Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 22

— Ой же гарненька! — захитала головою.

— Вправна! — погодилася продавщиця. — І ніс, уже вибачай, Тетяно, не такий, як у тебе.

Тетянка Орисю помітила.

— Доброго дня, тітко Орисю.

— Гарну… гарну дівчинку народила. — Орися знай всміхалася. — Знала б, що зустріну, хоч би гостинця якого з собою взяла.

— Та нащо? — здивувалася бібліотекарка. — Є у нас усього вдосталь. Стьопа мій оце як навіжений працює, аби все у нашої Ларочки було.

— Ларочкою назвали? — спитала Орися.

— Ларисою, — Тетянка їй гордо.

— Й ім'я гарне. — Орися по кишенях. — Отака прикрість… Хоч би якого гостинця для малої… — У кишені щось відшукала, дістала і Тетянці простягає. — А ось… Цукерка. Візьми! Візьми, Тетянко. Кажуть, не можна малій дитинці, перший раз побачивши, нічого не дати. Погана прикмета.

Тетянка однією рукою пригортала до себе донечку, другою взяла з рук Орисі цукерку і раптом почервоніла аж до скронь. Орися й продавщиця Галина того й не помітили. Орися солі взяла, продавщиця на неї бубоніла.

— І що це ти, Орисю, за таку нову прикмету вигадала — щоби усі малій щось несли, наче ото новий Ісус Христос народився. І оце я теж маю їй щось дати? А як у мене немає нічого?

— Галю, у тебе за спиною на прилавку повно коробок та пакунків, — відмахнулася Орися. — Все одно крадеш.

— Що?!

І оце зчепилися б, та Тетянка очима скаженими на малу показала — мовляв, мовчіть, тітки, бо як мені малу розбудите, я вам тут справжній гармидер влаштую! Та — до Орисі.

— І звідки у вас, тітко Орисю, той «Кара-кум» без кінця і краю. У сільпо його ніколи нема. А ото, пам'ятаю, взимку, як ще вагітною була, так ви теж мені «Кара-кума» тицьнули…

Орися всміхнулася ніяково, наче вибачалася, що ось ні в кого немає «Кара-кума», а у неї — завівся. Рукою махнула — не зважай. І пішла з сільпо на вулицю. Тетянка за нею.

— Кажіть, тітко Орисю! Що це ви з цукерки секрета зробили!

— Та немає ніякого секрета, Тетянко. І сама не знаю, де беруться… Може, діти бавляться. Весь час хтось Марусі на вікно цукерки кидає, а вона у мене до солодощів — недуже. У коробку поскладала, а я оце потроху ласую… — зупинилася. На білу, як ті пелюшки, бібліотекарку глянула з тривогою. — Що з тобою, Тетяно? Чого засмутилася?

Бібліотекарка було смикнулася до Орисі, щоб «Кара-кума» їй у лице кинути… «Е, ні, — схаменулася. — До чого тут тітка? Я цього «Кара-кума» чоловікові покажу… Хай скаже… Хай скаже мені, як той…» Ледь сльозами не вмилася.

— Та що з тобою, доню? — Орися їй. — Дай, допоможу малу донести, бо сполотніла. Ще впустиш.

— Дякую, тітко Орисю. У голові закрутилося. Уже… Уже минулося. — Та бігом по вулиці.

До хати Барбулякової прибігла, малу Ларку в люльку вклала і дякувала їй, бо дитя спало солодко і дало мамці змогу перерити геть увесь дім догори дригом.

Тетянка трудилася з таким завзяттям, аж молоко з грудей по животі потекло. У всі шухляди позаглядала, увесь чоловіків одяг перемацала, старі альбоми з фотографіями та книжки поперетрушувала, і — під диван, і — у сервант, і — по коморі, і навіть по кухонних полицях між посудом. Нема компромату! Ані цукерок, ані… Тетянка втомилася, на табуретку в кухні опустилася. «Що я шукаю? — задумалася. — «Кара-кума»? Так все одно знаю, що весь час у кишені його носить. Невже до Маруськи бігає?»

— Та ні! — вголос. — Де та зірка, а де ми зі Стьопкою!

А душа щемить. Уже й маля прокинулося, вже й нагодувала Тетянка доньку, усі речі по місцях порозкладала, дитинку на руки взяла, носить, а око все щось по хаті шукає. На постіль наштовхнулося. Сіла і розревлася — е, ні, не у цукерці справа, чоловік всьому виною, бо як у першу шлюбну ніч напилися, мов зюзі, і злигалися були без тями, як ті собаки, з тих пір — жодного разу. То, бач, він втомлювався, то Тетянка завагітніла і сама береглася, потім баби німцю нашепотіли на вулиці, що як жінка молоком годує, то не можна її торкатися. А Тетянчина мама доньці казала: усе це забобони і темнота безпросвітна, бо сама Тетянку до двох років до цицьки прикладала, а за цей час встигла ще завагітніти і народити хлопчика, хоч той до рочку не дожив.

