Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 11

— Та усе життя і протупцював, — пробурмотів.

І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце — ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба.

Озирнувся… І змертвів — шибка на відчиненому Марусиному вікні тихо дзеленчала.

Німець не повірив. Протер окуляри, на носа напнув, вдивився — відчинене! — і все одно не повірив.

— Оце так ти вирішила познущатися з мене, Марусько? — зітхнув і був до ставка далі посунув, та знову озирнувся: ану як привиділося?

Та ні. Не привиділося. Відчинене віконце. Вітерець занавіску назовні витяг, грається, мов насміхається.

Стьопка злодійкувато озирнувся і пішов на те вікно.

Біля бузку традиції не зрадив: став під кущ, курив не курив, недопалок кинув і відшукав стару дірку в так само старій огорожі. «А що вони мені зроблять?! — билося в скронях. — Висміють? Та хай! Все одно з мене все село сміється — німець-нікчема. Та й вона! І вона сама насміхається. Це ж треба — заміж вискочила, на вулицю з чоловіком виперлася, а сама переді мною те намисто по грудях катає. Скажена, не інакше. Чого хоче? І нащо вікно відчинила? Для мене? Та ні! Скоріш за все, хоче Льошику своєму показати, який у неї вірний раб є, яку вона примху собі завела була рочків сто тому. Скоріш за все. А я… А мені все одно. Мені оце просто цікаво, нащо Маруська вікно відчинила. Здалеку роздивлюся і піду. Нема у мене часу в чужі вікна довго заглядати. Мені ще того… ще треба встигнути втопитися»

До вікна — метри три, не менше. Темно, аж око ріже. Нічого не видно. Стьопка підкрався до розлогої вишні, сховався за неї й обережно визирнув — нікого. Потовкся хвилину-другу. Тільки з-за вишні вийшов, аж з вікна чути — чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», — подумав Стьопка і вже був ступив крок до дірки в огорожі, як побачив Марусю: з вікна надвір нахилилася, наче виглядає кого, — і намисто червоне з шиї звисає.

— А чого це ти не спиш, Марусю? Онде ніч надворі. Ще не награлася з молодим своїм чи вже ухайдохала його до ручки? — чи то прохрипів, чи то простогнав.

А вона ще дужче з вікна перехилилася.

— Та, дивлюся, німець кудись поночі чеше. Дай, думаю. запитаю, куди зібрався?

— А піду втоплюся, — сказав Стьопка.

— А мене на кого? — Спину вирівняла, підборіддя — вище.

— Та на нього! — мотнув головою в бік кімнати.

— То хоч заскоч попрощатися, — каже ніби й серйозно, а німцю — лише сміх у її голосі.

— Та — коли?

— Та — зараз! — Маруся. І от ніби серйозно знову, а німцю аж регіт чується. Оскаженів: знущається румунка, навіть померти нормально не дає.

— Дивись, Марусько! — прошепотів люто. — Сама напросилася. Оце зараз у вікно скочу, назад не випхаєш!

— Та чого б це я тебе випихала? — знов серйозно.

Стьопка враз охолов, голова обертом, ноги слабкі й плакати хочеться.

— Чуєш… Марусю… Кінець нам. Кінець… Ти тепер заміжня стала.

Рота рукою затулила, розсміялася тихо.

— Ох і балакучим ти став…

— Та як же ми. У кімнаті той, твій… спить.

— А я не сплю. — Нахилилася, наказала: — Ходи вже…

Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув — наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив — мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними — він, як кизяк в ополонці.

Закрутився на одному місці.

— Та… піду, мабуть, — шепоче і голосу свого не чує.

Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула.

— І оце б ти мене на нього кинув?

— Сама на нього кинулася, — відповів гірко.

— Щоби не топився, — наказала Маруся.

— Все одно пропаду, — прошепотів.

— А я тебе оженю, Стьопо, — відповіла. — Рівні будемо. У мене — оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі — наші…

— Марусько, та ти… Румунка божевільна, — перелякався.

Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, — і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із Марусею і, поки її ловкі руки нетерпляче розстібували ґудзики на його сорочині, обережно відсунув подалі Льошчину руку, яка впала з ліжка і звисала собі просто над Стьопчиним носом.

За рік знову літо в голови запекло.

— А чого це ти, німцю, усе либишся? — запитав баяніст Костя, коли якось ранком прийшов у тракторну бригаду і побачив, як німець без суму колупається у тракторі.

— А по кому сльози лити? — з підозрою зиркнув на нього Стьопка. Перестав посміхатися.

— А сам узнаєш! — Костя лихо вишкірився і присів на колесо трактора — Іди, німець! Дадуть тобі зараз прочухана за всі твої походеньки.

Стьопка сполотнів, розгублено витер засмальцьовані долоні об робочі штани і поправив окуляри.

— Ти теє… Що таке? Куди йти?

— У контору, куди ще? — здивовано знизав плечима Костя. — Щоби заради якогось німця мене на бригаду ганяти!

— А що там, у конторі?

— Там і голова, і секретар парткому, і Льошка Ординський… Він же тепер у господарстві друга людина після Старостенка. Чекають на тебе, німець. Готуй сраку!

Стьопка зітхнув і поплентався до контори. «Та не могло бути інакше, — бідкався подумки. — Хоч колись, та повинні були взнати… Що тепер буде? Хоч би Марусі не чіпали…»

На той час колгосп уже багатим став. Нову контору в центрі Рокитного біля клубу побудував, почав колгоспникам нові хати ставити, і без печей — газ. Стьопка зупинився біля ловко пофарбованого білим парканчика, що стеріг квітник навколо контори, і штовхонув двері.

У конторському коридорі темно, хоч око виколи: мабуть, скупенький Старостенко справедливо розсудив, що у коридорі справи не робляться, і вирішив зекономити на електриці. Стьопка пройшов повз кілька зачинених дверей, за якими шаруділа паперами колгоспна еліта — бухгалтерка, агроном, двійко тваринників та інженер-механік, що був німцю за керівника, і приречено зупинився перед дверима кабінету голови колгоспу Матвія Івановича Старостенка, бо у Рокитному всі знали — коли треба було когось привести до тями, так секретар парткому Петро Ласочка і голова сільради Панасюк збиралися разом тут, у кабінеті голови колгоспу Матвія Старостенка, й оце утрьох без тортур і знущань, а тільки самими своїми словами могли так запиляти норовистого, що той виходив шовковим і слухняним. Та аби потрапити до кабінету голови, треба було пройти ще приймальню. А у приймальні сиділа Маруся. І німець перелякався в смерть — стоїть біля зачинених дверей, а відчинити їх ніяк не наважиться.

— Німець! Ти чого дорогу заступив?! — горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.

— Голова… викликав, — вичавив Стьопка.

— То йди, трясця матері! — розходилася. — От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!

Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.

— О! Про вовка промовка, а він уже й тут, — змірив німця поглядом. — Заходь, Степане! Розмова є.

Стьопка напружився і ступив у кабінет голови. Окуляри враз спітніли, але німець побачив, що народу в кабінеті більше за трійцю, яка зазвичай виймала з рокитнянських відчайдухів душу.

Голова Старостенко зачинив двері й усівся за стіл. На стільцях біля приставного столика сиділи секретар парткому Петро Ласочка, лисий, як бубон, й уїдливий, як осіння муха, біля нього як і годиться голова сільради Панасюк — старий і вже до життя не дуже цікавий, навпроти Панасюка діловито перебирав папери Льошка Ординський у чистій, аж хрумтить, сорочці та пістрявій краватці, поруч із ним поправляв на носі окуляри зовсім незнайомий німцю, нетутешній чоловік. А біля відчиненого через літню задуху вікна… А біля вікна стояла Маруся, і німцю здалося, що вона бліда як примара, насторожена, сумна.