Записки шкільного психолога - Горбунова Вікторія - Страница 14

14

7-А - найбiльша проблема. Клас маленький, а тому на пiдгрупи не дiлиться. На заняття ходять усi разом - дев'ятнадцятеро осiб, дванадцять з яких - хлопцi. Чого тiльки не вичворювали. Вчительський стiлець крейдою замальовували, жуйками залiплювали, крейду в водi замочували, навiть пластилiном дошку вимащували. Остання крапля - зiрванi й посадженi без корiння назад у горщики квiти.

Ми з Алiною Олегiвною вирiшили цю проблему на загал не виносити, спробувати розiбратися самотужки. Щоправда, коли повернулися у клас, там вже не було жодної душi.

Наступного уроку я прийшла до 7-А на кiлька хвилин ранiше i сiла за останню парту. Ранок розпочався традицiйно. Дiти заходили, влiтали, вповзали, ввалювалися; падали за, на, пiд парти; вiталися, обнiмалися, штовхалися. На мене увагу майже не звертали. Продзвенiв дзвоник. Зайшла Алiна Олегiвна. Привiталася: «Hi, how are you?» Клас хором одповiв: «Fine. How are you?» Розпочався урок.

Дiти чесно старалися вiдповiдати на питання, вести дiалоги, писати пiд диктовку. Здавалося, все гаразд, урок як урок. Але раз у раз хтось зривався на регiт, на дурний вигук чи якусь нерегламентовану витівку. Вiдчувалося, як зростає загальна напруга, навiть агресiя. Врештi-решт Сашко Громич голосно впав зi стiльця i почав вигинатися на пiдлозi, iмiтуючи епiлептичний припадок. Шматок мила у ротi мальовничо довершував картину. Алiна Олегiвна зiрвалася. З криком «Ось бачите!

А ви говорите розiбратися самим! За ними ж тюрма плаче!» вона вибiгла з класу. Бешкетники залишились задоволеними. Вибирати мiж виховною нотацiєю чи з'ясовуванням стосункiв я не стала - вийшла слiдом.

Наздогнавши вчительку далеко за рогом, ледь вмовила завернути до мене, ще раз все обговорити перед походом до директора. Ми заварили мiцного чаю, сiли одна навпроти одної i раптом… У мене аж в очах зайчики застрибали. Алiна Олегiвна сидiла, поклавши ногу на ногу й гойдаючи яскравим-яскравим, червоним-червоним дутим чоботом. В головi сяйнула думка:

- Алiно Олегiвно, а як довго ви в цих чобiтках ходите?

- До чого тут чобiтки? На вулицi зима! А ви в чому ходите?

- I я в чобiтках…

Не впевнена до кiнця у чому справа, я набралася нахабства i попросила вчительку змiнити взуття. Пiсля черги звинувачень у нетактовностi («чого це вона має купувати новi черевики задля моїх забаганок») вдалося пояснити, що червоний, ще й такий яскравий колiр, провокує агресивнiсть, стимулює переключення нервових процесiв, «заводить» дiтей. До того ж, вчителька постiйно ходить класом, а отже, дiти, прикутi очима до чобiт, нi на чому iншому вже й зосередитись не можуть.

Р. S. Наступного разу Алiна Олегiвна зайшла до кабiнету з коробкою цукерок i у змiнному взуттi - чорних класичних туфлях.

ЛОГОПЕДИЧНI ДИВА

Наука, безсумнiвно, може багато, але людське тепло - набагато бiльше

Менi пощастило працювати з Iванною Костянтинiвною. Логопед вiд Бога - звучить дивно, але саме про неї. Людина, закохана у свою професiю, вона стала для мене взiрцем того, як слiд працювати з дiтьми. З будь-якими дiтьми.

З ким працює шкiльний логопед? З тими, хто не вмiє до ладу вимовляти слова, плутає звуки та букви на письмi. З тими, кого на професiйному сленгу називають ЗПР-ами (дiтьми iз затримкою психiчного розвитку). Звiдки такi беруться? Здебiльшого із сiмей, у яких на дiтей не зважають, не помiчають, не пiклуються. I ще багато iнших «не». Дитина не може навчитися правильно говорити найчастiше у випадках, коли не чує вiдповiдної вимови вiд батькiв, не має моделi для наслiдування.

Дiти копiюють батькiв у всьому: поведiнцi, iнтонацiях i, звичайно, у звукотвореннi. Моя подруга, наприклад, була вимушена звернутися до логопеда iз своєю донечкою тому, що Аня у свої шiсть рокiв, так само як її мама у свої двадцять шiсть, мала елегантний французький прононс: не вимовляла звук «р». Пiсля систематичного виконання вправ усе владналося, Аня втратила свою «французьку аристократичнiсть».

