Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 59

— Це мене не обходило.

— Але хіба така поведінка не підсилила підозри поліції, що ви якось до цього причетні? Бо інакше чому б ви відмовлялися говорити з ними?

— Можливо. Однак вони не можуть звинуватити тебе, спираючись лише на підозру. Їм потрібні докази. А вони не мали жодних доказів. Якби вони знайшли бодай один доказ, я не сидів би тут і не мав би приємну бесіду з вами.

Я відпив один ковток кави.

— Вона чудова, — похвалив я.

І вона справді була чудова.

— Дякую, — сказав Вінс. — А тепер чи можу я бути з вами цілком відвертим, не боячись, що вирвете мого чуба? — запитав він із посмішкою.

— Гадаю, боятися цього у вас немає жодних причин, — мовив я.

— Я почував себе тоді дуже кепсько. Мені було прикро, що я не можу допомогти Синтії. Бо вона була… Я не хотів би вас засмутити своїми словами, адже ви її чоловік.

— Усе окей.

— Вона була дуже й дуже милою дівчиною. Трохи шалапутна, як і всі підлітки її віку, але зі мною її було не зрівняти. На той час я вже мав проблеми з копами. Я думаю, тоді вона пережила короткий період захоплення поганим хлопцем. До того, як зустріла вас. — Він сказав це таким тоном, ніби для неї це було певним падінням. — Я не мав наміру вас образити.

— А я й не думав ображатися.

— Вона була чудовою дівчинкою, і я дуже переживав, що таке з нею сталося. Господи, ви тільки собі уявіть — ви прокидаєтеся одного дня, а вся ваша довбана родина зникла. І мені дуже хотілося б щось для неї зробити, ви мені вірите? Але мій батько сказав мені: тримайся якнайдалі від таких дівчаток. Нам не треба зайвих проблем. Копи й так уже дивитимуться на тебе з підозрою, із твоїм минулим, зі старим батьком, що по вуха загруз у такому багні, як я, тож нам тільки й бракує, щоб ти водився з дівчиною, усю родину якої, либонь, убито.

— Мабуть, я можу вас зрозуміти. — Я дуже ретельно добирав наступні слова. — Вашому батькові велося добре, чи не так?

— Ви маєте на увазі гроші?

— Атож.

— Так, справді. Гроші в нього були. Він умів їх здобути. Поки його не вбили.

— Я трохи чув про це, — сказав я.

— А що ви ще чули?

— Я чув, що люди, які, найімовірніше, вбили вашого батька, потім поплатилися за це.

Вінс посміхнувся похмурою посмішкою.

— Атож, вони поплатилися. — Він повернувся до попередньої теми й запитав: — Але чому ви запитали про гроші?

— Як ви думаєте, чи ваш батько міг співчувати Синтії, шкодувати, що вона опинилася в такій ситуації? Співчувати настільки, що вирішив допомогти оплатити її навчання в коледжі?

— Що ви сказали?

— Я просто запитую. Чи не міг він подумати, що ви певним чином відповідальні за те, що з нею сталося, що, можливо, ви якось причетні до зникнення її родини і що він міг би передавати гроші тітці Синтії, Тес Берман, анонімно, щоб допомогти заплатити за її навчання?

Вінс подивився на мене так, ніби я втратив розум.

— Кажете, ви вчитель? Невже в середній школі дозволяють, щоб дітей навчали люди з таким схибленим розумом?

— Ви могли б просто сказати «ні».

— Ні.

— Тому що, — сказав я, сперечаючись сам з собою, чи слід мені ділитися цією інформацією, але іноді ти просто відчуваєш необхідність викласти усе, що в тебе на душі, — хтось це робив.

— Без брехні? — запитав Вінс. — Хтось і справді давав її тітці гроші на навчання?

— Справді давав.

— І невідомо хто?

— Невідомо.

— Чудасія та й годі, — сказав він. — А цю тітку, ви кажете, вбили?

— Атож, убили.

Вінс Флемінґ відхилився назад на своєму стільці, якусь мить дивився у стелю, потім знову випростався й поклав руки на стіл. Він глибоко зітхнув.

— Гаразд, я вам дещо скажу, — промовив він. — Але за умови, що ви нічого не розповісте копам, бо якби ви їм сказали, я категорично б це заперечив, аби вони не знайшли способу використати це проти мене, бісові діти.

— Гаразд, приймаю вашу умову.

