Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 93

Я тебе нітрохи не люблю.

А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло, –

нас не бачать леви біля брами:

левам очі снігом замело.

«Вітрила», 1958 р.

ХУТІР ВИШНЕВИЙ

В. Ц.

Там, за порогами, в степах,

де землі щедрі та розлогі,

сидять лелеки на стовпах

і ріллі дихають вологі,

там що не впало - проросло,

шляхи - як рокіт на бандурі,

там як зривались чорні бурі –

чорнозем тоннами несло, -

Вишневий Хутір... Ні душі.

А де ж ті вишні, де ті вишні?

І де ті сни давнеколишні?

Нема вже й стежки до соші.

Якийсь зальотний самосій -

і той аж сизий, аж смушевий.

Лише у пам'яті твоїй

той хутір все іще Вишневий.

Цвітуть іще ті вишняки,

за обрій стелиться пшениця,

і йде у школу навпрошки

маленький хлопчик пішаниця.

А Дике Поле, Дике Поле! –

по груди коням деревій.

А мати свій городець поле, -

все ще у пам'яті твоїй.

А мати поле, мати поле.

Земля тужавіє, тверда.

Згорів город, і жито кволе,

і в річці висохла вода.

Все обступили солонці.

Рілля вродила камінцями.

Стоять порожні криниці,

береться сіль до самих цямрин.

Земля - як панцир черепах,

лежить, не змита і грозою.

Вишневий Хутір у степах

немов пропечений сльозою.

А ваша хата ще стоїть,

Забиті навхрест ваші вікна.

Землі хоч тисячу століть –

Вона не втішиться, не звикне,

Що кінь в степу не заірже,

Що вже нема верби тієї,

Де мертвий хутір стереже

Могилу матері твоєї…

ЦАВЕТ ТАНЕМ

Сільві Капутікян

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,

Щоб мову свою рідну їх діти не забули,

їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..

Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..

Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,

а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.

Забудуть його діти, і виростуть німі.

Бредуть, бредуть вигнанці...

                                     бредуть бездомні люди...

Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.

Втонули їхні дзвони у озері Севан.

О, як їм далі жити? На тім кровопролитті

не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..

Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?

Нема коли писати отих маленьких літер.

Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,

коли ще в свої тачки жінки не запряглись,

Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,

і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..

А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,

Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,

А букви проростають в легенди і пісні.

«Цавет танем!»-– як кажуть, прощаючись, вірмени.

Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

ЦАРИЦЯ АСТИНЬ

Приймає цар послів державних.

Вже здивував, чим тільки міг.

Драглисто євнухи дрижали,

наказів прагнули. Поріг

охороняли алебарди.

В короні сяяло чоло.

Були раби, служниці, барди,

лише цариці не було.

І цар, доточений пихою,

володар титулів шести,

звелів з усмішкою лихою

царицю Астинь привести.

Бо скрізь є золота сипкого,

лакиз, вельмож, візирів — тьма.

Але цариці — ні у кого

такої іншої нема!

          Євнухи дріботіли, халатами тріпотіли,

          наказ той ледве пролопотіли.

Назад брели, як при подагрі.

Один від страху аж ячить:

— Мовчить цариця, государю.

Стоїть цариця і мовчить!

Цар настовбурчив брови чорні:

— Я вас, нездари, розжену!

Скажіть у витонченій формі —

я жду її, свою жону.

          Євнухи бігли, себе переплигуючи.

          Назад приплентали, як на налигачі.

          Плішинами об килим вдарили,

          не знають, як його й почать:

          — Мовчать цариця, государю.

          Стоять цариця і... і мовчать!

Цар побілів: — Я вас в темницю!

Я вас у мурах заморю!

Як сміє хтось, хоч би й цариця,

чинити всупереч царю?!

          Євнухи підтюпцем, євнухи риссю,

          євнухи гримнули на царицю:

          — Наказ всесильного і мудрого!

           Хто тут посмів наоборіт?!

...Світились плечі перламутрово,

летіли брови на той світ.

Лиш усміхнулись губи крейдяні:

— Велінь царя не визнаю.

Бо, через євнухів передані,

втрачають царственість свою!

"Дніпро", кн. 12, грудень 4

ЦАРИЦЯ САВСЬКА

Цариця Савська плакала вночі.

А вранці встала в блиску свої слави,

вся в діамантах, золоті, парчі.

Усі царі гінців до неї слали.

Вона їх брала вродою в полон.

Ніхто при ній розумним не здавався.

Аж навіть сам премудрий Соломон

на всі віки від неї здивувався.

Красуня, казка, магія, міраж.

В садах любові царственна троянда.

Вино очей, чаклунство магарадж.

Хвилююче мовчання фоліанта.

Жагучий сон, мінливий Орієнт.

Такий вже імідж у цариці склався.

Коштовний камінь в перстені легенд, —

цариця Савська, о, цариця Савська!

Вся в діамантах, золоті, парчі.

При ній сторожа піша і комонна.

Цариця Савська плакала вночі.

Але про це нема у Соломона.

"Цей дощ — як душ"

*  *  *

Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий.

Сади цвітуть. В березах бродить сік.

Це солов’їна опера, Ла Скала!

Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.

Тут ті бузки проламують тини.

Тут щука йде, немов підводний човен,

і прилітають гуси щовесни.