Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 132

Під’їхавши до корчми, котру тримав єврей, вони зайшли всередину промочити горло й за чаркою меду завели з господарем бесіду.

– А що, пархатий, удома тутешній пан? – запитав Заглоба.

– Пан у місті.

– А багато у вас у Липкові стоїть шляхти?

– У нас порожньо. Один тільки пан у мене зупинився, сидить зараз у комірчині – багатий пан із кіньми та челяддю.

– А чому ж він не заїхав у фільварок?

– Видно, не знайомий із нашим паном. Та й фільварок уже з місяць як на замку.

– Може, це Харламп? – припустив Заглоба.

– Ні, – відповів Володийовський.

– Ой, пане Міхал, а мені здається, що він.

– З якого побиту!

– Піду подивлюся, хто такий. А давно в тебе пан цей?

– Сьогодні приїхав, не минуло й двох годин.

– А звідкіля, не знаєш?

– Не знаю, здалеку, мабуть, – коней зовсім загнав. Люди говорили, з-за Вісли.

– Чому ж він саме тут, у Липкові, зупинився?

– Хто його знає?

– Піду гляну, – повторив Заглоба, – раптом хто знайомий.

І, підійшовши до зачинених дверей у комірчину, постукав у них руків’ям шаблі й запитав:

– Можна ввійти, шановний пане?

– А хто там? – обізвався зсередини голос.

– Свої, – відповів Заглоба, відхиляючи двері. – Прошу вибачення, може, я не вчасно? – додав він і просунув голову в щілину.

І раптом позадкував і зачинив двері, немовби смерть угледів. На обличчі його відбилися водночас жах і безмежне здивування; роззявивши рота, він утупився в друзів божевільним поглядом.

– Що з вами? – запитав Володийовський.

– Тихше! Заради Христа, тихше! – промовив Заглоба. – Там… Богун!

Обидва офіцери підхопилися мов ужалені.

– Ви що, голубе, з глузду з’їхали? Отямтеся: хто там?

– Богун! Богун!

– Не може бути!

– Щоб мені з цього місця не зійти! Клянуся Богом і всіма святими.

– Чого ж ви наполохалися? – сказав Володийовський. – Коли так, значить, Господь його нам доручив. Заспокойтеся, пане. Ви впевнені, що це він?

– Як у тому, що з вами говорю. Своїми очима бачив: переодягався він.

– А він вас бачив?

– Не знаю, нібито ні.

У Володийовського блиснули очі, як жарини.

– Гей, ти! – покликав корчмаря він тихо, махнувши рукою. – Йди сюди! Ще звідти вихід є?

– Нема, тільки один, через цю кімнату.

– Кушелю! До вікна! – пошепки наказав Володийовський. – Тепер йому від нас не втекти.

Кушель, ні слова не кажучи, кинувся геть із кімнати.

– Заспокойтеся, мосьпане, – сказав Володийовський. – Не за вами прийшла костомаха, по його душу. Що він вам зробити може? Нічогісінько.

– Та це я від здивування ніяк не оговтаюсь! – відповів Заглоба, а подумки зробив висновок: «І справді, чого мені боятися? Пан Міхал під боком – нехай Богун боїться!»

І, набундючившись грізно, вхопився за шаблю.

– Ну, пане Міхал, тепер йому нікуди не дітись!

– Та чи він це? Мені все не віриться. Що йому тут робити?

– Хмельницький прислав його шпигувати. Це вже напевно! Стривайте, пане Міхал. Давайте згарбаємо його й поставимо умову: або він оддає князівну, або ми його передаємо правосуддю.

– Тільки б князівну віддав, а там біс із ним!

– Ба! А чи не замало нас? Усього двоє та Кушель третій. Він своє життя дешево не продасть, і люди при ньому є.

– Харламп із двома приятелями приїде – вже нас буде шестеро! Вистачить!.. Тсс!

Цієї хвилини двері відчинились і Богун увійшов до кімнати.

Певно, раніше він не впізнав Заглобу, котрий зазирав до комірчини, позаяк тепер, заздрівши його, зненацька зблід, і ніби полум’ям спалахнуло лице отамана, а рука блискавично опустилася на ефес шаблі, – та все це тривало тільки мить. Полум’я зразу погасло, лице, одначе, ледь-ледь зблідло.

Заглоба дивився на нього, не кажучи ні слова, отаман теж мовчав, тихо зробилось, як у могилі. Двоє людей, долі котрих так дивовижно перепліталися, прикинулися, буцім один одного не знають.

Це тривало досить довго. Володийовському здалося, що минула ціла вічність.

– Хазяїне! – сказав раптом Богун. – До Заборова далеко звідси?

– Недалеко, – відповів корчмар. – Ваша милість зараз бажає їхати?

– Так, зараз же, – сказав Богун і попрямував до сінешніх дверей.

– Хвилинку! – пролунав голос Заглоби.

Отаман миттю зупинився мов укопаний і, повернувшись до Заглоби, втупив у нього страшні чорні свої зіниці.

– Чого вам? – коротко запитав він.

– Гм… Здається мені, звідкілясь ми знайомі. Чи не на весіллі в руському хуторі зустрічалися?

– Воістину! – різко сказав отаман і знову опустив руку на ефес шаблі.

– Як здоров’ячко? – продовжував Заглоба. – Щось вельми спішно ви, пане, хутір тоді покинули, я не встиг і попрощатися.

– Невже пожалкували про це?

– Як не пожалкувати, ми б іще потанцювали, позаяк і компанія поповнилася. – Тут Заглоба показав на Володийовського. – Цей лицар під’їхав, а йому страх як хотілося з вашою милістю поближче познайомитись.

– Досить! – крикнув, підхопившись, пан Міхал. – