Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 58

Сказать:

            — життя, прийми тепер мене!

«Вітрила», 1958 р.

"Навшпиньки повертаюся в ті дні"

*  *  *

Навшпиньки повертаюся в ті дні.

Вони, як сонце, сходять у мені.

Там є наш дім і обрій твоїх рук,

і ще душа не відає розлук.

І ще є час для друзів і гостей.

І щастя є. І донечка росте.

І син малює квіточку зорі,

як той Маленький принц Екзюпері.

18.06.2011

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Над Везувієм сніг"

*  *  *

Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.

І мене вже немає дві тисячі літ.

Із Червоної книги вилітає лелека,

щоб зробить над землею прощальний обліт.

Облети, моя птахо, те царство вугляне,

що вжило неналежно Прометеїв вогонь.

Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,

бо немає вже в саду зелених долонь.

День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.

Озирнеться комета. Заплачуть дощі,

що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,

і немає ж куди повернутись душі.

"Над Іквою потрапив я в полон"

*  *  *

Над Іквою потрапив я в полон.

Як нас вели, до сідел прив’язавши,

той шлях страшний, те крякання ворон

мені у пам’ять врізались назавше.

Вже й не подужав стиснуть кулаки,

як ляхи нам обшукували в полі.

В кишенях тільки ржаві колоски,

одних лиш куль і пороху доволі.

Вночі я втік. Лишатись було згубно.

Зубами якось руки розв’язав.

А тих усіх, три тисячі, під Дубно

Ярема-князь добити наказав.

Ярами йшов, схищався десь у кручі.

Їв ягоди і гриз гірку кору.

Води набралось в чоботи хлипучі.

Не раз вже думав — ляжу та й умру.

І хай що хочуть — і земля страждання ця,

і всі, і всі, — я вичерпавсь до дна.

Але ж у мене мати-порожденниця,

і жде мене невінчана жона!

Зголоджений, я падав серед лісу

і руками дряпав об трухляві пні,

Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.

Тепла хотілось, затишку мені!

Я приблудився до чужої хати.

Була там дівка і гаряча піч.

Вона мене хотіла прикохати,

то я побув там тільки через ніч.

А вранці вийшов — туга моя степом

аж ген за обрій, чорна, як рілля.

І я пішов, бо я ішов до тебе,

бо ти мені світила, як зоря.

З роману «Маруся Чурай»

"На другий день Великого Потопу"

*  *  *

На другий день Великого Потопу

ще півні кукурікали. Ще десь

урвала баба у городі кропу,

бо світ ще був затоплений не весь.

Не всіх же Бог, як Ноя, попередив.

Ніхто не мав ковчега про запас.

Тож хтось женився, хтось ходив у хедер.

Хтось бив олію, а хтось кози пас.

Така в людей вже доля чудернацька,

усе часів чекають золотих.

Коли ж накрила хвиля їх зненацька,

ніхто і здивуватися не встиг.

30.11.2010

«Мадонна перехресть», 2011

"Надходить ніч. Думки у неї хмарні"

*  *  *

Надходить ніч. Думки у неї хмарні.

Бринить дорога на одній струні.

Нічного міста вафельки янтарні

тихенько тануть десь удалині.

І творять графіку химерну

в польотах бриючих низьких

останні Музи постмодерну —

ворони звалищ приміських.

"Найнезабутніше з облич"

*  *  *

Найнезабутніше з облич,

таке єдине, Боже, Боже!

Не плач, не муч його, не клич.

Він не обізветься. Не може.

Там ні печалі, ані сліз.

Ні дня, ні вечора, ні рання.

Його нема ніде. Він скрізь,

вже в остаточній формі існування.

21.12.2010

«Мадонна перехресть», 2011

"На конвертики хат"

*  *  *

На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.

Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.

Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.

Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.

Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.

На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.

Під склепінням печалі така хороша акустика.

Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.

І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.

Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.

Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

"На оболонях верби у болоньях"

*  *  *

На оболонях верби у болоньях,

туман, туман — нейлонові плащі.

А коло хати пелехатий сонях

пасе траву в блакитному дощі.

У верховіттях вітер колобродить,

сумує стежка дичками внатрус.

А угорі про таїнства природи

задумався мислитель-чорногуз.

Мені так добре, стіни такі отчі,

такий у серці невимовний щем!

І тільки чую — набрякають очі,

як хмари, перегущені дощем...

НАОМІ УЕМУРА

Ніхто не бачив, як він брав вершини,

сам по собі, самотній альпініст.

Над рівнем хмар, де вже ані пташини,

а тільки гори, первісні на зріст.

Пройшов крізь бурі, шквали і завали,

зривався в прірви, ковзав на льоду.

Лиш час від часу подавав сигнали:

«Я Уемура. Я іду».

Це ж треба так заглибитися в гори,

почути білий голос висоти,

щоб, як чіпкий корінчик мандраґори,

по скелях вгору дертися, повзти!

Не напоказ, не в кадрі, не навмисне,

не задля слави, грошей чи забав, —

своє життя, як скеля прямовисне,

сам наодинці з долею долав.