— І на ставки ті без передиху бігає, як дурний, — прошепотіла бібліотекарка гірко.

Із пристрастю Барбуляка щоночі йти на ставок по рибу Тетянка спроб) вала боротися з першого дня сімейного життя.

— Риба… Риба де?! — питала, коли годині о другій ночі Стьопа повертався додому похмурим і безпорадним.

— У ставку, — наче плювався. Ноги у тазику помиє, на постіль впаде.

— Стьопочко… А я нову сорочку купила… Хай, думаю, чоловік на мені її розірве, — Тетянка під Стьопин бік підкотиться, притулиться, скоса на чоловіка оченятами стрільне.

— Утомився я, — знай своє. І за хвилину — хропить уже.

Тетянці тоді — аж горбатий ніс червонів од образи,

та зметикувала: не можна на другий день після весілля на чоловіка скаржитися, краще дати йому час, хай звикне до сімейного життя, полюбить смачну вечерю, гарячу воду в тазу, тепло в хаті, постіль білосніжну, а потім уже і вона свої права качатиме. Та німець ніяк не звикав, знай ходив щоночі до ставків, повертався похмурим, з очей — лихо. Де тут уже до нього з тією новою сорочкою підступатися?

Бібліотекарка серцем відчувала — щось не те з чоловіком, а ради тому болю сердечному дати не могла.

— А піду з ним на ставок! — вирішила, малу на руки — та до Ніни Іванівни.

— Мамо, наглянь за Ларочкою.

Ніна Іванівна — з радістю, бо коли мала у домі, так хоч «Добрий вечір», хоч без нього, а Тарас Петрович 5 аосодтмр на горілку й не гляне. Та не для того донька дитинку народила, щоби оце Ніна Іванівна з її допомогою свого Тараса пити відучала. Тетянина мати згадала про педагогічну освіту і суворо запитала:

— Як це? Малій ще й двох місяців нема, а ти уже кудись намилилася? Коли ти такою була, я тебе і на хвилинку не полишала.

— Та на кілька годин! Я ж не на все життя тобі свою крихітку віддаю! — відчайдушно, бо нема більше до кого бібліотекарці по допомогу бігти, та й не довірить нікому, крім матері, свого дитя.

Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту і простягнула до онуки руки.

— А йди до баби, моє сонечко! Баба тобі зараз казочку розкаже…

— Мамо! Яка казочка?! — махнула рукою, мовляв, та робіть уже, що хочете, і побігла.

Вчасно встигла. Невтомне сонце саме пофарбувало червоним край неба і покотилося працювати на інші землі. Над Рокитним запанувала ніч. Вогні у хатах задмухує, курям спати велить, листям у деревах шарудить, наче по рокитнянських вишнях-черешнях прудкі миші шмигають. Курява на вулицях — і та спати вляглася. Тихо. Тетянка добігла до своєї хати, зиркнула на Орисину — наче тихо, лампи не світяться, у дворі ніхто не ходить.

«Так Маруська ж на нову вулицю виїхала», — згадала і все одно не заспокоїлася У хату вскочила, на стілець біля дивана глянула — не повертався ще чоловік з роботи, бо мав звичку з тракторної бригади приходити, робу на стілець скинути і обов'язково в чисте перевдягтися.

«Не повертався іде!» — вже радісно. Крутнулася — губи червоною помадою намастити, плаття гарного вдягти і ще б чогось… Аж згадала про намисто червоне коралове, що Маруся їй на свайбу подарувала. Чогось не любив Стьопа, як бібліотекарка до того намиста тяглася, а воно ж, як уважно придивитися, зовсім на Марусине не схоже, — і коралі дрібніші, і намистинки нерівні, якоїсь непевної форми, мовби недороблені.

— Вдягну! — вирішила. Тільки коралі на шию повісила, аж німець додому.

Втомився у смерть. Хто б і хотів йому закинути, що задарма день пройшов, і той би не посмів — лице у мазуті, очі сну просять, руки аж тремтять — так біля тих тракторів натрудився. На жінку глянув.

— А що це ти, Тетяно, вирядилася?

— Та нічого! Тебе зустрічаю, ріднесенький, — так лагідно, аж само у вуха ллється.

Озирнувся німець — не вистачає чогось.

— А… мала де? — зрозумів, що не чує ані плачу дитячого, ані сопіння солодкого.

— У мами залишила. Дуже вже просила з онукою трохи побути.