ми будемо десь далеко одне від одного, мусимо покинути все і знову зустрітися разом, — продовжив Льоня. — Можливо, ті, хто розсварилися, приїдуть на зустріч, скажуть просто «Лугандія» — і це слово буде як вибачення, без жодних пояснень і з’ясовування відносин. Якщо хтось не забажає примирення, може просто привітатися цим словом, посидіти біля вогнища і згадати щасливе минуле.

— Так і зробимо. Зустрічатимемося останньої суботи вересня на цьому місці, — підбив підсумки Никон. — Я тут нещодавно написав нову пісню, — продовжив він, — називається «Золота осінь». Якщо сподобається, можемо поставити рингтоном на телефони — ні в кого такого немає.

Усі полізли в кишені за телефонами…

— Агов! — Голос Петра вирвав Геннадія зі спогадів. — Хто тут місцевий? Ти спиш, брате?

— Ні, — відповів Геннадій, — згадував друзів.

Він дістав з кишені ліки, пошумів блістерами, вкинув пігулки в рот і ковтнув, не запиваючи водою.

— Ми вже в Лугандії? — запитав він машинально, вдивляючись у дорогу.

— Як ти сказав? — посміхнувся Марк. — Лугандія?

— Так жартома називають нашу область, — пояснив Геннадій. — Потрібно не заснути, бо незабаром буде Рубіжне, а там такі ями на дорозі, мама-не-горюй!

— Та й дорогу я тут не знаю, — зауважив Петро, — а машина — не жаба, ями не переплигне.

Розділ 5

Іванна вже кілька днів ходила насуплена, як сич на негоду. Насті було прикро через таку поведінку доньки. Складалося враження, що дівчина не дуже радіє поверненню брата додому. З одного боку, її можна зрозуміти: вона молода, хочеться мати хоч мінімальний власний простір, куди можна запросити подружок чи принаймні послухати музику, а не дивитися бабусин телевізор і вимикати світло об одинадцятій вечора, бо бабуня не може спати при світлі. З іншого боку, брат їде додому живий, нехай після поранення, але він приїжджає, а Небесна Сотня вже ніколи не повернеться.

Раніше в одній із кімнат на правах господарки мешкала свекруха, в другій — Настя з чоловіком, а третя була дитячою. Іванна непогано уживалася з братом в одній кімнаті. Все було, як у звичайних дітей: інколи сварки з приводу черги прибирання кімнати, миття посуду та підлоги або навіть поділу робочого стола, який у них був один на двох. Коли Іванна досягла підліткового віку, Настя не раз пропонувала їй подумати про те, щоб перейти до кімнати бабці.

— Не хочу! Не піду! — репетувала дівчина. — Бабуня хропе, як трактор! Вона буде змушувати мене вимикати світло і лягати з курми спати, а я хочу перед сном почитати книгу!

— Ми слухаємо разом музику! — підпрягся Геннадій. — Я Чебурека не відпускаю!

Іванна не піддалася на вмовляння. Зробити небажане, але необхідне переселення змусив випадок. Одного дня у Насті була перша зміна, тож вона пішла з дому, коли діти ще спали, свекруха кілька днів поспіль ночувала на дачі за містом, вдома залишився чоловік, у нього був вихідний. Вранці батько розігрів сніданок і пішов будити дітей. Валерій торкнувся плеча сина, а той аж палає.

— О-о-о! Та ти, друже, захворів? — батько приклав руку до гарячого чола сина. Поміряв температуру. Так і є! — Сьогодні у тебе буде вихідний, — сказав він хлопцеві, — а ти, доню, збирайся швиденько, сніданок на столі.

Валерій викликав лікаря і знову повернувся до дітей.

— Чому валяємося? — спитав він доньку, яка доти не підвелася з ліжка. — Генику, йди снідати, — покликав сина.

— Я не хочу, — прохрипів він.

— Я теж не хочу і сьогодні не піду до школи, — заявила Іванна, натягуючи ковдру до самого підборіддя.

— Та ти теж хвора! — промовив батько, помітивши червоні щоки доньки. Він хотів підійти до неї, щоб подати термометр, але дівчина істерично скрикнула: «Дайте мені спокій! Покличте маму!» Чоловік сказав доньці не вередувати, бо вже не маленька, але дівчина ще більше дратувалася. Він багато разів намагався додзвонитися до дружини, але марно, бо у неї зламався телефон. Стаціонарний телефон у робочому кабінеті теж мовчав, і це не дивно: Настя рідко бувала там, бо корпусів багато і потрібно бути на місцях, щоб керувати процесом роботи.

Врешті-решт, опівдні прийшов дільничний педіатр і спочатку оглянув Геника. Лікар діагностував у нього застуду і виписав рецепти на ліки. Іванна в цей час мовчки замоталася в ковдру, ніби в кокон, та блискала переляканими очицями. Коли лікар зробив спробу до неї наблизитися, вона зарепетувала:

— Не чіпайте мене! Дайте мені спокій! Де мама?!

— Доню, що трапилося? — стривожився батько, бо ніколи не бачив нападів істерики.

— Вийдіть усі з кімнати! Негайно! Зараз же! Геть усі! — кричала дівчина та трусилася всім тілом.

— Добре, заспокойся, — спокійно сказав батько. — Ми з лікарем уже йдемо. Зараз із нами піде Геник. Так, синку?