Царський курйоз - Зуев-Ордынец Михаил Ефимович - Страница 12

На ганку будинку стояв цар і весело реготав. З-за спини царя визирав завитий і напудрений Сава, одягнений в парчевий каптан. Лукаві губи рагузинця теж намагалися зобразити веселу й ласкаву усмішку.

— Справжнісінький Ганнібал карфагенський! — реготав цар. — Самим тільки виглядом своїм примусив тікати удесятеро сильнішого ворога.

Цар спустився з ганку і попрямував до Ібрагіма. Сава, нагнувшись уперед, ніби кланяючись, вистрибом рушив за ним. Цар з ходу схопив Ібрагіма під пахви й підняв над головою. Ібрагім злякано скрикнув. Та злякався він тільки висоти. Дуже вже високий був цар.

— О, як високо піднесла ваша величність цього чорного сина Африки! — улесливо зауважив Сава.

— І піднесемо! — сказав Петро. — На чорну морду не подивимось. Аби був достойний.

Ібрагім глянув у близькі й веселі очі Петра і раптом міцно обняв царя за шию. Ось де знайде він ласку, дружбу і співчуття.

ДЗВІН-МОГИЛА

Бувальщина

Пам’ятай старовину, пом’януть і тебе.

1

Ранній короткочасний снігопад-передзимок побілив стежку та схили гір, коли ми дісталися, нарешті, до зимівлі. За півгодини край великого яру палахкотіло багаття.

Старий лісник Стратон, покректуючи, чистив шомполом свій ветхий бердан, Я сидів на пні й дивився бездумно на сині верховини далекої Зігальги, на оголені ліси, що шаруділи опалим листям, і на ріку Білу, яка крутила в нас під ногами, у вузькому міжгір’ї, оскаженілими коловоротами.

— Стратоне Єрмолайовичу, як ці місця називаються? — спитав я.

— Які місця? — відізвався лісник. Кинувши в багаття знятий з шомпола, почорнілий від порохового кіптю віхоть, він підвівся. — Тут, дорогий товаришу, місць багато. Ото, бач, Чир’єва гора, — показав він на сідлувату вершину, через яку перекинувся стародавній катерининський тракт. — Ліс, що під Чир’євою, Рябиновим Кілком зветься, падь, он там, лівіше, — та без назви. Падь, та й годі. А про Білу теж казати?

— Говоріть, Стратоне Єрмолайовичу.

— Ну от, приміром, це місце на річці Дзвонним виром звуть.

Я встав і глянув туди, куди показував Стратонів палець. З правого високого берега Чир’єва гора обривалась до ріки вапняною синювато-білою прямовисною стіною, «іконостасом», як звуть їх на Білій. З нашого низького берега в ріку висунулась лудь, кам’яна мілина. Ріка в цьому місці крутила могутнім, злим виром.

— А чому цей вир звуть Дзвонним? — спитав я знову. — Дзвони, чи що, на дні дзвонять? Чув я такі легенди.

— Ні, дзвони у вирі не дзвонять, — похитав головою Стратон. — І ніяка тут не легенда, а істинна старовина-бувальщина. Тутешній народ її розповідає. Хочете, і вам розповім?

Я, звичайно, захотів послухати старовину.

2

На гірничому Дебердєєвському заводі поспішали. Наказано було закінчити до п’ятниці величезний, на триста пудів дзвін для уфімського міського собору. Уфімський провінціальний воєвода прислав на завод гарнізонного капрала з найсуворішим наказом негайно відіслати дзвін у місто. Уфа чекала приїзду якоїсь високовельможної персони, чи то генерал-майора Потьомкіна, начальника таємної комісії в справі народного підбурювача Омеляна Пугачова, чи то головного приборкувача холопського бунту генерал-аншефа Бібікова, і належало достойним дзвоном зустріти цю високу персону.

Крім відливки дзвона, й інша турбота була в хазяїна заводу, купця Дебердєєва: як доставити дзвін в Уфу? По Білій його не сплавити. Від Тірлянського посаду до самого Мелеуза ріка, стиснута горами, крутить ненаситними коловоротами. Поб’є, боронь боже, баржу! А коли й не поб’є, інша небезпека жде внизу. Надійшла звістка, що взяв пугачовський полковник Хлопуша Авзяно-Петровський купця Твердишева завод і ллють бунтівники на купцевому заводі гармати для Пугача. Неодмінно перехопить Хлопуша уфімський дзвін!