— Можливо, я й міг би їм це сказати, і для мене не було б у цьому ніякої шкоди, та я не міг піти на такий ризик. Я не міг визнати, де був тоді, навіть якби це допомогло Синтії. Я здогадувався, що копам може спасти на думку в якийсь момент, що вона якось причетна до вбивства своєї власної родини, хоч я й знав, що вона ніколи цього не зробила б. Тож я не хотів, щоб і мене приплутали до цієї справи.

Я відчув, що в роті в мене пересохло.

— Хоч би що ви мені розповіли тепер, я буду вам дуже вдячний.

— Тієї ночі, — сказав він, заплющивши на хвилину очі, поки думка відтворювала йому ті події, — після того як її старий знайшов нас в автомобілі й забрав її додому, я поїхав за ними. Не те, щоб я переслідував їх абощо, але, мабуть, думав, у яку халепу вона потрапила, і, можливо, хотів з’ясувати, чи не стане батько кричати на неї або щось таке. Але нічого такого не помітив.

Я чекав.

— Я побачив, як їхня машина звернула на під’їзну алею, наблизилася до будинку. Вона не зовсім твердо стояла на своїх ногах, ви знаєте? Вона чимало випила, ми обоє з нею чимало випили, але я на той час уже добре призвичаївся до подібних надуживань. — Він посміхнувся. — Я був молодим та раннім.

Я відчував, що Вінс наближається до чогось важливого, й не хотів гальмувати його розповідь якимись дурними репліками.

— Хай там як, — провадив він, — а я зупинив машину трохи нижче по вулиці, думаючи, що, можливо, вона втече з дому, після того як батьки дадуть їй доброї прочуханки, ви можете уявити собі таку картину, коли вона вибігає у гніві й розпачі, а я під’їду й заберу її. Але цього не сталося. А через якийсь час повз мене проїхала інша машина, дуже повільно, так ніби хтось дивився з неї на номери будинків, ви розумієте?

— Розумію.

— Я, власне, майже не звернув уваги на ту машину, та коли вона доїхала до кінця вулиці, то повернула назад і зупинилася на протилежному боці вулиці, десь на два будинки нижче від будинку Синтії.

— А ви бачили, хто був у тій машині? І якої марки вона була?

— Гадаю, то був якийсь різновид «АМЦ». «Амбасадор» або «Ребел», чи щось таке. Синього кольору, як мені здалося. Схоже, що в машині була лиш одна людина. Я добре не роздивився, хто там був, але, здається, то була жінка. Не запитуйте мене чому, але таке відчуття в мене було.

— Жінка припаркувала свою машину навпроти будинку? Вона вела за ним спостереження?

— Схоже на те. І я пам’ятаю, що номерні таблички на машині не були табличками штату Коннектикут. Здається, то були таблички штату Нью-Йорк, таблички помаранчевого кольору, на задній частині, я думаю. Але, бляха-муха, таких машин ми бачимо тут чимало.

— І скільки часу стояла там ота машина?

— Так от, через якийсь час, досить короткий, я думаю, місіс Бідж і Тод, брат Синтії… Його ж звали Тод?

Я кивнув.

— Вони вийшли й сіли в автомобіль матері, у той жовтий «Форд», і кудись поїхали.

— Лише вони двоє. А батька, Клейтона, з ними не було?

— Ні. Лише мати й Тод. Він сидів на місці пасажира, не думаю, що в нього вже були права на водіння автомобіля, втім, не знаю. Тож вони поїхали кудись. Я не знаю куди. Як тільки вони завернули за ріг, той інший автомобіль увімкнув фари й поїхав за ними.

— А що зробили ви?

— Я просто сидів у своїй машині. А що я міг зробити ще?

— Але той інший автомобіль, «Амбасадор», чи який він там був, поїхав за матір’ю й братом Синтії?

Вінс подивився на мене.

— Може, я розповідав надто швидко?

— Ні, ні, все окей, я знаю, що за всі ці двадцять п’ять років Синтія про це ніколи не чула.

— Оце те, що я бачив.

— І більш нічого не бачили?

— Думаю, я просидів там ще хвилин сорок п’ять або десь так і вже думав їхати додому, коли раптом передні двері дому відчинилися й батько, Клейтон, вибіг із дому, так ніби величезна блощиця присмокталася до його дули. Стрибнув у свою машину, розвернув її й помчав геть, мабуть, зі швидкістю сто миль за годину.

Я мовчки слухав.

— Тож я трохи вмію рахувати, чи не так? Усі поїхали з дому, крім Синтії. Тож я під’їхав до самого будинку й постукав у двері, думав, що зможу поговорити з нею. Постукав разів дванадцять з усієї сили, але відповіді не було, і я дійшов висновку, що вона вже міцно спить, розумієте? Тож я вшився звідти й повернувся додому.