Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович - Страница 19

Місто мало занедбаний і непривітний вигляд. У канавах при дорозі гнили помиї, в них рилися здичавілі собаки. В гарячому повітрі розпливався сморід. Жителі снували заклопотані, не звертаючи уваги на те, що робиться навколо. Відчувалося, що ці люди вже давно звикли і до такої занедбаності, і до бруду, і до артилерійської стрілянини, і до всього іншого, що їх нічим уже не можна здивувати. Як не схожі вони були на тих галасливих, темпераментних херсонців, яких Олексій знав з дитинства.

Та й сам він був уже не той довгов'язий гімназист, що квітневої ночі вісімнадцятого року на рибальському баркасі відступив у плавні з рештками розбитих німцями фронтовиків. Дорога його на батьківщину кружляла по Україні, по Росії, завертала далеко на північ, до Пермі, і знову, хитро попетлявши, привела на Херсонщину. Близько року Альошка був ординарцем Силіна, який командував піхотним полком у Червоній Армії. Потім Силіна перевели на партійну роботу, призначили комісаром кавалерійської дивізії, і він перетягнув Олексія за собою. Тут Олексій став працювати в особливому відділі. Рекомендував його туди Силін. «Досить, — сказав він, — в ординарцях сидіти. У хлопця голова культурна, а він на побігеньках — не по-хазяйськи це!..»

Сім місяців Олексій працював молодшим військовим слідчим…

Тут же прийняли його і в партію…

У квітні двадцятого року дивізія зупинилась у Верхньому Токмаку. Коли вона рушила, далі, Олексія в ній уже не було: його звалив тиф. Він не бачив, як рушила вперед дивізія, не довелося йому попрощатися і з товаришами, але коли до нього повернулася свідомість, знайшов у лікарняній тумбочці товсту пачку листів від однополчан і характеристики, залишені йому Силіним і начальником особливого відділу Головіним. З цими характеристиками, виписавшись із лікарні, він приїхав у Харків, в ЦУПЧрезком[3]і звідти, провештавшись два тижні без діла, чекаючи призначення, був направлений у розпорядження херсонського ЧК.

І ось тепер на попутній підводі в'їжджав у місто високий на зріст червоноармієць, стрижений, худий після недавно перенесеного тифу. В нього обвітрені, обпалені сонцем вилиці, твердий рот. І на вигляд йому можна дати набагато більше його дев'ятнадцяти років. Тільки в пильних світлосірих очах такий самий холодний і неспокійний блиск, як і два роки тому…

Одягнений Олексій був погано. Гімнастьорка і штани аж розповзалися, такі були старі. Сумне видовисько являли чоботи: зітлілі халяви, підошви діряві, сяк-так скріплені шматочками дроту і підв'язані мотузком. З дірок стирчали кінці рваних онуч. Шинелі не було зовсім…

Біля Лютеранської вулиці, де колись Олексій (тоді ще Альошка) стріляв у шпигуна з приміщення іноземного консульства, селянин повернув ліворуч.

— Стривай, дядьку, ти куди?

— А тобі що?

— Так мені ж праворуч треба.

— Ну то йди, хто ж тебе держить? — здивувався візниця.

Олексій зіскочив з воза. Сперечатися було марно. А втім, він не шкодував, що решту шляху доведеться іти пішки.

І ось він знову йшов по Суворовській у густій прохолодній тіні її розлогих дерев. Він згадав чомусь не вісімнадцятий рік, не німців і розстріл фронтовиків біля Потьомкінської, а той далекий, що здавався тепер незвичайним, час, коли він бігав тут хлопчиськом.

Ось вулиця, де була його гімназія. А он кафе-кондитерська німця Лаупмана, де продавали шербет і різні сорти морозива з варенням та горіхами — мрію всіх херсонських хлоп'ят. Ці чудові на смак ласощі називалися «неаполітанським спумоні». Зараз кафе закрито, вітрини закладені дошками і на них висить об'ява:

«Харчувальний пункт перенесено на Віттовську».

Гарматні розриви тут чути дужче, але, незважаючи на це, людей багато — господарки з порожніми кошиками; радслужбовці, які кудись поспішають; червоноармійці, матроси, селяни; біженці з сумними і голодними очима, що забрели з вокзалу, шукаючи чогось їстівного. В затінку під порожніми дерев'яними кіосками зграйками сидять безпритульні…

Олексій звернув на Рішельєвську і пройшов кілька кварталів. В одній з бокових вулиць стояв красивий двоповерховий будинок з великими венеціанськими вікнами, що належав колись багатому херсонському заводчикові. Тепер біля під'їзду ходив вартовий. Тут містилося повітове ЧК.

У коридорах ЧК багатолюдно й шумно. Черговий — рум'яний парубчак, войовничий на вигляд, у кубанці, з наганом на боці, — провів Олексія на другий поверх. Відчинивши одні з дверей, він просунув у них голову і доповів:

— До вас чоловік прийшов, приїжджий.

— Давай, — сказали за дверима.

Пропускаючи Олексія, парубчак підбадьорливо підморгнув йому:

— Ідіть. Не дрейфте, товаришу…

Чоловік, що сидів у кімнаті за широчезним письмовим столом, був Брокман, голова ЧК, латиш, кремезний, широкоплечий, в сірозеленому англійському френчі.

На столі перед ним стояли масивна чорнильниця без кришки і стакан із снаряда замість попільнички. Поряд, на табуретці, чорніла коробка польового телефону.

Брокман довго, уважно читав документи Олексія. В документах говорилося, що військовий слідчий особливого відділу Михальов Олексій Миколайович направляється в розпорядження херсонського повітового ЧК після «проходження лікування в госпіталі».

В службовій характеристиці Олексія було написано, що Олексій «є відданим справі робітничого класу і бідного селянства. Він не шкодував свого молодого життя за Радянську владу… проявив відважність і кмітливість у боротьбі з ворогами, а також, будучи письменним і членом партії більшовиків, стояв, мов скеля, на сторожі справедливості…»

У листі ЦУПЧрезкому рекомендувалося використати Олексія на оперативній роботі.

Поки Брокман читав документи, Олексій розглядав його. В голови ЧК випуклий лоб і сильна щелепа. Розчесане на проділ сивувате волосся лежало на його круглій голові, наче склеєне. Руки великі, вузлуваті, з зароговілими нігтями.

Відклавши папери, Брокман спитав:

— Сам звідки родом?

— Звідси, з Херсона.

— Тутешній? Значить, місто знаєш? Рідні є? Де воював? Поранений? Куди? Освіту маєш?.. — питання він ставив уривчасто, з ледве помітним акцентом.

Розпитавши про роботу в особливому відділі, він витяг з кишені коротеньку глиняну люльку і, набиваючи її махоркою з бляшаної коробочки, спідлоба оглянув Олексія.

— Ну й фігури до мене шлють, — промовив, поворушивши щелепою. — Голодранець на голодранці… Зброю хоч маєш?

Олексій дістав із задньої кишені маленький бельгійський браунінг — подарунок Силіна. Брокман махнув рукою.

— Це не зброя для чекіста. — Він підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув: — Фельцера до мене!

Потім сів за стіл і уткнувся в папери, мовби Олексія і не було в кімнаті.

За кілька хвилин у кабінет влетів щуплий, гостроносий чоловік у збитому на потилицю військовому кашкеті.

— Кликали? — спитав він, дихаючи з свистом.

— Це Михальов, наш новий співробітник, — сказав Брокман. — Треба його одягти, щоб не соромно було. І хай зброю вибере.

Начгосп окинув Олексія оцінюючим поглядом з ніг ю голови і похитав головою:

— Нелегке завдання! Такий зріст! Це ж Ілля Муромець! Ну, добре, щось придумаємо.

— І ще глянь, які на ньому шкарбани. Чоботи в тебе є?

На обличчі у Фельцера з'явився мрійний вираз. Начгосп наче хотів сказати: «Якби!..»

— Значить, нема? — спитав Брокман. — В такому разі видай крісло.

— Товаришу голова, — заговорив начгосп м'яко, — може товариш Михальов почекає? Мені обіцяли прислані партію чобіт через тиждень-другий. В будинку майже не лишається крісел.

— Що мені, прийоми влаштовувати? — сказав Брокман. — У мене люди голі ходять! Сідай, — наказав Олексієві, який нічого не розумів, — ось папір, пиши…

Він продиктував текст заяви. Олексій написав:

«В зв'язку з відсутністю взуття, прошу видати мені 1 (одне) шкіряне крісло на чоботи».

Брокман розмашисто поставив резолюцію: «Госпчастина. Видати. Брокман».

— Тепер іди, — сказав він. — Коли все зробиш, зайди. З житлом доведеться самому влаштовуватися, мені тебе класти нікуди. Одну-дві ночі можеш де-небудь на дивані переспати, а там куди хочеш, заживатися не дозволю.

3

ЦУПЧрезком — Центральне управління надзвичайними комісіями України,