Втрата - Барклей Лінвуд - Страница 81

Клейтон мовчки кивнув, але потім судомно закашляв.

То був глибокий, скреготливий, лункий кашель, що, здавалося, підіймався вгору від пальців його ніг.

— Сподіваюся, я зможу, — сказав він.

— Сподіваюся, ми обидва зможемо, — сказав я.

— Якщо вона тут, — сказав він. — Якщо ми встигнемо, то що, ви думаєте, скаже мені Синтія? — Він зробив паузу. — Я проситиму в неї пробачення.

Я подивився на нього, і в тому погляді, яким він мені відповів, прочитав, як йому шкода, що він нічого більше не зможе зробити, як попросити вибачення. Але з його виразу я зрозумів, що хоч як пізно воно надійде, хоч яким неадекватним може здатися, але його прохання буде щирим.

Він був тим чоловіком, якому треба буде просити пробачення за все своє життя.

— Можливо, — сказав я, — у вас буде шанс.

Клейтон, навіть у своєму стані, раніше побачив дорогу до каменоломні, ніж я. Вона ніяк не була позначена й така вузька, що проїхати повз неї було дуже легко. Я мусив натиснути на гальма, й ремені безпеки врізалися нам у плечі, коли ми рвучко нахилилися вперед.

— Дайте мені пістолет, — сказав я, — тримаючи кермо лівою рукою, коли ми їхали вузьким путівцем, затиснутим між двома рядами дерев.

Дорога круто бралася вгору, дерева стали розходитися, й лобове скло автомобіля заповнилося синім безхмарним небом. Потім дорога стала майже рівною й вивела нас на невеличку галявину, і там, попереду нас, я побачив задню частину коричневої «Імпали» праворуч і стару сріблясту «Тойоту» Синтії — ліворуч.

Між двома машинами стояв і дивився на нас Джеремі Слоун. Він щось тримав у своїй правій руці.

Коли він її підняв, я побачив, що то пістолет, а коли лобове скло нашої «Хонди» розлетілося на друзки, зрозумів, що він заряджений.

Розділ сорок восьмий

Я натиснув на гальма й зупинив автомобіль одним плавним рухом, розстебнув ремінь безпеки, відчинив дверцята й пірнув назовні. Я знав, що залишаю Клейтона захищати самого себе, але в ту мить я думав лише про Синтію й Ґрейс. За якихось дві секунди я мусив оцінити ситуацію, але той факт, що автомобіль Синтії був ще над проваллям, а не в озері, дав мені надію.

Я впав на землю й покотився у високу траву, потім відчайдушно стрельнув у небо. Я хотів, щоб Джеремі знав, що й у мене є пістолет, хай навіть я не вмів із нього стріляти. Я перестав котитися й обкрутився у траві так, щоб подивитися в той бік, де був Джеремі, але він кудись зник. Я в нестямі роззирнувся довкола, потім побачив, як його голова боязко вистромилася з-поза коричневої «Імпали».

— Джеремі! — закричав я.

— Тері! — Синтія. Це був не крик, а зойк розпачу. Голос долинув із її автомобіля.

— Тату! — Ґрейс.

— Я тут! — закричав я.

З «Імпали» пролунав інший голос:

— Убий його, Джеремі! Убий його!

Голос Ініди, яка сиділа на передньому пасажирському сидінні.

— Джеремі! — гукнув я. — Послухай мене. Твоя мати розповідала тобі, що трапилося у вашому домі? Вона розповіла тобі, чому ви мусили від’їхати так швидко?

— Не слухай його, — сказала Ініда. — Просто пристрель.

— Про що ти кажеш? — крикнув він, звертаючись до мене.

— Вона вистрелила в людину у вашому домі. У чоловіка на ім’я Вінс Флемінґ. Тепер він у лікарні й уже розповідає поліції про все. Ми з ним приїхали до Янґстауна учора ввечері. Я все розгадав. Я вже викликав поліцію. Не знаю, як ви спершу планували це зробити. Певно, збирались створити враження, ніби Синтія втратила глузд, ніби вона була якось причетна до смерті свого брата та своєї матері, тож приїхала сюди й заподіяла собі смерть. Так ви думали?

Я чекав відповіді. Не почувши ніякої, я провадив:

— Але тепер про цей ваш план усім відомо, Джеремі. Він уже не спрацює.

— Він сам не знає, що базікає, — сказала Ініда. — Я тобі сказала — убий його. Роби те, що наказує тобі мати.

— Мамо, — сказав Джеремі. — Я не знаю… Я ніколи нікого раніше не вбивав.

