Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 95

Ще, може, й заснувать яку-небудь державу?

Який Циганоград, і зрошувать сади?

Атрамент свій розлий. Закинь перо, хай ржавіє

Забудь ті письмена, накличеш нам біди.

Спитай старих циган, покритих сивиною, —

без букви і письма ніхто іще не вмер.

Якби у нас тюрма, якби ми йшли війною, —

тоді б нам треба був і Флавій, і Гомер.

А так ми вільні, ми —

                                     ну, добре, конокради.

Неграмотні? — нехай. Розбещені? — напів.

Зате у нас нема відступництва і зради.

Від чого відступать? — від сонця, від степів?

І є y нас ліси. Пісні в старовинні, —

старе вино душі! Навіщо нам скрижаль?

І що кому до нас? Кому і що ми винні?

Ми — протяг золотий в історії держав.

Ми — мідний листопад, гортанний клекіт болю,

з’явились, як приснились, і слід по нас прочах.

А грамота?

                     Хіба

                              ми не читаєм долю

по лініях руки, по зорях, по очах?

Чи ми кого в житі неправедно карали?

Чи, може, наш народ кого зі світу зжив?

От тільки і всього: у людства курку вкрали.

Чи, може, який циган в поліції служив?

Знялися і пішли. У нас нема адреси.

І цвинтарів нема. Ми вітер. Ми туман.

Закинь своє перо. Як чорта, бійся преси.

Ще прийдуть нас вивчать, та й буде нам капкан.

В будинки заженуть, в оті бетонні мушлі.

Вростати у верстати, артіль і ремесло.

Ти хочеш, щоб зів’яли в неволі наші душі?

Щоб вогнище циганське мохами заросло?!.

Благослови шляхи. Колеса і колеса...

Далеких польських міст манливі міражі.

Найперша у житті циганська поетеса!

Забудь оті міста. Вони тобі чужі.

Друкуй свою печаль колесами по багнах.

Пиши своє життя зигзагом по соші.

Ходи собі, гадай по Гальшках і Палагнах,

і хай ніхто не знає, що робиться в душі.

В чаду свого шатра, де кублиться злидота,

плоди своїх дітей, замотуй в піджаки.

На подвиги такі не треба Геродота.

Та вже тобі й самій писати не з руки.

Одплакали скрипки, одбубоніли бубни.

Три дні тебе, три ночі вітчим твій пропивав.

Закінчилось весілля. Пішли циганські будні,

барвисті, наче клапті строкатих укривал.

Роздмухуй свої дрова. Вари свою квасолю.

І хай ніхто не знає, що робиться в душі.

Чаруй мужчин прохожих циганською красою,

а потім чоловіку викладуй бариші.

Ти виросла у лісі. Душа осипле хвою.

Під сонцем електричним життя не для циган.

Прийшов твій наречений із півнем під пахвою,

і сам він був як півень, красивий галаган.

Виходила за нього, сліпа була від щастя.

Звав лялечкою, скрипкою, найкращою з папуш.

А потім взяв за руки, аж хруснули зап’ястя:

— Оце роби що хочеш, а звичаїв не руш!

Сичать вологі дрова в осінньому багатті.

Напився циган з горя, налютувався: ух!

Ага, таки піймалась, — знайшов папір у шматті.

Тепер сидить, похмурий, розкурює цибух.

Якби ж він знав, якби ж він!..

                            Той вірш був про кохання.

Про небо, про кибитки, — якби ж він хоч спитав!

Той вірш був як свобода. Той вірш був як зітхання,

А він його чобітьми у попелі топтав.

А сам же як на скрипці виводить свою тугу,

як припаде щокою!.. Всі плачуть навкруги.

Од Німана до Вісли, од Бога і до Бугу

то — наче хвиля пристрасті ударить в береги!

      А це — незрозуміле. Не кінь і не підкова.

      Згорілого паперу метелики сухі...

      Якби ж він знав, якби ж він!

                                Що то — циганська мова.

      Затуркана, убога, вона ж як грім в строфі!

Мовчить. Кошлатий. Чорний. Білки, як білі блюдця,

Паперу ж того трохи, а він і той одняв.

Стоїть навколо рейвах. Старі циганки б’ються.

Кульгавий сивий циган їх пужалном розняв.

Латають своє дрантя. Їдять свого квасолю.

Хропуть, і ремиґають, і прагнуть насолод.

І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він — найкращий на землі!

      ...Кибиток кочових ребристі халабуди.

      Пронизлива печаль... Віки. Віки. Віки.

      Поезія? Народ? Це видумали люди.

      Це в’яже до землі. А ми — кочівники.

      Циганкам — ворожить,

                            циганам — коні красти,

      сережками трясти під стогони гітар.

      І раз циганка ти, ще проклянеш не pas ти

      оцей свій навісний, оцей свій зайвий дар!

      Вони тобі його ніколи не пробачать.

      Самі уже не знають, куди тебе дівать, —

      чи з табору прогнать, щоб вже тебе не бачить,

      чи в табір завернуть, щоб знову зацькувать?

Іди, іди від них. Бо тут змарнуєш душу.

Он бачиш, польських міст далекі міражі.

А цим, хіба їм що? Труснуть циганську грушу.

Забудь оцих людей. Вони тобі чужі.

Прийди у ті міста. Хай не питають звідки.

Хіба не видно и так? Із пекла. Із біди.

Завернуть, доженуть, прив’яжуть до кибитки,—

а ти рвонись. Рвонися! І вирвешся. І йди.

      ...І вирвалась. Прийшла.

                                           І по війні, в руїнах,

      дала їй Польща дах. Притулок їй дала.

      І після тих лісів і пнів отих зміїних

      зігрілася душа, розмерзлась, ожила.

      І цілі стоси книг, і скільки хоч паперу,

      і не циганський кінь по імені Пегас,

      і стомлене перо, не звикле до гіпербол,

      в чаклунських нетрях слів ламалося не раз.

      Десь подруги твої, Земфіри й Маріули,

      вечірній сизий брук спідницями метуть.

      Пиши. Пити. Пиши. Про тебе вже забули.

      Тут твій робочий стіл. Душа твоя не тут.

      Найперша у житті циганська поетеса!

      Живе, як Гесіод. Труди і дні... і дні...

      І снились їй вночі забрьохані колесат

      кибитки і вогні... вогні... вогні... вогні...

І снився їй народ, такий до болю милий!

І зорі, і вітри, і чорний-чорний ліс.

Ох, як її там ждуть, аж руки заломили

тонесенькі сестрички із племені беріз!

А тиша там яка! — вовки навшпиньки ходять.

Під соснами шатро стоїть, як боровик.

І ласують малі — що в лісі познаходять,

і рижики печуть над жаром, як шашлик.

А ночі а туман, а музика вогниста!

В дукатах, у намисті оголене плече!

О Господи, які там дукати і намисто?

В подертому наметі за шиворот тече.

І крутяться колеса скоріше та й скоріше,