Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 66

Я чую слова, де ні слова нема.

Я теж, як і ти, від любові німа.

Кохання — це мука. Кохання — це хист.

Кохання — це твій ненаписаний лист.

"Ох, не повчайте молодих"

*  *  *

Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими.

Кожне покоління відкоркує своє шампанське.

Кожне покоління вип’є свою чашу.

Але чому вони повинні пити ще й нашу?!

Причому вона ж і не наша, це ж нам залишена чаша.

"Очима ти сказав мені: люблю"

*  *  *

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

"О як страшно і як назавжди"

*  *  *

О як страшно і як назавжди,

                                 як навіки і на віки,

ані зойкнувши, ні сказавши,

йдуть на той світ наші батьки!

Ані зойкнувши, ні сказавши,

лиш напившися горя вщерть, —

як безвихідно, як назавжди

відпливають вони у смерть!

ПАМ'ЯТІ ПЕРШИХ РУМУНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ

Ввійшли у мистецтво з громом — aж досі в душах відлунює

Спалились, як на жертовнику, — не ждали собі нагород.

Створили для тебе мистецтво, вишневогуба Румуніє!

Умерли теж відповідно — у тюрмах і від сухот.

Давно це було, Румуніє, коли ти була під боярами,

і геній твоєї нації ходив іще в личаках,

коли на гірських пасовиськах мистецтво ячало флоярами

і скрипка — дитя печалі — ридала в твоїх руках.

І ситі масні ретрогради, такі між собою приязні,

як ті торгаші біблійні, що разом пропхалися в храм,

тримали твоє мистецтво, як горизонт на прив’язі,

писали якісь картини — картини, дешевші від рам.

І раптом — з'явились художники! Неждано так і так грізно.

Художники божою милістю, всім серцем своїм і нутром,

А що — визнання? Дрібниці. Воно приходить запізно,

коли вже нічого не треба, коли вже земля пером.

Вони прийшли, як відплата.

Веселі, бездомні й голодні.

Свою неприкаяну долю пили з найгіркіших чаш.

Картин їх за грубі мільйони музей не віддасть сьогодні.

Якби їм тоді хоч лея — купити кармін чи гуаш!

В країні тупої влади, в країні вина й оксамиту,

під свист і цькування невігласів, під вітру холодне виття,

за той проїзд в недозволене платили високе мито —

єдину від Бога власність — своє непрожите життя.

За той проїзд в недозволене, за віру свою, за вірність,

за те, що натхненим пензлем прославили свій народ!

Дивлюся на них і думаю: це що вже — закономірність,

щоб так умирали художники — у тюрмах і від сухот?!

ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ

Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,

що десь сьогодні, вчора чи торік

умер проїздом, сивий і недужий,

якийсь старий самотній чоловік.

Тяглась розбита корсунська сошейка.

Гула церковця хором неземним.

Лежить Іван Максимович Сошенко,

і всі на світі плачуть не за ним.

А Рось кипіла в кам'яному ложі,

між голих віт кричало вороння.

І дві вербички стали на сторожі,

щоб ту могилу час не зарівняв.

І два віки зійшлися на пораду.

І Літній сад приснився тій вербі.

Хоч би яка скульптура з того чаду

прийшла сюди постояти в журбі!

Лежи, Іване. Світ вже був немилий.

Ще тут всілякі грози прогудуть.

Тут Рось тобі камінчиків намила,

з них добрі люди пам'ятник складуть.

Ти в цей пейзаж печально так вклинився.

Лишився тут, спасибі тій вербі.

Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився

твоїй могилі, – пам'ятник тобі.

ПАНСІОНАТ «ФОРЕЛЬ»

(До питання про нервову систему)

В салоні пансіонату

зловили «Апассіонату»,

порпалися в ефірі,

шукали джаз.

Хлопчики розбещені,

молодички розпещені

         вбивали час.

Сивий професор втупився в одну точку,

Анемічна дама нудьгувала в куточку,

Хмари над лісом пливуть перисті.

Флегматики вдумливо грають в покер.

Підтоптані пари, такі непаристі,

як Януси, дивляться в різні боки.

Усі бережуть огрядні фігурки.

Усі ковтають якісь пігулки. —

        І з ранку до ночі та сама тема:

        нервова система, нервова система!

Цвітуть гладіолуси, матіоли.

Нема емоцій, є моціони.

І тільки одна чорнокоса жінка

між цих болящих звучить дисонансом.

Вона промениться банальним здоров'ям,

смаглявим, гарячим, вишневим рум’янцем!

І там, де втомились дебелі дебіли,

вона до автобуса легко добігла.

Ні моціонів, ані режиму.

Вона в Карпатах збирає ожину.

Волосся у зливу струсне по плащу —

і викрутять з нього півхмари дощу.

        Сміється на найвищому регістрі.

        Вживає парфуми «Індійський сандал».

        А чоловіки ходять і роздувають ніздрі.

       Чужі чоловіки. Справді, скандал.

І, може, лише анемічна дама

не гострить кігті на неї в куточку,

бо то вже — Єва того Адама,

котрий вже дивиться в одну точку.

Отож їй дама і пояснила:

вона цим курортом буквально снила.

Неврастенія.

Роблять уколи.

Вона сюди не приїде ніколи.

Уколи не тонізують.

Сусіди тероризують.

— І потім ці грози, постійні грози!

Вночі гаркотять, а у мене неврози.

І потім, що це за акварелі?

Дають салаку замість форелі.

І потім, ця молодь, ця музика. Жах.

І потім — машини гудуть в гаражах.

Вам добре, у вас не розхитані нерви.

У вас є щось від богині Мінерви.

А тут все втрачено, все зужито,

і стільки всього в житті пережито!

Постійні струси, постійні стреси,

погані праси, немає преси.

        Така вона стомлена, анемічна,

        гіпопотамо-гіпотонічна.

        Волосся фарбоване під мімозу,