Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 74

засипає у бутлі, і вже шумує вино!

Бог їй каже: о, жінко!

Ти ж тільки слабке створіння.

Ти забула, що я унатурив тебе із ребра?

Не скузуйся зі мною, бо із того варіння,

бо із того варіння не буде тобі добра.

А вона йому каже:

 — На те ж воно, Господи, й літо,

щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ?

Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта,

а цензура вже є, і є заборонений плід!

Бог тоді до Адама:

 — Ти приборкай свою половину,

бо ж, анахтемська віра, отак розпустилася, ич!

 — Я б їй, Боже, зварив незапретну якусь картоплину,

так збутвіло ж усе, і не родить в раю анігич.

І підкрався тоді до Адама Змій-Іскуситель,

підтягнв портупею та й муркоче ласо, мов кіт:

 — Тут же є гнилички, тебе ж хоче спасти Спаситель.

Ну зірви, ну скуштуй хоч один незапретний плід!

Безпринципний Адам,

хоч боявся божої довбні,

а сказав, потонувши по самі вуха в гріху:

 — Коли ж, Боже, плоди незапретні — такі невоздобні,

і червиві такі, що тільки й сказати: тьху!

 — Так за те ж, що ви їли

плоди запретного древа,

покараю вас тяжко і безсмертія вам не дам!

Чимчикує із раю репресована Єва...

І трюхикає вслід "поражонний в правах" Адам...

РАНА ВЕДМЕДЯ

Ще не було ні пензля, ні мольберта

і не писались мудрі письмена.

Була природа гола і одверта,

жили в печерах дикі племена.

Іще тих сосен не торкався іній,

іще землі й не снились лемеші.

Іще тривожна досконалість ліній

не хвилювала дикої душі.

Ще не було ні анта, ні венеда.

Але під вечір, на розливі рік,

старий валун був схожий на ведмедя —

і зупинився дикий чоловік.

Йому ще жодна муза не сприяла.

Ще й не світало в сутінках сердець.

Ще розум спав,— прокинулась уява.

І це був перший — первісний! — митець.

Не знаю, де та фарба була брана,

з яких молюсків пурпур той розцвів.

Стоїть ведмідь, на грудях в нього рана.

Тому ведмедю тисячі віків.

Глухих лісів німі аборигени,

людського духу навіть не ази,

вже як не в — спасибі вам за гени.

Хай грають далі в довгої лози.

"Ранесенько, акації ще спали"

*  *  *

Ранесенько, акації ще спали,

росою ще не сплакались кущі,

ми йшли удвох, і вишні осипали

рожевий цвіт на трави і хвощі.

Стояла тиша. Плесо придніпрове

торкала чайка, вигнуте крило.

А сонце, сонце, сонце — пурпурове! —

такого ще ніколи не було.

А ми ішли. Нас вишні осипали.

Ще довго пам’ять буде там ходить.

Ранесенько, акації ще спали...

Мовчали ми, щоб їх не розбудить.

РАНКОМ

Світанок. Перша електричка.

Вікно рожеве і зелене.

А дівчина з худеньким личком

схиляється весь час до мене…

Ніяковіє, червоніє:

«Даруйте, зміна уночі…»

Та раптом обважніли вії,

заснула на моїм плечі.

Така чутлива, як билинка.

На косах промінь виграє…

Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.

Обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.

«Проміння землі», 1957 р.

РЕКВІЄМ ДЯДЬКОВІ ОЛЕКСІ

Розчахнулася груша.

Впала гілляка

заплаканим листям у бурячиння.

З одного кореня,

з одної зав’язі,

в одного сонця

були на прив'язі, —

а відчахнулась,

порвала жили,

захрясла в гичці серед городу

і затужавіла, затужила,

кожним зерням живого плоду.

Мляве листя млоїла спрага,

і мошкородилася трава —

в цукристі гроти

у чорних крагах

марширувала мурашва...

І дядько Олекса на всю Вдовівщину

гукнув дітей. Збігалась малеча.

Носила глину із кручі Довжика,

носила воду із річки Леглича.

Сорок відер води принесено.

Грушу стулено з верху до кореня.

Обручем її підперезано,

Ще й покручено дротом, твореним.

...Руки танули стеаринові.

На могилі земля порепана.

Понад кручами старовидними

груша грає безсмертний реквієм —

Білим цвітом, крислатим голосом

і бджолиними віолончелями,

підперезана дядьковим поясом

попід хмарами величенними.

"Український календар 1967", Варшава, 1967

РИБАЧКА

Дивлюсь вдаль. Латаю снасті.

Вночі тривожусь і тужу.

Щоб не накликати нещастя, —

про це нікому не кажу.

Чекаю довго і терпляче.

Без тебе скрізь.

                          З тобою — скрізь...

Але над морем не заплачу —

воно і так гірке без сліз.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Ріка заховалась під кригу"

*  *  *

Ріка заховалась під кригу,

в снігах загубила слід.

І тільки в блакитну відлигу

над нею темніє лід.

А десь промерзає море,

без хвиль і вітрів живе.

Над білим його простором

лише хуртовина пливе.

Ну що ж, хай пливе-пропливає,

хай стомить, замучить, обридне

закрутить в дорозі, — дарма!

Під снігом таки впадає

ріка, якої не видно,

в море, якого, здається, нема.

«Проміння землі», 1957 р.

"Рожеві сосни... Арфа вечорова"

*  *  *

Рожеві сосни... Арфа вечорова…

Але прислухайсь: ми тут не одні.

Он гномики заготовляють дрова

в смарагдовій вечірній тишині.

Малесенькі Гаруни аль-Рашиди

в чарівних капцях, глянеш — і нема

Лежить дорога, золотом прошита…

Іде з небес березова зима…

"Розвиднилось траві — упали такі роси"

*  *  *

Розвиднилось траві — упали такі роси!

Ще, може, буде трішки не зими.

В лісах блукають згорблені колоси —

Дерева, неприкаяні, як ми.

Їм сумно, як і нам. Ніде немає літа.

От холоду в ногах посиніли дуби.

Лиш там, де лось лежав, земля була зігріта, —

Тихесенько ростуть здивовані гриби.