Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 116

— Не чіпайте, дядьку, — сказало хлопченя. — Там у вас також рани.

Він сидів, важкий і безсилий, криваві більма його світили назустріч ранкові, а побите обличчя було аж сизе.

— Ну не плач, — сказав він лагідно. — Чи далеко ми від моєї домівки?

— Полем навпрошки, — відповіло, плачучи, хлопченя.

— Я не знайду, — хрипко пробурмотів він, — а коли ти не перестанеш плакати, то не зможеш мене провести.

— Мені страшно, — сказало хлопченя.

Він знову відчув біль там, де були колись у нього очі.

— Зав'яжи мені, — попросив і вирвав шматок сорочки. Руки в нього тремтіли, і від зусилля, з яким рвав сорочку, на лобі виросився піт.

Хлопченя в'язало йому очі, і він відчував малі й тріпотливі пальці на потилиці. Об тім'я йому вдарилося кілька сльозин і опекло.

— Тепер треба встати, — сказав він. — Чи нема близько палиці?

— Нема, — відповіло хлопченя, — але я можу збігати. Йому стало раптом страшно, що опиниться тут сам.

— Не треба, — хрипко сказав. — Допоможеш дістатися домівки.

Захотів устати, відчув, як його вхопили за поперек малі рученята, як натужно допомагали йому, й глибока сіра печаль пойняла його душу. Став навкарачки і спробував вклякнути. Це йому вдалося, і він відчув на обличчі тепло. Сонце стояло якраз перед ним і лило на нього тепле ранішнє проміння. I він завмер, вслухаючись у це тепло.

Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в біле кудлате дерево. I він пізнав нову силу, що з'явилась у глибині його єства, в глибині цього ранку й сонця.

Натужно звівся, а потім важко дихав, хитаючись на всі боки. Хлопченя підпирало його, і він зрозумів, що це йому допомагає. Що тепер він зможе навіть піти.

Але навколо стояла глупа тьма, і він не знав, куди ступити. Немов висів у повітрі і боявся втратити рівновагу. Бо коли втратить рівновагу, може ніколи не звестися.

— Ти таки побіжиш за палицею, — сказав він. — Бо так я не дійду.

Почув, як відірвалось од нього хлопченя і як швидко полопотіли по дорозі босі ноги.

— Що це за шлях? — спитав він, але згадати не міг. Та й не було сили. Сидів і слухав, як дзвонять у вишині жайворони. Це був теплий мелодійний дзвін, так само милий, як ранішнє сонячне тепло. Вітерець війнув на нього й приніс запахів зела. Навіть розрізняв, що як пахне, і це дало йому сяку-таку розраду. Намагався згадати вчорашній день і те, що з ним сталося. Але від таких думок боліло, і він знову слухав жайворонків. Сидів так довго, заціпенів і наче перетворювавсь у камінь. Важкий, хворий камінь, який живе тільки цим дзвоном і ранішнім теплом. А ще запахами зела.

— Я вже приніс! — почув він над собою голосок. Йому всовувалася в руки палиця, і він, спираючись на неї, звівся.

— То куди ж іти? — несміливо й наче ніяково спитав.

— А просто! — хлопченя важко дихало від бігу. Він перекинув палицю в праву руку і ступив перший крок. Його замлоїло, і закрутилася під ним земля. Але стиснув губу й пішов. Сонце гріло на них ззаду — йшло дві чудернацькі постаті: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала біля великої, як пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому світлі, наче гойдав їх ранок і наче пливли вони по зеленому неозорому морю…

Відтоді почали ходити по Орільщині нові жебраки. Мале метке хлопченя водило величезного сліпця з пошрамленим обличчям — він був такий великий, а хлопченя таке мале, що хто бачив їх, не міг стримати жалю. Бо від здорованя віяло дивною силою, що примушувало забувати про його каліцтво, а від хлопченяти — самою печаллю. Кволе й тендітне, мов дівчинка, з худим, виснаженим личком, воно підскакувало до якогось двору, залишивши свого велетня на вулиці, й починало виспівувати, танцювати а чи жалібно співати. I люди виходили з дому, щоб послухати малого й подивитися на чудного сліпця, що немічно стояв серед вулиці й покірно чекав, доки зробить хлопченя своє діло. А воно заливалося, і люди, слухаючи чудовий голосок, витирали сльози, що самі напливали на очі.

— Біда ж мені на чужині, — співало мале, — не так же тій сиротині, як бідній головоньці, що не маю я з ким приязні, туги розлучити, тільки звик я безпрестанку на чужині жити. Ходжу, блуджу по юлоньці, тяженько зітхаю, що на чужині я, бідний, родини не маю…

Він співав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно світилося його личко, що люди не жаліли милостині.

Вони звертали від села в поле, а тоді йшли, доки зморювалося хлопченя. Тоді Iван брав малого на руки, і вони знову йшли — малий підказував, де баюрина, а де яма, куди повертати і де йти обережно, — в тому їхньому ході було щось таке, що забували про своє жебрацтво.

Вибирали затишне місце й сідали розкласти вогонь. Їли, що бог послав, а тоді знову йшли. На ніч спинялися на якомусь хуторі чи просто в полі; тоді Iван розповідав малому казки, і той, скулившись під рукою у свого велетня, слухав з такою цікавістю, що велика, кострубата рука сліпця клалася йому на голову й починала тихенько гладити.

Так він і засинав. Тоді відчував Iван, що йому стає затишно на душі. Бо решту часу він жив самою напругою. Бачив звірів, що наступали на нього й хапали розчепіреними лапами, — думав про це так багато, що почав забувати справжні обличчя, які колись знав, — ставав лихий. Гризла його ураза, спалахував біль — в такі хвилі розмотував голову й обмацував: заростала повільно, але все ж заростала. В Новий Оріль вони відтоді не заходили, і він намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про Мотрю. Хіба інколи запалювався смуток, приходили до нього веселі, залиті сонцем поля і золотий лев, з яким змагався. Тоді клалася йому на вуста усмішка, обличчя губило замкненість, і хлопченя, бачачи це, раділо. Воно співало в такі дні веселіших пісень, веселіше пританцьовувало й удавалося до довших віршів, які залюбки слухав й Iван, та й люди сміялися, аж за боки бралися. Потім вони знову йшли, і знову брав Iван на руки свого проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував шлях.

Але прийшла ця осінь, коли Iван прокинувся одного ранку й довго слухав щімкий біль, що раптом озвавсь у ньому.