Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 117

Отаман же спокійним голосом повторив:

– Добривечір, ваша милість.

«Брр! – подумав Заглоба. – Вже ліпше б розлютився».

– Не впізнаєш мене, пане шляхтич?

– Моє шанування! Як здоров’ячко?

– Дякувати Богу. А от про твоє здоров’я потурбуюся тепер я.

– Я в Господа такого лікаря не прохав і смію сумніватися, щоб ліки твої мені пішли на користь… А втім, на все воля Божа.

– Що ж, ти мене виходжував, а зараз моя черга віддячити давньому другові. Пам’ятаєш, як мені голову обмотав у Розлогах?

Очі Богуна заблищали, як два карбункули, а вуса витяглися в страшній усмішці рівною смужкою.

– Пам’ятаю, – сказав Заглоба. – Пам’ятаю і що ножем міг тебе штрикнути, – одначе того не зробив.

– А я хіба тебе штрикнув? Чи штрикнути збираюся? Ні! Ти мій дружок сердечний, я тебе берегтиму як зіницю ока.

– Я завжди говорив, що ти благородний лицар, – сказав Заглоба, вдаючи, буцім сприймає слова Богуна за чисту монету, а в голові в нього промайнуло: «Вже він, видно, що-небудь розтаке вигадав. Не померти мені легкою смертю!»

– Вірно говорив, – погодився Богун, – та й тобі не відмовиш у благородстві. Шукали ми один одного й нарешті відшукали.

– Правду кажучи, я тебе не шукав, а на доброму слові спасибі.

– Скоро мені ще дужче дякувати будеш, і я тобі віддячу за те, що наречену мою в Бар одвіз із Розлогів. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, та тільки не сьогодні йому бути й не завтра – нині війна, а ти в літах уже, не доживеш, може статися.

Заглоба, незважаючи на весь жах свого становища, нашорошив вуха.

– На весілля? – пробурмотів він.

– А ти як думав? – продовжував Богун. – Що я, мужик який – дівку без попа присилувати чи не стане мене на те, щоб у Києві обвінчатися? Не для мужика ти її в Бар привів, а для гетьмана і отамана…

«Добре!» – подумав Заглоба.

Після чого повернув голову до Богуна й мовив:

– Накажи мене розв’язати.

– Полеж, полеж, тобі їхати скоро, а старій людині не гріх відпочити перед дорогою.

– Куди ж ти мене везти хочеш?

– Ти мій друг, і повезу я тебе до іншого свого дружка, до Кривоноса. Ми вже з ним подбаємо, щоб тобі добре було.

– Жарко мені буде! – буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по тілу.

Подумавши, він заговорив знову:

– Знаю я, ти на мене зло таїш, а даремно, бачить Бог, даремно. Жили ми з тобою разом? Жили, і не один у Чигирині випили жбан меду, тому що я тебе злюбив, наче сина, за хвацькість твою та відвагу – другого такого лицаря не знайти в усій Україні. Ось так! Коли я тобі, скажи, поперек ставав? Не поїхав би тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі перебували з тобою в добрій приязні. А навіщо поїхав? Із прихильності до тебе тільки. І не озвірів би ти, не порішив би тих нещасних, Господь не дасть збрехати: ніколи б я в тебе не став на дорозі. Що за радість у чужі справи втручатися! Чим кому іншому, вже краще б тобі дівчина дісталась. Але коли ти зібрався взяти її бусурманським манером, у мені совість заговорила: дім же як-не-як шляхетський. Ти б і сам на моєму місці не вчинив інакше. Я тебе міг на той світ відправити з більшим для себе зиском – але ж не зробив цього, не зробив! Тому що шляхтич, та й ганебно це. Посоромся й ти наді мною глумитися – знаю я, що ти замислив. І без того дівчина у твоїх руках – чого ж ти від мене хочеш? Хіба ж я її – скарб твій – не беріг як зіницю ока? Ти її пошанував, значить, не втратив совість і лицарською дорожиш честю, та як потім руку їй подаси, оббризкану моєю невинною кров’ю? Як скажеш: я того чоловіка, що тебе крізь сонмища холопів і татар провів, оддав на муки? Май же сором, звільни мене з цих пут, поверни відняту віроломством волю. Молодий ти ще і не знаєш, що тебе в житті чекає, а за мою смерть Господь тебе покарає: позбавить того, що тобі найдорожче.

