Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович - Страница 60

Щоб краще бачити гарне озеро, я наказав вирубати кущі над скелястим берегом, і тут ми відкрили велику печеру, дуже вузьку, але високу, з великим отвором угорі, через який падало світло, проходячи крізь зелену запону всякої рослинності. В багатьох місцях великі брили скель, громадячись одна на одній, загрожували завалитися. На стінах були помітні сталактити. Мої супутники натрапили на людські кістки. Багато їх стирчало між камінням, інші ледь-ледь були присипані землею. З розміру їх було видно, що це жіночі кістки. Я розгріб каміння та землю, шукаючи черепа, але марно. В таких печерах, як мені пояснили серамці, тубільці заривають свої найцінніші речі, боячись нападу хонгій, і мандрують у своїх пірогах тільки з найпотрібнішим; а втім, самі вони, якщо бувають численні, також готові вбивати й грабувати слабших. Наприклад, у Айві брат радьї Айдуми забив жителя Гілоло, урумбай якого стояв на березі, коли той крамарював тут. Після смерті свого брата, радья Айдуми гадає полагодити урумбай і використати його під час своїх мандрів. Тут кажуть, що цей дід — великий шахрай, що він не раз уже забирав у макассарських та серамських купців товари, а потім переховувався в далеких затоках, і гадки не маючи заплатити, як обіцяв, за взяті речі. Тепер він подвизається під личиною великої чесності. Багато серамських матросів не відважуються рушити зо мною в Лакахію, бояться папуасів, кажучи, що в Гесірі я наймав їх тільки для того, щоб рушити в Айдуму, й вимагав від них лише збудувати хатину.

Це мені байдуже, бо мені конче треба лишити частину моїх людей охороняти хатину й речі. Лишу тут тих, які не бажають рушати зо мною, а візьму тільки охочих.

17 березня

Йосиф, який учора захворів, завадив мені піти в гори Камака. Сьогодні йому не краще. Радья Айдуми розповів, між іншим, що вглиб країни вздовж річки Утанате живуть люди, дуже невисокі на зріст, але великі людожери: вони навіть виривають з землі покійників і їдять їх; людський мозок видається їм особливо смачним. Назви цього племені радья не знав.

Увечері до мене з'явилися з візитом шість пань з острова Наматоте. З нагоди цього візиту вони, здається, нав'язали на себе всі ганчірки, які вони дістали від макассарських та серамських крамарів. Балакуча жінка з Сераму, про яку я вже згадував, була їм за перекладачку. Вони прийшли покурити й попросити голок.

Ахматові зовсім-таки гірше. Хоч приступи й рідші й не такі великі, проте він страшенно кволий; не тільки не може ходити та стояти, а навіть і сидіти без сторонньої допомоги. Кашляє і скаржиться на груди. І тому відклав від'їзд на позавтра.

19 березня

Ранком під час відпливу зібрав цілу колекцію губок. Ахматові не краще: навряд чи він видужає.

20 березня

На обрії ледь-ледь помітно показався парус і незабаром зник. Сангіль гадає, що це урумбай з Гесіру, на якому капітан Кільтяй їде торгувати на берег Нової Гвінеї, в Лакахію та Утанате. Я наказав спустити урумбай і вирішив рушити завтра. Ахматові дуже недобре: він рідко й ледве говорить, не може без сторонньої допомоги підвести голови. Мені його дуже шкода, але взяти його я не можу, а гаяти далі часу не слід.

КАМАКА-ВАЛЛАР

21 березня

Призначивши Йосифа старшим, так званим «капала-оран» над людьми, яких я лишаю стерегти хатину, я наказав радьї Наматоте та радьї Айдуми також лишатися в Айві, йосифові я лишив чимало хіни (малайці й навіть серамці знають вплив цих ліків і дуже цінять їх) і, попросивши його наглядати, щоб Ахмат вчасно приймав ліки, дозволив йому брати для хворого все, чого він забажає з моїх харчів. Лишивши моїх шістьох людей в Айві, я підняв якір і рушив.

Якщо взяти всіх жителів Наматоте, Айдуми, Лобо, навіть з верховинцями майрасі та вуоусірау, то я не думаю, щоб їх набралося понад сто чоловік. Гори навколо майже безлюдні. То там, то там трапляється піщаний берег (пасер) з кокосовими пальмами, безсумнівна ознака того, що тут колись жили люди. Тубільці живуть більше в своїх пірогах, де на платформах міститься їхня родина. Піроги ці мають досить добрі покрівлі з «кадьян» (міцні мати з листя панданусу). Коли пірога підходить до піщаного берега, її витягають з води, і вона перетворюється на курінь, де тубільці живуть тижнями, рибалять, збирають хлібний плід у лісі, ставлять капкани на птахів і іноді навіть розводять в лісі невелику плантацію таро та солодкої картоплі, зрідка заглядаючи туди, щоб зібрати плоди. Проте на одному місці вони лишаються недовго.