— Заткнися, йолопе. Ти ж щойно збирався вбити цих двох.

Я бачив потилицю Ініди, бачив, як вона кивнула в бік автомобіля Синтії.

— Так, але тут мені треба було лише зіпхнути автомобіль у провалля. Це зовсім не те.

Клейтон відчинив пасажирські дверці «Хонди» й повільно вибрався назовні. Я міг дивитися під автомобілем і бачив його черевики, його не затулені шкарпетками щиколотки, коли він намагався стати на ноги. Скалки розтрощеного кулею лобового скла посипалися з його штанів на землю.

— Повернися в машину, тату, — сказав Джеремі.

— Що? — вигукнула Ініда. — То він тут? — Вона побачила його в дзеркалі пасажирських дверцят. — Господи! — сказала вона. — Ти тупий, старий йолопе! Хто тебе випустив із лікарні?

Дуже повільно він дочовгав до «Імпали». Коли він дійшов до задньої частини автомобіля, то поклав руки на корпус, перестав хитатися й перевів подих. Схоже, він був на грані колапсу.

— Не роби цього, Інідо, — прохрипів він.

Потім почувся голос Синтії:

— Тато?

— Привіт, моя люба, — сказав він. Він спробував усміхнутися. — Я не знаю, де мені знайти слова, щоб просити в тебе пробачення за все те, що сталося.

— Тато? — знову повторила вона з глибокою недовірою в голосі.

Зі свого місця у траві я не міг бачити обличчя Синтії, але я міг собі уявити, яким розгубленим і приголомшеним був вираз її обличчя.

Очевидно, хоч Джеремі та Ініда й примудрилися заманити сюди Синтію та Ґрейс і вмовити чи примусити їх поставити свою машину над самим проваллям, вони не визнали за потрібне пояснити їм, що відбувається.

— Сину, — сказав Клейтон, звертаючись до Джеремі. — Ти повинен покласти цьому край. Твоя мати вчинила неправильно, втягнувши тебе в усе це, змусивши до поганих учинків. Подивися на неї. — Він сказав Джеремі, щоб той подивився на Синтію. — Це твоя сестра. Твоя сестра. А ця мала дівчинка — твоя небога. Якщо ти допоможеш своїй матері зробити те, що вона хоче, ти будеш не кращим чоловіком, ніж я.

— Тату, — сказав Джеремі, усе ще ховаючись за своєю «Імпалою», — чому ти залишаєш усе їй? Ти ж навіть її не знаєш. Як ти міг повестися так підло стосовно мене та мами?

Клейтон зітхнув.

— Тут не про вас ідеться.

— Заткнися! — гарикнула Ініда.

— Джеремі! — гукнув я. — Кинь пістолет. Кинь його.

Я тримався обома руками за зброю Вінса, лежачи у траві. Я нічого не знав про пістолети, але знав, що треба тримати його так міцно, як тільки міг.

Він підвівся зі своєї схованки за «Імпалою» й вистрелив. Земля бризнула вгору праворуч від мене, і я інстинктивно відкотився ліворуч.

Синтія знову зойкнула.

Я почув шарудіння ніг, які бігли по гравію. Джеремі швидко наближався до мене. Я перестав перекочуватися, прицілився в постать, що бігла до мене, й вистрелив. Але куля пішла в «молоко», і, перш ніж я встиг вистрелити вдруге, Джеремі копнув ногою, цілячись у пістолет, і боляче вдарив мене носаком свого черевика по тильному боці моєї правої руки.

Пальці в мене розімкнулися. Пістолет відлетів у траву.

Наступний удар носаком черевика поцілив мене в ребра. Біль пронизав мене, як удар блискавки. Я ще не встиг до кінця відчути цей біль, як він копнув мене носаком знову, й цього разу удар був такий сильний, що я перекотився на спину. Шматочки землі й травинки прилипли до моєї щоки.

Але йому ще було не досить. Він завдав і третього, останнього удару.

Мені забило дух. Джеремі стояв наді мною, зневажливо спостерігаючи, як я хапав ротом повітря.

— Пристрель його! — сказала Ініда. — Якщо ти цього не зробиш, поверни мені пістолет, і я зроблю це сама.

Він досі тримав пістолет у руці і стояв із ним наді мною. Він міг би пустити кулю мені в мозок із такою самою легкістю, як кинути монету в автомат на паркувальному майданчику, але рішучості на це йому не вистачило.

Я почав набирати повітря в легені, моє дихання повернулося до нормального, але я все ще відчував страхітливий біль. Здавалось, що в мене зламано кілька ребер.