Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 107

– Не бійтеся, князівно!

– Де я? Де я? – запитала вона, дивлячись на нього крізь нещільно зімкнуті пальці.

– У безпечному місці, війна далеко лишилася. Не бітеся, душе моя. Я вас сюди із Бара привіз, аби ні від людей, ні від війни вам не сотворилося кривди. Нікого в Барі не пощадили козаки, лише ви живою лишилися.

– А ви що тут робите, пане? Чому переслідуєте мене невідступно?

– Я вас переслідую! Боже правий! – І отаман розвів руками й захитав головою, як людина, котрій заподіяли велику несправедливість.

– Я вас, пане, боюся страшенно.

– Чого ж ви боїтеся? Накажете, кроку не зроблю: я раб ваш. Мені б сидіти біля порога та у вічі вам дивитись, і тільки. За що ненавидите? Я вам зла не бажаю. О Боже! Ви в Барі, лише побачивши мене, себе ножем ударили, а втім, давно мене знаєте, могли б і здогадатися, що я рятувати вас примчав, як на крилах. Не чужий я вам – друг вірний, а ви, князівно, за ніж ухопилися!

До блідих щік князівни раптом прихлинула кров.

– Як на мене, ліпше смерть, аніж ганьба, – сказала вона. – Якщо ви мене збезчестите, клянуся, накладу на себе руки, хоча б і душу цим загублю.

Очі дівчини спалахнули вогнем – і зрозумів отаман, що жарти кепські з курцевичською княжою кров’ю: згарячу Олена виконає свою погрозу й іншого разу вже не промахнеться.

Тому він нічого не відповів, тільки, зробивши крок уперед, сів під вікном на лаву, застелену золотою парчею, й голову похнюпив.

Декілька хвилин тривало мовчання.

– Будьте певні, – сказав нарешті Богун. – Поки я не п’яний, поки горілка в голові не забродить, ви для мене мов ікона в церкві. А пити я відтоді, як вас у Барі знайшов, перестав зовсім. До того пив, ох, пив, біду свою заливав горілкою. Що ще було робити? Але тепер у рот не візьму ні солодкого вина, ні сивухи.

Князівна мовчала.

– Подивлюся на вас, – продовжував він, – погляд ясним личком натішу, та й піду.

– Поверніть мені свободу, – сказала дівчина.

– Хіба ж ви в неволі? Ви тут хазяйка. А куди повернутися хочете? Курцевичі всі загинули, вогонь пожер міста й села, князя в Лубнах нема, він із Хмельницьким, а Хмельницький із ним зустрічі шукає, кругом війна, кров рікою ллється, скрізь козаки, жовніри та ординці. Хто вас пошанує, крім мене? Хто захистить, хто пожаліє?

Князівна підвела до неба очі, згадавши, що є на світі чоловік, котрий би і радо прийняв, і пожалів, і дав захист, але не хотілось їй вимовляти його ім’я, щоб не дражнити лютого звіра, – і миттю гірка печаль стисла їй серце. Чи живий іще той, за яким її душа журиться? Коли була в Барі, вона знала, що живий, бо незабаром після від’їзду Заглоби до неї дійшла чутка про Скшетуського разом із вістями про перемоги грізного князя. Але скільки вже відтоді днів і ночей промайнуло, скільки могло відбутися битв, скільки небезпек зустрітися! Сказати що-небудь про нього міг тепер тільки Богун, якого запитувати вона не хотіла, та й не відважилася б, мабуть.

І голова її впала на подушки.

– Невже мені тут ув’язненою залишатися? – промовила вона зі стогоном. – Що я вам, пане, зробила, чого ходите за мною, наче доля зла?

Козак підвів голову й заговорив тихо, голосом ледве чутним:

– Що ви мені зробили, не знаю, зате знаю одне: коли я зла ваша доля, то й ви для мене біда лиха. Якби я не полюбив вас, був би вільний, як вітер у полі, і серцем вільний, і душею вільний, і прославлений, як сам Конашевич Сагайдачний. Личко ваше – моя біда, очі ваші – моя біда; ні воля, ні слава козацька мені не милі! На найліпших красунь не дивився: чекав, поки ви виростете й панною станете! Якось узяли ми галеру з молодицями одна одної ліпша – самому султанові їх везли, – і жодна серця не розчулила. Потішилися з ними брати козаки, а потім я кожній камінь на шию та в воду. Нікого не боявся, ні на що не оглядався – з бусурманами воював, брав здобич, був у степу, ніби князь у замку. А зараз що? От сиджу тут, ваш раб, вимолюю доброго слова й вимолити не можу – та й до цього не чув, навіть у ті часи, коли вас брати й тітка віддати за мене хотіли. Ой, дівчино, якби ви були до мене іншою, не сталося б того, що сталося, не перебив би я рідню вашу, не злигався з мужиками та з бунтарями, але через вас я зовсім утратив розум. За вами пішов би, куди б не покликали, душу б свою подарував, кров по краплі віддав би. А тепер ось воно як: сам із голови до ніг у шляхетській крові, та раніш-то я лише татарву бив, а вам привозив здобич – аби ви в золоті ходили та перлах, як херувим Божий. Чому ж ви мене тоді не полюбили? Ой, тяжко, тяжко! Серце на шматки рветься. Ні з вами життя нема, ні без вас, ні вдалині, ні поряд, ні на горі, ні в долині, голубко ви моя, серденько! Простіть, що я за вами в Розлоги по-козацьки прийшов, із вогнем і шаблею, але п’яний я був гнівом на князів, та й горілку дудлив усю дорогу, тать нещасний. А потім, коли ви від мене втекли, псом вив, од їжі відмовлявся, рани відкрились – я тільки й знав, що смерть прохав зжалитися й прибрати мене. А ви хочете, щоб я тепер вас оддав, аби знову втратив, голубко моя, моє серденько!