Вихід один — відправляти дзвін кіньми. Дорога неблизька — сто п’ятдесят верст і важка: через хребти Ямантау і Зігальгу, через ріки Сім та обидва Інзери. Для трудної цієї подорожі ладнали на заводі візок з плах у долоню завтовшки, з великими суцільними, без спиць, колесами. Візок уже готовий, і вийшов він на славу, хоч слонів запрягай, а от із дзвоном затримка.

Тому й поспішали на ливарному заводі, навіть у неділю працювали. Але вже в середу на обідню пору сплав був готовий. Пожовкло сопло, і металевий прут, опущений у розплавлену масу, що клекотіла, вкривався глазур’ю, «склився», як казали робітники.

— Готове вариво! — мовив ливарник Митько Диков до свого напарника Афоні Первуші. — А ти бачив, Афоню, скільки срібла вбухали у сплав?

— У дзвін їм не шкода срібло гатити, — зітхнув Афоня, — а нам, робітним, не хочуть по алтину до відрядної платні прикинути. Жмикрути!

— Ливарники, гайда на двір! — дзвінко гукнув, пробігаючи, хлопчисько-заслінник. — Майстер кличе! Зараз сплав спускатимуть!

Диков і Первуша слідом за іншими ливарниками вийшли на просторий, мов площа, ливарний двір. Тут, біля форми, встановленої у велетенській, нічим не обгородженій ямі, метушились робітники і майстер. Форма, складена, скріплена й просушена, була готова. Робітники поставили всередині її стержень, по-місцевому ядро, з плитняку, жирно обмазаного випаленою глиною. Ливник — канал, через який метал піде у форму, і випор для виходу розпечених газів були старанно прочищені.

— Почнемо з богом? — звернувся один з установлювачів до ливарного майстра, суворого старика в сивих кучерях. — Усе готове.

— Стривай, — відповів майстер. — Сам не звелів без нього починати. Та ось він іде.

До ливарної ями швидкою ходою, пересікаючи двір, ішов «сам», хазяїн заводу купець Дебердєєв. І як тільки він порівнявся з формою, майстер скинув шапку, перехрестився й крикнув гучно:

— Руш заслінку! Пускай сплав!

Заслінку вибили ломом, і розплавлений метал з хурчанням та гуркотінням побіг жолобом до ливника.

Робітні, витягаючи цікаві шиї, стовпилися навколо ями. Задні натискали, передні мимохіть подалися до форми. Чийсь гострий лікоть уперся в бік Дебердєєва.

— Куди прете, шмаровози? — люто крикнув купець і міцно штовхнув у груди Дикова, що стояв поруч. Митько хитнувся, змахнув руками, судорожно хапаючи повітря, і впав у формувальну яму. Падаючи, він вибив діру внизу форми.

— Боже ж мій! — вчепився пройнятий жахом майстер у сиві свої кучері і, мабуть, не усвідомлюючи, що робить, заніс ногу над ямою, збираючись стрибнути на дно. Його схопили за поділ сорочки й відтягли назад.

А на подвір’ї волали десятки глоток:

— Давай!.. Мерщій!.. Адже згорить!.. Ворушися!..

А що давати, як і навіщо ворушитись, ніхто до ладу не знав. Усі бачили, як Диков силкувався вибратися з ями, але не вдержався і знову сповз на дно, провалившись по пояс у діру, яку, падаючи, вибив у формі. Всі це бачили, але, безпомічно товплячись біля краю ями, не знали, чим допомогти товаришеві. А розплавлений метал наближався, невідворотний і грізний.

— Поганці! Душу хрещену погубити хочете? — закричав відчайдушно Первуша і, розкидавши тих, хто заважав йому, став на коліна край ями. — Митьку, держи!

Він спустив у яму пояс. Диков підстрибнув і схопився за кінець. Первуша з силою потяг, та одразу ж і впав на землю, закривши долонями обпалене лице. Сплав уже ринув через ливник у форму, а з випору вдарили розпечені гази і снопи іскор. Їхньої спеки не витримав засліплений і обпалений Афанасій. А потім страшний зойк людини, що горіла живцем, зметнувся з ями.