Богун підвівся з лави, білий од люті, і, наблизившись до Заглоби, промовив здавленим од шаленства голосом:

– Ах ти ж, свиня погана, та я з тебе звелю три шкури спустити, на повільному вогні спечу, до стіни приб’ю, розірву на клапті!

І в нападі безумства схопився за ніж, який висів у нього на поясі, стиснув судорожно в кулаці руків’я – і ось уже лезо блиснуло в Заглоби перед очима, та отаман стримав себе, засунув ніж назад у піхви і крикнув:

– Гей, хлопці!

Шестеро запоріжців забігли до світлиці.

– Візьміть оце лядське падло і до хліва киньте. І щоб із очей не спускали!

Козаки підхопили Заглобу, двоє за руки і за ноги, третій – ззаду – за волосся, і, витягнувши зі світлиці, пронесли через увесь майдан і кинули на купу гною в хліві, що стояв оддалік. Після чого двері зачинились і в’язня оточила цілковита темрява – тільки в щілини між колодами та крізь дірки в солом’янім даху подекуди просочувалося слабке нічне світло. За хвилину очі Заглоби звикли до темряви. Він оглядівся навколо і побачив, що в хліві нема ні свиней, ні козаків. А втім, голоси останніх виразно доносились із-за всіх чотирьох стін. Видно, хлів було щільно обставлено вартою, і все ж таки Заглоба зітхнув полегшено.

Передовсім, він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він ні на секунду не засумнівався, що настав його останній час, і припоручив уже душу Богові, в надзвичайному, щоправда, страху. Одначе, видно, Богун приготував йому смерть витонченішу. Він не тільки помститися жадав, але й насолодитися помстою тому, хто кохану в нього відняв, кинув тінь на його козацьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як немовля. Вельми невесела перспектива відкривалася перед Заглобою, та поки що він утішався думкою, що живий іще, що, мабуть, його повезуть до Кривоноса й тільки там піддадуть тортурам, – а значить, попереду в нього ще днів зо два, а то й більше, поки ж він лежить собі один-однісінький у хліві й може в нічній тиші який-небудь фортель вигадати.

То було єдиною доброю стороною справи, та коли Заглоба про погані подумав, мурашки знову забігали в нього по тілу.

Фортелі!..

– Якби в цім хліві кабан або свиня валялися, – бурмотів Заглоба, – їм куди було б легше – либонь би до власної шаблі в’язати їх ніхто не подумав. Скрути так самого Соломона, і той не мудрішим од своїх штанів виявиться або від моєї підметки. Господи, за що мені така мука! Із усіх, хто живе на світі, я з одним цим харцизякою щонайменше хотів зустрітися – і на тобі, пощастило: якраз його й зустрів. Ох, і вичинить він мою шкуру – м’якшою за ліпше сукно буде. Якби я попався до когось іншого – відразу б оголосив, що пристаю до смути, а потім би накивав п’ятами. Та й інший навряд би чи повірив, а про цього й говорити не варто! Ой, недарма серце в п’яти тікає. Чорт мене сюди приніс – о Господи, ні рукою не поворушити, ні ногою… О Боже! Боже!

За хвилину, одначе, подумав Заглоба, що, маючи руки-ноги вільними, легше було б який-небудь фортель вигадати. А що, коли все-таки спробувати? Тільки б витягнути з-під колін шаблю, а там діло піде простіше. Та як її витягнути? Перевернувся на бік – без пуття… І тоді він поринув у роздуми.

А подумавши, почав розгойдуватися на власному хребті все швидше та швидше, і з кожним рухом переміщувався вперед на півдюйма. Йому зробилося жарко, чуприна змокла гірше, ніж у танці; часом він зупинявся, щоби перепочити або коли йому здавалося, що хтось іде до дверей, і знову починав з новим завзяттям, поки нарешті не вперся в стіну.

Тоді він почав діяти інакше: не на хребті гойдатись, а перекочуватися з боку на бік; шабля при цьому щоразу кінчиком легенько стукалась об стіну й потроху висувалася з-під колін, а руків’я тягнуло її вниз, до землі.

Застрибало серце у грудях у Заглоби: він побачив, що цей шлях може привести до бажаного результату.

І продовжував старанно трудитися, намагаючись ударяти в стіну якомога тихіше й тільки тоді, коли шум ударів приглушувався бесідою козаків. Але ось край піхов опинився між ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, гойдайся не гойдайся, було неможливо.

Так, але зате з іншого краю вже стирчала значна її частина, притому значно важча завдяки руків’ю.