Отаман замовк, голос його урвався, і тільки стогін вихопився з грудей, а Оленине обличчя то заливалося рум’янцем, то блідло. Чим більше безмірної любові чулося князівні в словах Богуна, тим ширше розверзалася перед нею прірва – без дна, без надії на визволення.

А козак, перевівши дух, опанував себе й так продовжував:

– Просіть, чого хочете. Он, бачите, як світлиця вбрана, – все моє! Це здобич із Бара, на шести конях для вас привіз – просіть, чого хочете: золота жовтого, коштовного вбрання, каміння чистої води, слуг покірних. Багатий я, свого вистачає, та й Кривоніс не пожаліє добра, і Хмельницький не поскупиться, будете не гірше княгині Вишневецької. Замків, скільки захочете, візьму, покладу до ніг пів-України – хоч і козак я, не шляхтич, а як-не-як отаман бунчужний, у мене десять тисяч вояків під рукою, більше, ніж у князя Яреми. Просіть, чого хочете, лише не тікайте, лише захотіть бути зі мною та полюбити мене, моя голубко!

Князівна трохи підвелася на подушках, біліша полотна, але ніжне, прекрасне її лице таку непохитну виражало волю, таку гордість і силу, що голубка в ту мить дужче схожою була на орлицю.

– Коли ви, пане, відповіді од мене ждете, – промовила вона, – знайте: хоч би мені вік довелося лити сльози у вашій неволі, я ніколи, ніколи вас не полюблю, і нехай допоможе мені Всевишній!

Богун якийсь час боровся з собою.

– Ви мені таких слів не говоріть! – хрипким голосом промовив він.

– Це ви мені не говоріть про свою любов – сором бере мене, гнів і образа. Не про вас я!

Отаман підвівся.

– А про кого ж, князівно Курцевич? Коли б не я, чиєю б ви були в Барі?

– Хто моє життя врятував, аби потім зганьбити та волі позбавити, той не друг мені, а ворог лютий.

– А якби вас мужва вбила? Подумати страшно!

– Ніж би мене вбив, це ви його в мене вирвали!

– І ні за що не віддам! Ви мусите бути моєю, – палко вигукнув козак.

– Ніколи! Ліпше смерть.

– Мусите і будете.

– Ніколи.

– Ех, коли б не ваша рана, після слів таких я б сьогодні ж послав козаків до Рашкова й ченця звелів би силою пригнати, а до завтра був би вашим чоловіком. Та й що? Чоловіка гріх не любити, не голубити! Чи ти ба, вельможна панно, для вас козацька любов – сором і образа! А хто ж ви така, щоб мене вважати холопом? Де ваші замки, військо, бояри? Чому сором? Чого образа? Я вас на війні взяв, ви полонянка. Ой, був би я простим мужиком, нагайкою б вас по білій спині уму-розуму повчив і без ксьондза красою вашою насолодився – якби мужиком був, не лицарем!

– Ангели небесні, спасіть! – прошепотіла князівна.

Тим часом лють усе виразніше позначалася на обличчі отамана – гнів його виривався назовні.

– Знаю я, – продовжував він, – чому ви противитеся мені, чому моя любов вам образлива! Для іншого свою дівочу честь бережете – але не бувати тому, не буду я козак, клянуся життям! Голота нещадима шляхтич ваш! Пустобрех! Лях лукавий! Щоб він пропав! Ледве глянув, ледве покружляв у танці, і вже вона, вся як є, його, а ти, козаче, терпи, бийся лобом об стіну! Нічого, я до нього доберуся – шкуру накажу зідрати й розіпнути. Знайте ж: Хмельницький війною йде на ляхів, а я з ним – і голубка вашого розшукаю хоч під землею, а повернуся, вражу голову його під ноги вам кину.