Записки шкільного психолога - Горбунова Вікторія - Страница 24

24

- У чому саме?

- У всьому. Моя проблема стосується i навчання, i стосункiв.

- Опиши, будь-ласка, конкретну ситуацiю, яка б iлюструвала твою проблему.

- Конкретну?

- Так, конкретну, реальну ситуацiю, що трапилася з тобою останнiм часом. Проблемну ситуацiю.

- Добре, - здалася Наталi. - Я дуже красива, так?

- Краса - поняття вiдносне. Думаю, багато людей вважають тебе такою, - ця дiвчинка мене випробовує.

- А ви? - грайлива посмiшка i жодного слiду вiд недавнiх слiз.

- На мiй погляд, в тебе правильнi риси обличчя, фiгура вiдповiдає сучасним стандартам.

- Ось вона, моя проблема!

- Конкретна ситуацiя, - нагадую терпляче.

- Хочете конкретну ситуацiю? Будь-ласка. Я не можу пройти школою, щоб на мене не дивились, не обговорювали, щоб хлопцi не чiплялися, а вчителi не посмiхалися солодко, iз натяком!

- Це важко, я розумiю…

- Нiчого ви не розумiєте, - перервала мене на пiвсловi iстерична красуня. - Ми, красивi, приреченi на нерозумiння.

Ми живемо серед потвор i придуркiв! Ви нам заздрите! Ви нас ненавидите!

Круто. Щоб якось вгамувати пристрастi, я встаю, iду до вiкна, наливаю собi «газировки», спираюсь на пiдвiконня.

- Води хочеш?

- Я таку не п'ю, шкiдливо для шкiри.

- Як знаєш.

П'ю повiльно, Наталка мовчить, дивиться в мою сторону. На її обличчi жодного слiду вiд нещодавньої iстерики. Крива посмiшка, iронiчний погляд.

- Я ж казала, ви мене не зрозумiєте.

- Я й справдi тебе не розумiю. Навколо мене рiзнi люди. Є симпатичнi, є не дуже. Однi з них менi приємнi, iншi нi, однi цiкавi, другi звичайнi, третi можуть багато чому навчити. Але потвор i придуркiв немає! Ми з тобою живемо в рiзних свiтах. Я не можу тебе зрозумiти i не впевнена, що тобi це потрiбно. Вибач.

- Ви маєте менi допомагати! Це ваш обов'язок! Ви - психолог! Я поскаржуся, що ви менi вiдмовили в консультацiї!

- Я можу допомогти змiнитися тобi, але не можу змiнити свiт навколо тебе. Коли будеш готова стати не «такою красивою», - приходь. А зараз, Наталко, вибач, мене чекають iншi.

Дiвчина пирхнула, встала, i вже бiля дверей одповiла: «Я - Наталi!»

Р. S. На випускному Наталка Лавриненко як завжди мала найкрасивiше вбрання, найкоштовнiшi прикраси, найпрофесiйнiший макiяж i купу «потвор i придуркiв» навколо себе. Пригадалася одна з моїх теперiшнiх красунь-студенток, котра проводила дослiдження на тему: «Зв'язок зовнiшньої краси студенток iз їх оцiнюванням викладачами-чоловiками». Теми студенти обирали самостiйно.

НЕДИТЯЧI ВИПРОБУВАННЯ

Вiк дитинства: до школи i на пенсiї

Лiто для шкiльного психолога - гаряча година. «Прийомка». Цим недоладним словом називають своєрiднi вступнi iспити для майбутнiх першокласникiв. Велика аудиторiя, по рiзних кутках - завуч, медсестра, логопед, шкiльний вчитель i я, психолог. У коридорi напружено гудуть батьки, принишклi дiти обтирають щойно вибiленi стiни. Лишень прочиняються дверi, аби пропустити чергову сiм'ю, - гудiння зростає i знову тихне.

Другий рiк поспiль одна й та сама картина: нескiнченна вервечка хлопчикiв i дiвчаток та їхнiх батькiв. В очах рябiють штанцi, тенiски, спiднички, бантики. Ми працюємо з дев'ятої до п'ятої вже четвертий день. Сьогоднi - аншлаг. Аби пришвидшити процес, запускаємо вiдразу кiлька сiмей. Доки медсестра перевiряє медичнi довiдки, а завуч цiкавиться необхiдними формальностями у батькiв, Iрина Сергiївна (вчитель), Iванна Костянтинiвна (логопед), та я (психолог) працюємо з дiтьми. Кожного цiкавить своє, але мету маємо спiльну: розподiлити їх у класи в найоптимальнiший спосiб. Iрина Сергiївна вивчає рiвень пiдготовки до школи: вмiння читати, писати, розказувати вiршi тощо; логопед - специфiку мовленнєвого розвитку; я - психологiчну готовнiсть.