Увечері ми відпливли до островів Койра в глибині бухти Тритон. На березі зустріли кількох жителів Айдуми, яких послав радья Айдуми чекати на наше прибуття. Один з них, на ім'я Ямба, виділявся своїм високим зростом та неабиякою силою. Треба було тут знайти провідників, що знають дорогу до озера в горах, бо радья Айдуми та інші берегові папуаси тільки чули про це озеро. У пірозі, в супроводі радьї Айдуми, двох його людей — Ямба й Турона, я рушив до Ломіри, де ми сподівалися зустріти кількох вуоусірау й умовити їх піти з нами.

Був чудовий ранок, і при повному штилі наша маленька пірога линула під самісіньким берегом дуже швидко. При кожному повороті картина мінялася; на стрімких біло-жовтих скелях, де прибій вирив довгу печеру, рослинність тулилася геть аж до самої лінії припливу. Старий радья, сидячи поважно в своєму жовтому халаті, бив у «тіфу» (барабан), і її звуки відбивалися дужою луною з глибини печери. В одному місці старий показав мені на невелику заглибину в скелі: це була маленька бухта, наповнена підводним камінням і зовсім закрита спереду завислою зеленню: вода в цьому прохолодному закутку чомусь (мені не було часу спинятись і дошукуватись причин) весь час рухалась, і плюскіт її серед цілковитої ранкової» тиші, який відбивався луною в печері, було ще здалека чути. Старий радья сказав мені, що це місце — «помалі»[57] і що пірогам не слід близько підпливати до нього. Він багато казав про нього, але було важко його збагнути. Я зрозумів тільки, що воно зветься Намбатека і чомусь особливо небезпечне заміжнім жінкам. Ми проїхали між багатьма невеликими острівцями, пливучи до південно-східного мису бухти. Цю місцевість приблизно позначено на карті Дюмон-Дюрвіля. На голландській карті її нема. Здалека було видно кілька пірог, що рибалили. Звуки нашої тіфи привернули їхню увагу, і вони рушили до нас.

Минувши кілька скелястих островів, ми підпливли до бухти біля підгір'я високої і дуже крутої гори Арори. Крім трьох пірог, витягнутих на берег, ми побачили нещодавно збудований курінь. Зелене листя покрівлі ще не встигло пожовкнути. Біля багаття сиділи жінки. З куреня вийшло до нас назустріч кілька чоловіків. Між ними я побачив Хукома Драмая, старшого над вуоусірау, він був у мене вже двічі. Тубілець дуже шанобливо підійшов до мене, згинаючись та прикладаючи руки до голови, і рекомендував мені кількох верховинців вуоусірау, між якими одного він навіть назвав «капітан», додавши, що всі вони перебувають тут і шукають для мене тварин, яких привезуть мені, повернувшись з Лакахії. Я відповів, сказавши йому про свій намір рушити сьогодні ж до озера Камака-Валлар і додавши, що мені треба людей. Після кількох заперечень, він усе погодив, принаймні на словах, і я роздав тютюн, привезений з собою.

Я повернувся на урумбай, щоб зібрати потрібні для екскурсії до Камака-Валлар речі. Урумбай, увійшовши в протоку між островами Койра та суходолом, зсадив мене й моїх супутників— Давида, Сангіля, радью Айдуми та чоловік п'ять або шість тубільців. Не буду описувати докладно дорогу — вузьку папуаську стежку, що збігала на пагорок, а потім знову спускалася круто в лощину, щоб потім знову піднятися. Коріння, ліани, грубезні стовбури звалених через спорохнявілість або вітер дерев, болотяний грунт — усього цього було вдосталь… У двох або трьох місцях ми бачили розвалені курені, тимчасові житла вуоусірау. Я був радий, коли через дві години переходу мені сказали, що ми на вершині хребта й тепер будемо вже спускатись. У цьому місці було два повалені курені. Поки ми спочивали, а супутники мої курили, я зібрав за допомогою двох перекладачів, радьї Айдуми та Сангіля, дальші відомості. В горах далі за Камака-Валлар жителів нема; люди вуоусірау в своїх дальніх подорожах у гори ніколи не натрапляли на людські сліди по всьому узбережжю, тільки на горі Ламансієрі та в горах Камака живуть люди, одних з них називають майрасі, а других — вуоусірау.

57

Помалі — папуаське «табу».