Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 61

— Алло?

— Синті?

— Привіт, Тері.

— Господи, з вами все окей? Де ви?

— З нами все гаразд, Тері.

— Люба моя, повертайся додому. Благаю тебе, повернися додому.

— Я не знаю, — сказала вона.

Десь на задньому плані чувся якийсь сторонній звук, наче гудіння.

— Де ви?

— В автомобілі.

— Привіт, тату!

Це вже був голос Ґрейс, вона кричала так, щоби бути почутою з пасажирського сидіння.

— Привіт, Ґрейс, — сказав я.

— Тато каже «привіт», — повідомила Синтія нашій доньці.

— Коли ти повернешся? — запитав я.

— Я сказала, що не знаю, — промовила Синтія. — Мені потрібен час. Я ж тобі все написала у своєму листі.

Вона не хотіла більше говорити про це, принаймні в присутності Ґрейс.

— Я турбуюся за тебе, й мені тебе бракує, — сказав я.

— Передайте їй привіт, — крикнув Вінс із вітальні.

— Хто це? — запитала Синтія.

— Вінс Флемінґ.

— Хто?

— Не з’їдь із дороги, — сказав я.

— Що він там робить?

— Я поїхав побачитися з ним. У мене виникла божевільна думка, що, можливо, ти захотіла його навідати.

— О Господи, — здивувалася Синтія. — Передай йому… привіт.

— Вона передає вам привіт, — переказав я Вінсові.

Він лише промурмотів щось із іншої кімнати, риючись у коробках із-під черевиків.

— Але він у нашому домі? Тепер?

— Атож. Він підвіз мене сюди у своїй машині. Це досить довга історія. Я розповім тобі про все, коли ти повернешся. Крім того… — Я завагався. — Він розповів мені дещо про ту ніч, про що він раніше нікому не розповідав.

— Про що саме?

— Про те, як він поїхав за тобою і твоїм батьком тієї ночі, сидів якийсь час у машині перед вашим будинком, чекаючи нагоди постукати у двері й подивитись, як тобі ведеться, а потім побачив, як із дому вийшли Тод і твоя мати, а пізніше і твій батько. А потім був іще один автомобіль перед вашим будинком, який поїхав за машиною твоєї матері й Тода, коли вони від’їхали.

У телефоні не чути було нічого, крім дорожнього шуму.

— Синтіє?

— Я тут. Не знаю, що все це означає.

— Я теж.

— Тері, тут дуже багато машин. Мені треба з’їхати з дороги. Я вимикаю телефон. Я забула взяти зарядку, й мої акумулятори майже розрядилися.

— Повертайся скоріш додому, Синті. Я кохаю тебе.

— Бувай, — сказала вона й відімкнулася.

Я поклав слухавку й пішов до вітальні.

Вінс Флемінґ показав мені вирізку з газети, де була фотографія, на якій Тод стояв серед своїх друзів із баскетбольної команди.

— Цей хлопець схожий на Тода, — сказав Вінс. — Я його пам’ятаю.

Я кивнув, не забравши вирізку з його руки. Я вже бачив її сотню разів раніше.

— Атож. Ви навчалися з ним в одному класі?

— Можливо, мали один спільний урок, навряд чи більше. Але ця світлина якась дивна.

— Чому дивна?

— Бо я більше нікого не впізнаю на ній. Тут немає хлопців із нашої школи.

Я взяв у нього вирізку, хоч у цьому не було жодного сенсу. Я не ходив до школи разом із Тодом або Синтією й не міг знати нікого з їхніх односумів. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю фотографію, наскільки мені було відомо. Я кинув на неї побіжний погляд.

— І ім’я написане неправильно, — сказав Вінс, показуючи на підпис під фотографією, де зліва направо були подані імена й прізвища всіх гравців, спочатку тих, які стояли в нижньому ряді, потім тих, що в середньому, й наостанок — тих, що у верхньому.

Я стенув плечима.

— Нічого дивного. Газети часто перекручують прізвища.

Я подивився на підпис під фотографією, де були написані прізвища й перший ініціал. Тод стояв другим зліва, в середньому ряду. Я провів пальцем по напису й прочитав те прізвище, яке мало бути його прізвищем.

Там було написано «Дж. Слоун».

Я дивився якусь мить на ініціал і на слово, яке стояло поряд із ним.

— Вінсе, — сказав я, — чи ім’я та прізвище «Дж. Слоун» щось означають для вас?

Він похитав головою.

— Ні.

Я двічі перевірив, чи це ім’я справді стосується індивіда в середньому ряду, другого з лівого краю.