Iдея з розподiлом дiтей у класи за рiвнем розвитку пiзнавальних процесiв сама по собi право на життя має: i вчителям зручнiше працювати з рiвним класом, i дiтям простiше засвоювати матерiал в одному темпi. Однак в умовах сучасної школи та українського характеру «прийомка» перетворюється на конкурс кращостi, в якому важко визначити, хто ж змагається, - дiти чи батьки.

Останнi вболiвають з усiх сил. Дитя, облизуючи губи, старанно читає вiршик; мама пошепки артикулює за спиною, її обличчя - копiя синового, тi ж емоцiї, те ж напруження, тi ж рухи. Найбiльшi порушники дисциплiни - бабусi. Постiйно намагаються щось пiдказати, домалювати, дописати. Незручно робити зауваження лiтнiм панi, але й працювати в їхнiй присутностi - це щось неймовiрне.

- Ольго Романiвно, - кажу, - Тома й сама може сказати, що таке велосипед. Немає потреби пiдказувати.

- Звичайно, може, але вона хвилюється. До того ж цього року їй велосипед не дарували, в неї ще старий триколiсний, може вона не хоче про нього говорити.

- Томо, - знову намагаюся звернутись до дiвчинки, - уяви собi, що ти зустрiла iноземця, який не дуже добре розумiє українську, спробуй пояснити йому, що таке парасолька. - Мета мого запитання - спроба вже вкотре зрозумiти, чи здатна дiвчинка до логiчного визначення понять.

- Та де ж вона цього iноземця в Житомирi зустрiне? Про що ви говорите? - Знову втручається Ольга Романiвна.

Робота тягнеться повiльно. Кожну дитину треба пiдбадьорити, перепитати, дочекатися вiдповiдi. Екзамен - нелегке випробування для дорослої людини, а що вже про дiтей говорити. Боячись не виправдати батькiвської довiри, маленькi герої намагаються зробити все, що вiд них вимагають i не вимагають. Просиш сказати, що таке цвях, а тобi ще й вiршика та загадку на додачу; просиш повторити казочку - ще й нову вигадає.

Зосередитися на дiтях майже неможливо - мами, татусi, бабусi та дiдусi засипають питаннями: «Чи достатньо розвинуте їхнє чадо?», «Чи буде вчитися на вiдмiнно?», «Над чим ще треба попрацювати?», «Може, найняти репетитора на лiто?» Батькiвська активнiсть похвальна, але починаєш турбуватися за дiтей - як можна жити, коли вiд тебе постiйно щось вимагають, чомусь вчать, щось примушують робити? Вступ до школи - вiдповiдальний крок i, звичайно, потребує пiдготовки. Але навiщо ж знати усе на свiтi? Навчити - ось функцiя школи! Спостерiгаю за процесом i ловлю себе на тому, що минулого року дiти не демонстрували такої «натасканостi». Так, так, це не описка - саме «натасканостi». Дiти демонструють блискучi навички у читаннi, декламацiї вiршiв та усному рахунку, i при цьому не здатнi дати визначення простеньким поняттям чи повторити короткий текст. Вольова регуляцiя в 6-7 рокiв ще недостатня, довiльнiсть пiзнавальних процесiв страждає, а тому навчити дитину чомусь без цiкавостi потребує величезних зусиль. Нiколи не повiрю, що Богдан Коцута завчив на пам'ять важезний вiрш про Україну за власним бажанням, або що Мирослава Ольжич додає про себе двозначнi числа вiд того, що їй це дуже подобається.

Вимоги до першокласникiв зростають. Пригадую, ще кiлька рокiв тому вiд дитини, що йде до школи, нiхто не вимагав умiння читати й писати. Сьогоднi це норма. Думаю, першопричина не у забаганках вчителiв - саме батьки, кожного разу борючись за кращiсть своїх чад, штучно пiдняли планку шкiльних вимог. I звичайно, сьогоднi буде соромно тiй мамi, що не навчила свою дитину зв'язувати букви у слова або виводити на письмi власне iм'я.

Найважче у цих недитячих випробуваннях тим, хто ще не досяг шести рокiв. П'ятирiчнi малята, яким лише наприкiнцi осенi, а то й узимку виповниться шiсть, також намагаються стати дорослими й стiйко виконувати усi нашi завдання. Їм не просто важко - вони демонструють справжнiй героїзм, намагаючись дорiвнятися до своїх старших колег.

- Ромчику, - кажу, - я зачитаю казочку, а ти спробуєш повторити її за мною, домовились?