Діаманти Ківі-Ківі - Дауманн Рудольф - Страница 16

Були там заможні, що найняли собі по десять-двадцять робітників і зовсім не збиралися натруджувати рук, а тільки спостерігати, як працюють їхні наймити. Були й такі, що мали лише двох чи трьох негрів. Але переважна більшість шукачів ішли самі або в супроводі одного чорного слуги. Вони трималися поблизу заможних і жили надією одержати щовечора хоч миску каші з маніока.

При військовому загоні був лікар. Уже на третій день він побачив, що безсилий допомогти хворим, яких з кожним днем ставало більше, і тому призначав єдине можливе лікування: «Повертайте назад!» Медикаменти він приберігав для військових.

— Щоб лікувати цю юрбу, мені треба везти за собою машину плазмохіну та атебріну, не кажучи вже про сальварсан і германій, — сердито лаявся лікар. — Хто там ще прийшов? Що йому треба? В нього вселилося «погане повітря», і його трясе? Нехай повертає назад! Дорогою зустріне людей, і вони допоможуть йому. Попереду ж його чекають хіба що крокодили!

Чимало недужих відставало дорогою, а проте люду не меншало: від Порт-Франкі йшли все нові й нові групи, які приєднувалися до тих, що вже були в дорозі. Понад тисячу шукачів алмазів пробилися крізь джунглі і вийшли до боліт Ківі-Ківі. Перший загін їх і побачив Тіль Брюггенсен.

— Сюди ідіть, сюди, — кликав він своїх сафарі. — Треба сховатися, поки пройде ця юрба. Баантумічо, попідводь очерет, щоб вони не помітили наших слідів. Ну й сюрприз для шановного містера Беніссона! Цей вал захльосне алмазне родовище! Нам треба зникнути до того часу, коли ці люди прибудуть на місце. Мене тільки турбує доля Ельзи.

— А я за жінку спокійний! Вона смілива і зуміє знайти з цим народом спільну мову. Треба поспішати, щоб забезпечити її продуктами: Авіакомпанія загилить чимало за доставку!

— У нас є чим заплатити! — відповів Брюггенсен і поглянув крізь очерет на стежку. — Де ж та юрба? Ага, он вона. Тут і військо, і поліція. Якщо не збожеволіють, побачивши алмази, то Беніссон відбудеться синцями.

Їм довелося просидіти в очеретах добру годину, поки шлях, нарешті, звільнився. Невеличкий загін хутко рушив далі, поспішаючи до водоспаду, де його чекали моторні човни. По дорозі зустрічалися окремі групи людей, які намагалися з'ясувати, чи далеко до Ківі-Ківі.

— Дурні, — сміявся Тіль. — Та ви вже в самому Ківі-Ківі. Скільки тягнуться болота, все це і є Ківі-Ківі. А куди ви йдете? В країну діамантів? Ніколи не чув про таку. Можу показати вам місця, де дрімають крокодили і пирхають бегемоти: ось вони, тут, навколо вас! Але діаманти? Хто пустив таку плітку?

Ввечері на привалі лікар вийняв карту і задоволено відмітив червоною лінією пройдений шлях.

— Летимо мов на крилах. Днів за чотири будемо біля річки.

— Добре, якщо наші мотористи не піддалися алмазній гарячці і не накивали п'ятами, — озвався Брюггенсен. — А втім, аби масло та пальне, ми й без них доберемося.

Наступного дня загін Тіля вступив у задушливі, вологі джунглі. Тепер розминутися із шукачами, що поспішали в Ківі-Ківі, було неможливо. Тіль Брюггенсен і лікар настійливо радили їм повернутися назад, але, звичайно, ніхто не послухав.

Уже зовсім близько біля річки Брюггенсен натрапив на хворого, що тіпався в лихоманці.

Тіль нахилився до нього.

— Потгоф! — здивовано вигукнув фламандець. — Невже це ти, добрий віснику джунглів? Як же ти попав у цей тричі проклятий край?

— Ох, Тіль, старина! Невеселі мої справи! За плечима півсотні, а я то пішки, то на колесах усе міряв цю кляту країну від Ірунги до Стенлі-Пулу. Рік тому загубив два листи на Арувімі, і мене вигнали з роботи. А сталося це ось як. У джунглях почалася злива, мене схопив приступ малярії, а я був сам. Ти знаєш, Тіль, як бути самому в джунглях. Я розірвав сумку, пошматував листи, забруднив їх… Не розумів, де я, що роблю. Мов п'яний, приплентався до Ніонгори. Мені нічого не виплатили на лікування. «Іди собі з богом, — сказав поштовий комісар, — і не базікай про якусь там пенсію!» От і надумав я добути собі пенсію в болотах Ківі-Ківі, якщо тільки дійду туди! — Старий звів на Брюггенсена жалібний, благаючий погляд.

Той підкликав Массіньї.

— Зробіть для нього все, що у ваших силах. Це один з перших піонерів Конго, а тепер його вигнали на вулицю! Потгоф, ми заберемо тебе з собою, назад, у Леокін! Служитимеш у мене.

Хворий трохи підвівся, його обличчя, заросле сивою щетиною, освітила усмішка.

— Якщо Тіль сказав — значить, так і буде. На Тіля можна покластися.

Массіньї уважно оглянув хворого.

— Застаріла малярія, — сказав він. — Лікуванню не піддається. Полегшити муки — можна. Допомогти — важко! Вилікувати — неможливо. Візьмемо з собою, пане Брюггенсен!

Негри зробили з ковдр щось схоже на носилки, поклали в них Піта Потгофа і рушили далі. Через кілька днів Брюггенсен з своїми людьми добралися до моторок, які мали доставити їх у Порт-Франкі.

Кассаї несла назустріч чорні, як ніч, води. Суднові гвинти з трудом перемагали силу течії.

Нарешті, на обрії з'явилися високі башти Порт-Франкі, і моторки, розбризкуючи піну, взяли курс на них. У небі над містом кружляв сріблястий літак. Ще мить, і він опустився десь у лісі.

— О, тут уже збудовано аеродроми, — зрадів Брюггенсен. — Сабена[5] ділова фірма, вміє працювати. За якісь чотири години ми можемо бути в Леокіні. Але насамперед треба покінчити з справами тут: домовитися про відправку вантажу в Ківі-Ківі для Ельзи Вандермолен.

Тільки-но моторка причалила, як до Брюггенсена з'явився агент Сабени, випередивши комісара округу.

— Містер Брюггенсен, — сказав він, — ми чекаємо ваших порад щодо відкриття повітряної лінії Порт-Франкі — Ківі-Ківі. Чи знайдеться там місце для посадки?

— Навряд, хоч для гідроплана можна було б розчистити ділянку на болоті. Але поки що це справа майбутнього, котра цілком залежатиме від того, як підуть розробки алмазів у Ківі-Ківі. А зараз я хочу законтрактувати три літаки для доставки вантажу пані Вандермолен. Вантаж треба буде добре запакувати і скинути з літаків. Ось координати, — Брюггенсен показав на карті місце розробок.

Представник Сабени розглянув карту, вислухав вказівки, ознайомився із списком замовлень і сказав:

— Завтра пані Вандермолен одержить свої дві-три тонни вантажу. Для нас це дитяча забавка. Але скажіть чесно: можна там вистрибнути на парашутах людям, щоб приготувати посадочний майданчик?

— Не раджу, — відповів Брюггенсен. — Якщо парашутиста віднесе в болото, він неодмінно приземлиться у шлунку крокодила. Подбайте краще, щоб ми з друзями завтра були в Леокіні. Мені треба в банк, а потім — у лікарню. Я знову дещо підхопив.

— Щастя? — спитав представник Сабени.

— Не тільки щастя. Лихо теж! Хто повертається з Ківі-Ківі, той приносить з собою дарунки диявола!

В той час, коли транспортні літаки, навантажені ящиками, мішками і тюками, піднялися в повітря, невеличкий пасажирський літак узяв курс на північ. Він віз Тіля Брюггенсена, Массіньї і Баантумічо в цивілізований край. Старого листоношу Піта Потгофа довелося залишити в госпіталі Порт-Франкі. Фламандець був втомлений і до краю виснажений.

— Массіньї, візьміть на себе турботи про цього страждальця, — сказав Тіль. — Це хоробра людина… Зі мною щось не гаразд.

У Ківі-Ківі, біля родовища, йшла безперервна робота. Всю викопану породу, пісок, мул і уламки Беніссон звелів пропустити через промивну машину. — драгу. Надвечір він, широко розставляючи ноги, ніби лев, що об'ївся, прийшов до хатинки Ельзи Вандермолен.

— Ну, пані Ельзо, — сказав Беніссон, — Ківі-Ківі виправдує себе. Тіль Брюггенсен, видно, нічого не розуміє в цих справах, інакше він не віддав би нам такого вигідного бізнесу… Ну, а тепер, коли ваша ласка, рису, добру порцію м'яса з яєчним соусом і кухоль холодного напою! Ніяк не збагну, де ви добуваєте лід!

— Усім здається, що в мене є лід, — засміялася жінка. — Ось він, у бочці на сонечку. Обмотаю добре ганчірками, поставлю у болотну воду, а про охолодження дбають уже вітер та сонце. — Ельза забрязкотіла у кухоньці каструлями та сковорідками. — Консерви кінчаються, містер Беніссон. Ще днів три, і білим теж доведеться їсти галушки з маніока, приправлені рибою!

5

Бельгійська авіакомпанія.