— Оце так чортівня, — мовив я.

Вінс подивився на мене.

— Ви хотіли мені щось сказати?

— Дж. Слоун, — сказав я. — Джеремі Слоун.

Вінс похитав головою.

— Я досі не розумію, в чому тут річ.

— Чоловік на продуктовому поверсі, — пояснив я. — У торговельному центрі. Так звали того суб’єкта, якого Синтія прийняла за свого брата.

Розділ тридцять шостий

— Про що ви говорите? — запитав Вінс.

— Десь зо два тижні тому, — сказав я, — Синтія, Ґрейс і я були в торговельному центрі, й Синтія побачила цього чоловіка, й була переконана, що це Тод. Вона сказала, що він має такий вигляд, який мав би Тод у дорослому віці, через двадцять п’ять років.

— Як ви взнали його ім’я та прізвище?

— Синтія пішла за ним до паркувального майданчика. Вона покликала його, назвала Тодом, він не відповів, тоді вона підійшла до нього і назвалася його сестрою, вона, мовляв, знає, що він її брат.

— Господи, — сказав Вінс.

— То була жахлива сцена. Той чоловік категорично заперечив, що він її брат, дивився на неї як на божевільну психопатку, й вона справді поводилась, як божевільна. Я відвів його вбік, попросив у нього пробачення і сказав, що якби він показав Синтії своє посвідчення водія, якби міг довести їй, що він не той, за кого вона його приймає, то вона дала б йому спокій.

— І він це зробив?

— Так. Я побачив його посвідчення. Штат Нью-Йорк. А звали його Джеремі Слоун.

Він узяв у мене вирізку, подивився на прізвище, що було на тому місці, де мало бути прізвище Тода.

— Це до біса дивно, чи не так?

— Я нічого не можу зрозуміти, — сказав я. — Це не має глузду. Чому надрукували фотографію Тода в цій старій газеті з цим іншим прізвищем?

Вінс мовчав якусь хвилину.

— Той чоловік, — сказав він нарешті. — Той, якого ви зустріли в торговельному центрі, він що-небудь сказав?

Я спробував пригадати.

— Він сказав, що моїй дружині потрібна допомога. Але більше, здається, не сказав нічого.

— А його водійське посвідчення? — запитав Вінс. — Ви що-небудь про це пам’ятаєте?

— Лиш те, що воно видане у штаті Нью-Йорк, — сказав я.

— Це збіса великий штат, — промовив Вінс. — Він може жити біля самого кордону в Порт-Честері або Вайт-Плейнсі чи десь там, і він може бути мешканцем довбаного Буфало.

— Здається, то був Янґ із чимось.

— Янґ із чимось?

— Я не впевнений. Чорти б його взяли, я бачив те посвідчення протягом однієї секунди.

— Є місто Янґстаун в Огайо, — сказав Вінс. — Ви точно знаєте, що те посвідчення було видане не в Огайо?

— Цього напевне я сказати не можу.

Вінс перевернув вирізку на зворотний бік. Там був якийсь текст, але не випадало сумніватися, що вирізку зробили задля фотографії. Ножиці пройшли через середину шпальти, розрізали надвоє заголовок на звороті.

— Це не те, задля чого він зберіг вирізку, — сказав я.

— Заткніться, — сказав Вінс. Він читав уривки з тих обрізаних історій, потім підняв голову.

— Ви маєте комп’ютер?

Я кивнув.

— Увімкніть його, — сказав Вінс. Він пішов за мною нагору й нахилився наді мною, коли я сів на стілець і ввімкнув комп’ютер. — Там є уривки з історії, де згадуються Фолкнер-Парк та округ Ніагара. Закиньте все це в «Ґуґл».[33]

Я попросив його назвати мені по літерах слово «Фолкнер», потім надрукував ці слова у віконечку програми й натиснув на «Пошук». Незабаром програма видала мені результат.

— Існує Фолкнер-Парк у Янґстауні, штат Нью-Йорк, округ Ніагара, — сказав я.

— Чудово, — сказав Вінс. — Отже, це фотографія з газети, яку видають десь у тій місцевості, бо там опубліковано довбану розповідь про утримання того парку.

Я обернувся на своєму стільці й подивився на нього.

— Але чому Тод знятий на фотографії, що опублікована в газеті з Янґстауна, штат Нью-Йорк, із групою гравців у баскетбол із якоїсь іншої школи і чому його знімок підписаний ім’ям Дж. Слоун?

33

Google — пошукова програма в Інтернеті.