Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 49

Це можна було собі уявити.

— Двох? — уточнила Синтія. — Не трьох?

— Цього ще напевне не можна сказати, — промовила Ведмор. — Як я вже сказала, перед нами багато роботи. — Вона зробила паузу. — Нам треба буде взяти мазок із вашого рота.

Синтія зреагувала не відразу.

— Що взяти?

— Пробачте мені, якщо я висловилася не досить ясно. Нам буде потрібен зразок вашої ДНК. Для цього беруть мазок із рота. Це не боляче й досить просто.

— А навіщо?

— Якщо нам пощастить, то ми зможемо взяти зразок ДНК із того… що ми знайшли в автомобілі, й порівняти його з вашим зразком. Якщо, наприклад, одне з цих тіл — ваша мати, то вони зможуть зробити зворотний тест материнства. Він може підтвердити, що це ваша мати. Те саме і з іншими членами вашої родини.

Синтія подивилася на мене, в її очах заблищали сльози.

— Двадцять п’ять років я чекала якихось відповідей, і тепер, коли можу отримати, мене охоплює жах.

Я міцно її обняв.

— Скільки це триватиме? — запитав я Ведмор.

— За нормальних обставин — кілька тижнів. Але це справа дуже великого резонансу, а надто якщо взяти до уваги, що на цю тему було показане телевізійне шоу. Перші результати ми знатимемо через кілька днів, можливо, навіть через два. Можете, їхати додому. Я когось пришлю взяти мазок.

Повернутися додому було тепер для нас єдиним логічним рішенням. Коли ми вже рушили до нашого автомобіля, Ведмор гукнула нас:

— І ви можете мені знадобитися ще до того, як стануть відомі результати тестів. Хочу поставити вам кілька запитань.

Було щось зловісне в тому, як вона це сказала.

Розділ двадцять восьмий

Як і пообіцяла, Рона Ведмор прийшла до нас, щоб поставити нам деякі запитання. У цій справі були деталі, які їй не подобалися.

Власне, й нам багато чого в ній не подобалося, але Синтія та я не відчували, що Ведмор була нашим союзником.

Вона підтвердила одну річ, яку я, проте, вже знав. Лист, що спрямував нас до кар’єру, був надрукований на моїй друкарській машинці. Нас із Синтією запросили — так ніби ми мали якийсь інший вибір — прийти до управління і дати свої відбитки пальців. Відбитки пальців Синтії напевне були у файлах поліції. Вона дала їх двадцять п’ять років тому, коли поліція нишпорила в її домі, шукаючи якихось ключів, що пояснили б таємниче зникнення її родини. Але поліція хотіла взяти їх у неї знову, а мене раніше ще ніколи не просили дати свої.

Вони порівняли наші відбитки з відбитками на друкарській машинці. Вони знайшли кілька відбитків Синтії на корпусі машинки. Але на клавішах були тільки мої.

Звісно, робити з цього якісь висновки не випадало. Але цей факт не міг також підтвердити, що хтось проник у наш дім і надрукував листа на моїй машинці. Можливо, він друкував у рукавичках, щоб не залишити своїх відбитків.

— Але навіщо комусь було це робити? — запитала Ведмор, стиснувши пальці в кулаки і вперши їх у свої чималенькі стегна. — Навіщо було комусь приходити у ваш дім і друкувати свого листа на вашій машинці?

Це було цікаве запитання.

— Можливо, — сказала Синтія, дуже повільно, так ніби думала вголос, — незалежно від того, хто це зробив, він знав, що лист неодмінно приведе поліцію до друкарської машинки Тері. Вони хотіли, щоб лист привів вас до нього, аби виникла підозра, що це він його написав.

Як на мене, то Синтія мала цілковиту рацію, з однією невеличкою поправкою.

— Або ти його написала, — уточнив я.

Вона дивилася на мене протягом якоїсь миті, але не обвинувальним поглядом, а замисленим.

— Або я, — погодилася вона.

— І знову ж таки, навіщо це було комусь робити? — запитала Ведмор, досі не переконана.

— Не уявляю собі навіщо, — сказала Синтія. — Це взагалі не має сенсу. Але, ви знаєте, в нашому домі хтось-таки був. Ви повинні мати про це запис. Ми викликали поліцію, вони сюди приходили і напевне подали рапорт.

— Капелюх, — промовила Ведмор, не в змозі усунути скептичні нотки зі свого голосу.

— Авжеж, капелюх. Я покажу вам його, якщо хочете, — запропонувала Синтія. — Ви хочете його побачити?

— Ні, — сказала Ведмор. — Я вже бачила капелюхи раніше.

— Поліція вирішила, що ми ідіоти, — сказала Синтія.

Ведмор пустила ці слова повз вуха. Схоже, для цього їй довелося докласти певних зусиль.

— Місіс Арчер, — сказала вона. — А вам раніше не доводилося бачити кар’єр Фела?

— Ні, ніколи.

— Навіть малою дівчинкою? Навіть у підлітковому віці?

— Ні.

— Можливо, ви там були, але просто не усвідомлювали, де ви є? Можливо, ви були з кимось у машині, й машина зупинялася десь поблизу цього місця?

— Ні, я ніколи там не була. Адже подорож туди забирає не менш як дві години. Навіть якби якийсь хлопець і я захотіли зупинити десь машину, то навряд чи добиратися до такого місця аж дві години.

— А як щодо вас, містере Арчер?

— Щодо мене? Та ніяк. І двадцять п’ять років тому я навіть не знав нікого з родини Біджів. Я родом не з цієї місцевості. Лише в університеті я познайомився з Синтією, і від неї довідався про те, що трапилося з її родиною.

— Послухайте-но, — сказала Ведмор, — хитаючи головою. — Це мене дещо непокоїть. Лист, написаний у вашому домі, на вашій друкарській машинці, — вона подивилася на мене, — приводить нас до того самого місця, де був знайдений автомобіль вашої матері, — вона подивилася на Синтію, — через двадцять п’ять років по тому, як він зник.

— Я вже вам пояснила, — сказала Синтія. — Хтось тут був.

— Знаєте, хоч би хто тут був, він не намагався заховати цю друкарську машинку, а ваш чоловік намагався.

Я сказав:

— Чи слід мені вимагати присутності мого адвоката, коли ви ставите мені ці запитання?

Ведмор облизала язиком внутрішню поверхню своєї щоки.

— Думаю, ви самі повинні себе запитати, чи потрібен вам адвокат.

— Ми тут жертви, — сказала Синтія. — Мою тітку знайшли вбитою, ви знайшли автомобіль моєї матері в озері. А ви говорите з нами — говорите зі мною, — так ніби ми злочинці. Але ми не злочинці. — Вона похитала головою з виразом роздратування. — Це дуже, дуже схоже, що хтось інший усе це спланував, спланував із метою створити враження, ніби я збожеволіла абощо. Той телефонний дзвінок, хтось підкинув капелюх мого батька в дім, цей лист, надрукований на нашій машинці. Невже ви не розумієте? Хтось вочевидь хоче навіяти вам думку, що я починаю втрачати здоровий глузд, що те, що сталося зі мною в минулому, примушує мене робити ці дивні речі, уявляти, ніби те, що відбулося колись давно, відбувається тепер.

Язик Ведмор, кінчик якого випинав одну щоку, тепер почав випинати другу. Нарешті Ведмор сказала:

— Місіс Арчер, а ви коли-небудь думали, що вам треба з кимось поговорити? Про цю атмосферу змовництва, яка ніби завихрюється навколо вас.

— Я ходжу до пси… — Синтія урвала себе.

Ведмор усміхнулася.

— Усе це вельми скидається на бульварний детективний роман, — сказала вона.

— Гадаю, на сьогодні досить, — втрутився я.

— Я певна, ми ще продовжимо цю розмову, — промовила Ведмор.

І ми справді продовжили її дуже скоро, бо невдовзі виникла така необхідність. Відразу по тому, як вони знайшли тіло Дентона Ейбеґнела.

Думаю, я був певен, що коли буде якийсь поступ у пошуках чоловіка, якого ми найняли знайти родину Синтії, то спершу ми почуємо про нього від поліції. Але я слухав радіо в нашій кімнаті для шиття чи то кабінеті, слухав досить-таки неуважно, аж поки з гучномовця до мене долинули слова «приватний детектив». Я простяг руку і збільшив гучність.

«Поліція знайшла автомобіль цього чоловіка на паркувальному майданчику біля Стемфордського торговельного центру, — повідомив диктор новин. — Дирекція звернула увагу на те, що автомобіль стояв там протягом кількох днів, і коли вони повідомили поліцію, то сказали, що його номери збігаються з номерами машини, що належить чоловікові, якого поліція розшукує приблизно стільки часу, скільки той автомобіль стояв там. Коли відкрили багажник, то в ньому знайшли тіло Дентона Ейбеґнела, якому був п’ятдесят один рік. Він помер від удару тупим предметом по голові. Поліція переглядає відеофільми служби безпеки торговельного центру, сподіваючись знайти там щось корисне для свого розслідування. Поліція відмовилася від коментарів щодо мотиву вбивства і щодо того, чи пов’язане воно з діяльністю якоїсь банди».