На жаль, не з усiма дiтьми так просто. У бiльшостi з них вади мовлення, читання, письма - лише симптоми складних проблем психiчного розвитку. Занедбанi дiти недбалих батькiв мають порушення у розвитку пам'ятi, мислення, уваги, не здатні засвоїти програмний матерiал. Iванна Костянтинiвна дiагностує проблему, намагається виправити, а коли нiчого не може вдiяти - веде «на комiсiю», яка вирiшує долю маленьких ЗПР-iв: i далi мучитися у звичайнiй школi чи йти до спецiальної, у класи так званої посиленої уваги.

У Iванни Костянтинiвни чудовий кабiнет-клас, невеличкий, але свiтлий i охайний. Низенькi столи, навколо - дитячi стiльчики. На кожному купа необхiдного матерiалу: iграшки, спецiальнi книжки та зошити. Все здобуто власними зусиллями, бiльшiсть наочностi зроблено своїми руками. Iванна Костянтинiвна показує менi свої багатства, пишається й вiдверто хвалиться своїм найкращим у мiстi логопедичним кабiнетом. А чому нi? Це ж її власноруч виплекане дiтище, її гордiсть, її справа.

Уявiть собi, в цей логопедичний рай вiдразу пiсля останнього дзвоника влiтає юрба гомiнких чортенят. Маленькi нечепури зi скуйовдженим волоссям, брудними руками й такими стiйкими шлейфами ароматiв, що куди там французьким парфумам, летять до столiв, перекидаючи все на своєму шляху.

- Стоп! - перекриває дорогу логопед. - Що ми робимо перед заняттями?

- Миємо руки, розчiсуємо волосся i заспокоюємося! - хором верещать чортенята. В тому самому темпi вилiтають з класу й зникають за рогом, бiля найближчого туалету.

Вдруге до кабiнету заходять поважно, спокiйно, але вже не втримуються бiля самих столiв, штовхаються, прагнучи зайняти краще мiсце. Краще - це ближче до своєї любої «вчительки». Iваннi Костянтинiвнi не подобається, коли її кличуть логопедом та ще й дефектологом, краще вчителькою. «Я працюю з дiтьми. Навчаю їх розмовляти, думати. Кожне з них - маленьке диво, вони усi для мене чудеснi, i вже аж нiяк не дефективнi».

Iванна Костянтинiвна знайомить мене зi своїми «чудами». Данилко - не вимовляє пiвалфавiту. Це дизлалiя - порушення артикуляцiї. Щоб його зрозумiти, варто добряче напружитись. Вади мовлення хлопчик компенсує експресивно. Емоцiї ллються з нього водоспадом.

- Данило, привiтайся з психологом, розкажи, що робив сьогоднi на уроках.

- Пиивiт! - радiсно озивається хлопчик. - Ми пишали i шишали. Мене фалила шителька. Вона поштавила менi у шошит шонешко ша фмаакою. Ше добе, - пояснює менi першачок. На радощах за власнi успiхи вiн аж пiдстрибує на стiльчику.

Зi схожими проблемами у логопедичнiй групi цього року ще троє першокласникiв: двоє Сергiїв i Вовчик. Усi жвавi, метушливi непосиди. Вони розмовляють трохи краще за Данила й прогрес у них помiтнiший.

- А це Сашко, - продовжує Iванна Костянтинiвна. - Сашко, а як у тебе справи сьогоднi?

- Саша сьогоднi втомився, - дивно чути вiд шестирiчного хлопчика мовлення у третiй особi. Здається, це мало минути ще роки в три. - Саша багато вiдповiдає. Болить голова.

Iванна Костянтинiвна стурбовано торкає хлопчика за лоб, хитає головою. Просить мене побути з дiтьми й веде Сашка до медпункту. Сашин дiагноз - аграматизм. Вiн нiяк не може навчитися правильно будувати речення, говорить уривчасто, нiби телеграму вибиває. Його мовлення iнфантильне, характерне для дiтей набагато молодших. До того ж хлопчик не завжди розумiє звернену до нього мову, зокрема питання.

Я намагаюся якось розважити дiтей, запитую в кожного iм'я i прошу розказати кiлька слiв про себе. Оленка, Ромчик, Iгор i Вадим справляють враження контактних i активних дiток. Жваво розповiдають про себе, свої родини, вчителiв, про те, чим займаються у школi. На запитання, для чого ходять до Iванни Костянтинiвни, вiдповiдають з ентузiазмом, навперебiй: «вчимося краще писати, читати, рахувати»; «щоб бути розумними»; «бо нам тут подобається». Як я дiзналася згодом, цi дiти мають розлади шкiльних навичок. Оленка - дисграфiк, тобто не завжди розумiє мовлення дорослих, плутає букви на письмi, переставляє склади. Хлопчики - дизлалiки, не можуть правильно читати: вимовляють слова повiльно, постiйно затинаються, пропускають та переставляють букви й склади, не можуть вiдтворити сутi прочитаного.