Діаманти Ківі-Ківі - Дауманн Рудольф - Страница 28

— Таке буває з кожним, Екендель. Але не жартуй з рушницею. Опусти дуло вниз!

Сержант Міллер відвів убік важку рушницю саме в ту мить, коли на дверях з'явився господар «Епукіро-ост». Помітивши Екенделя із зброєю, він одсахнувся, коліна в нього підігнулись, з тремтячих рук вислизнули дві пляшки. Крішансен прихилився до одвірка. Тільки коли поліцаї втихомирили його оскаженілого сусіда, до бура повернулася мова.

— Оце добре… Оце добре… — затинаючись, пробелькотів він. — На моїй власній землі вітати мене з рушницею. Міллер, Гроссе, це ж замах на мене!

— Замах — це замах, а не вбивство, і за нього не судять, — буркнув поліцай. — Екендель, старина, сідай! У тебе що, сонячний удар?

Але Екенделя неможливо було втихомирити.

— По всій окрузі від Рітфонтейна до водоспадів Замбезі тебе називають протухлим шматком м'яса, Крішансен, — вигукнув він. — Але я і гадки не мав, що ти така тварюка. Навіть у найскрутніші часи я не зустрічав таких… Де Маукі?

— Що тобі до того? — Коли Крішансен побачив, що чотири дужих поліцейських кулаки взяли його під захист, до нього знову повернулося самовладання. — Маукі мій наймит, і я відповідаю за нього. Ви, рехоботери, краще частіше згадували б про свою змішану кров…

Екендель блискавично заліпив йому ляпаса.

— А-а, чорт! У в'язницю цього бастарда! — зарепетував бур.

— Кров не пролита! — буркнув сержант Міллер. — Але з мене досить, ситий по зав'язку. Екендель, негайно, без заперечень і скандалу забирайся додому. Це наказ, друже! А ви, Крішансен, можете подавати в суд за образу вашої гідності. Тільки ми вам не свідки. Слово честі, це по-джентльменськи — заліпити ляпаса!

— Гаразд, я їду. Але разом з Маукі! — рішуче заявив рехоботер.

— Ви одержите бушмена, якщо заплатите його борг. Двісті п'ятдесят фунтів золотом на стіл, і я передаю контракт! — глузував господар «Епукіро-ост». — Або ж віддайте за цю свиню свого племінного барана!

— Ви одержите його! Міллер, Гроссе, будьте свідками. Я віддаю містерові Піту Крішансену за Маукі племінного барана Чорне Диво. Давайте папір і кличте Маукі! Закріпимо угоду письмово. На ваше слово честі, баасе, я плюю!

Проте укладення договору не відбулося. На виклик замість Маукі з'явилася Марія Магдалина з ополоником у руці.

— Хто тут зве Маукі? Баас? Нехай йому буде соромно, що так побив бідолашного хлопця. Коли приїхали поліцаї, Маукі злякався і подався в пустиню. Спочатку він повз, потім підвівся і пішов, хитаючись, мов гілка акації в піщану бурю, а там побіг щосили, ніби сарна. Так, я бачила, як він тікав туди, в безкраю пустиню… Якщо баас пошле собак або отих дурнів мисливців, я согрішу — отрую всіх. Амінь!

«Амінь» — було найсвятішою клятвою готтентотки.

— Шкода племінного барана! — сказав Крішансен. — Ну, а бушмен нехай тікає! Від контракту він усе одно не втече.

— Якщо Маукі шукатиме притулку в мене, — заявив Екендель, — то моя пропозиція лишається в силі. — Він засунув рушницю у чохол, скочив у сідло і поскакав з двору.

Тиждень, а чи й довше рехоботер чекав бушмена. Та Маукі не приходив.

Він був, проте, зовсім близько від ферми Летіахау — в печері Могили бушменів, стіни якої в далекому минулому великий митець, син його народу, розмалював хвилюючими картинами полювання. Маукі прийшов сюди, ледве тримаючись на ногах від слабості і болю. Тут і натрапили на нього два бродячих бушмени. Вони розклали в печері невелике багаття з коріння трави. Полум'я вогнища осяяло стіни, і Маукі з цікавістю розглядав картини. На них були зображені його низькорослі предки, що полювали з луками і стрілами на левів, антилоп, гартебестів і навіть на слонів. Збиваючи хмари піску, бушмени заганяли до смерті вільдебестів і сарн, потім їли м'ясо і, розхитуючись, танцювали урочистий священний танець.

Нові друзі Маукі, літній бушмен та його син, добре доглядали хворого: приносили дині-чамбас і їстівне насіння з трав, клали на рани холодні пластирі з нажованої тростини і розтертих квітів, викопували для нього солодкі медові лялечки земляних бджіл, ловили втомлених вівсянок і молодих дурних цапів.

За це Маукі давав їм покурити з красуні люльки, доки в кисеті був тютюн. Поївши, він розповідав їм про свою роботу в бааса, а його опікуни — про заманливе вільне життя серед незайманих просторів Калахарі. Маукі пригадував дитинство, коли й він бродив по пустині у мисливських сандалях, з довбнею, стрілами і буром для добування води. Тоді він був сам собі хазяїн, підвладний тільки вимогам голодного шлунку та простим законам свого мисливського племені.

— Я піду з вами, — вирішив Маукі. — Я більше не хочу працювати в білої людини. Підемо вниз по великій Летіахау аж туди, де вона губиться серед пісків, а потім — до Нтвевезее, на якому плавають грудки солі. Там ми досхочу нап'ємося води і, нарешті, забудемо про спрагу. В країну Кай-Кай я більше не піду, бо туди прийдуть поліцаї, надінуть на Ма-уск-ксі ланцюги і відведуть до злого бааса Крішансена. Тепер я вільний, як ви!

Настав квітень — осінній місяць у далекій південній країні. В нічній темряві Маукі з своїми товаришами прослизнув повз ферму Екенделя. Юнак ніколи не був таким дужим, хоча рубці від ран на спині ще пекли вогнем. Син літнього' бушмена Ча-чі-сско запропонував украсти з крааля Екенделя вівцю.

— Ти погана людина, — обурився Маукі. — Рехоботер руку мені потис, подякував, подарував люльку, тютюн і вогняне диво. Навіщо красти? Досить мені піти попросити, і рехоботер дасть нам повний волячий міхур тютюну та ще два роги нюхального порошку. Кажу правду. Тільки я не хочу просити. Як можна красти в таких людей?

Бушмени йшли весь день, підкріплюючись то динями-чамбас, які траплялися досить часто, то товстим листям алое. Надвечір вирили в піску заглибини, обтикали їх колючками і лягли відпочивати від денних турбот під блискучим сузір'ям Південного Хреста.

Вранці недалечко в улоговині вони побачили вільдебеста. Це була стара самка. Вона паслася, зриваючи листя з довгих пагонів вельвіче[12]. Цю тварину, схожу на помісь рогатого скоту і коня, кафри звуть гну. Так називають її і європейці. Але африкандери дали їй ім'я вільдебест.

— Заженімо її, — запропонував Маукі. — Там багато м'яса.

— А ти зможеш прудко бігти? — спитав літній бушмен. — Чи здужаєш втомити вільдебеста?

— Я гнатиму третім! — вирішив Маукі. — Тоді вона вже буде втомлена. Нехай Чачі починає і жене її до тієї акації, потім ти — до горба. А там засяду я і пожену її назад до акації. Потім знову побіжить Чачі…

Він почав прив'язувати до ніг мисливські сандалі з товстої шкіри цапа з спеціальними закрутками, що здіймають за бігуном хмару куряви, яка лякає ліниву тварину і примушує її тікати.

Незграбна антилопа спокійно паслася. Чачі підбіг до неї метрів за тридцять. Тоді тварина кинулася тікати. Хлопець погнався за нею, ніби смерч. Коли в погоню включився Маукі, антилопа вже була стомлена і кілька разів намагалася прилягти. Однак під час першого забігу Маукі не зміг наблизитися до тварини настільки, щоб вдарити її важкою довбнею. Лише погнавшись удруге, він не дав їй підхопитись, перебив передні ноги і проломив череп.

Маукі свіжував тварину, коли підійшли його товариші. Вони посідали біля туші і, плямкаючи, почали жадібно їсти жирні нирки та легені. Після ситої їжі трохи поспали. Потім кожен вирізав собі з шкури вільдебеста фартушок і взяв м'яса, скільки міг донести. Важкою ходою бушмени пішли до скелястого горба, де була їхня стоянка. Три дні мисливці досхочу їли м'ясо і жир, а частину, порізавши на довгі смуги, сушили на сонці. Згодом знову вирушили далі на схід.

— Стільки м'яса я не з'їв у бааса і за десять років, — сказав Маукі. — Вільне життя — добре життя. Ми заганяємо ще одного вільдебеста. Дурні тварини, смачні тварини!

Однак тепер бушменам зустрічалися лише страуси та гартебести, а їх не заганяєш. Незважаючи на це, мандрівники не голодували: очі їхні так і нишпорили навколо, шукаючи чогось їстівного.

12

Вельвіче — рослина, дуже поширена в пустині Калахарі, з підземним стеблом і двометрової довжини листям, що стелеться по землі.