Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 84

і щоб сподобитись тих страв,

що божий кухар готував.

О, божа велич неземна!

О, запах редьки і вина!

Закурить бог – і від цигарки

на небі створюється хмарка.

Бог плюне в космос – цілу мить

здається, що зоря летить.

А як гикне, то що й казать? –

всі гості покотом лежать.

І я лежу, і я тремчу:

а що, як милість обмине –

бо не поплеще по плечу

простого смертного, мене.

Є, правда, чутка, що і він,

не кажучи лихого слова,

земного батька простий син,

в боги потрапив випадково.

Та – нічичирк!

Бо хто ж не зна –

у нього сила неземна.

Що Саваоф? Старий дивак.

Із глини сотворив людину.

Оце так бог, оце мастак!

Перетворив її у глину.

"Вітчизна", кн. 7, липень 1962

"Такий чужий і раптом — неминучий"

*  *  *

Такий чужий

                    і раптом — неминучий.

Химери хмар задушать горизонт.

Земля вдихне глибинно і жагуче

на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно, душно, передгрозно.

Ліловим чадом туманіє без.

Гудуть ліси, риплять дубові кросна,

парчеву зливу виткавши з небес.

Лягла грози пульсуюча десниця

на золоте шаленство голови.

Мені, мабуть, ніколи не досниться

сліпучий спалах чистої жаги.

Гроза мені погрожує громами,

закутий біль спинає на диби.

Нехай смакують почуття гурмани,

а ти стихія — любиш, так люби!

Чи ще тебе недоля не намучила?

Чи не сліпить грозою ткана ніч?

Люблю.

           Чужого.

                      Раптом — неминучого.

Тужу тонкою млістю передпліч.

"День поезії 1965", Київ, 1965

"Так мовчиш, що заслухатись можна"

*  *  *

Так мовчиш, що заслухатись можна,

потонути в м’якій тишині.

І якби не було тривожно,

то чудесно було б мені.

Я не знаю, чи ти вродливий,

і чи ти на світі один.

Ти для мене — як справжнє диво,

котре виникло без причин.

Але в серці — пересторога,

і зривається слово: «Іди»

Пізно стрілися наші дороги.

є на них уже інші сліди.

Вірю в серце твоє і волю,

вірю в правду очей твоїх.

Знаю: ти б не спіткнувся ніколи

об каміння моїх доріг.

«Проміння землі», 1957 р.

"Так хочеться якоїсь етики"

*  *  *

Так хочеться якоїсь етики.

Пера, і пензля, і струни.

Якоїсь дивної поетики

в шляхетних німбах сивини.

Натомість маєм бздуру модню,

амбіцій вистріпаний рюш.

І чорний викид сірководню

з отруєних століттям душ.

"Так часом тяжко, що мені здається..."

*  *  *

Так часом тяжко, що мені здається,

що серце в грудях вже не б’ється.

Що залишилась по мені

лиш тінь від мене на стіні.

І ця печаль, прискіплива, як слідчий.

І ця строфа, оголена, як відчай.

І дикий хміль, примерзлий до воріт.

І на криниці необбитий лід.

"Та нічого. Тільки от що"

*  *  *

Та нічого. Тільки от що.

На пронизливих вітрах

облетіло наше листя,

облетіло його — страх!

Лиш одна є втіха в тому,

що під небом голубим

аж тепер вже видно, хто ми,

до самісіньких глибин.

Хто на що заповідався,

хто що зміг і що не зміг,

хто уліг яким спокусам,

хто ніяким не уліг.

Все вже чітко, без облуди.

Час ішов і проминав.

То були усе прелюди,

а тепер от-от фінал.

ТАРАНТЕЛА

Печаль моя, Італія,

на перехрестях ери.

В руках твоїх гітари,

смагляві, як гетери.

Засмучена, заторсана,

запущена в етер,

душа сміється торсами

жагучих тарантел.

Не ліками, не зелами,

не звадою спокус —

лікує тарантелами

тарантулів укус.

Червоними трояндами

на чорному паску.

Ех, люди, ех, тарантули,

і як вам не наску-

чило кусатися?

Воно ж гадючий труд —

на серці розписатися

скорописом отрут!

05.10.1990

«Мадонна перехресть», 2011

"Твій силует за соснами"

*  *  *

Твій силует за соснами,

                          твій голос за ялинами.

Твій крок у храмі осені,

                          у шелесті трави.

А дятел у беретику відстукує хвилини.

А ліс несе у вічність зелені корогви.

ТЕЛЕГРАМА-БЛИСКАВКА

Вночі за вовчими ярами

зайці давали телеграми.

І прочитала так сосна:

«Чекайте квітами Весна».

Зелені дзьобики бруньок

Ворони каркали у кронах.

Світило сонце з висоти.

Бруньки мовчали при воронах

що завтра хочуть розцвісти.

"Ти Вишняківна. Рід у вас гучний"

*  *  *

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний.

Таких родів не густо на Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.

У нього скроні в срібній папороші.

Буває так, що слава на дурняк,

а в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібодарна.

Він не який визискувач чи звір,

він просто вміє взяти запівдарма.

Він посідає греблі і поля,

у церкву ходить майже щосуботи.

Хто — за Богдана, хто — за короля

А він — за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум'ям горить,

він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.

Де треба, скаже правди половину.

Щасливий дар. Мій батько так не вмів.

Він знав одне — боротись до загину.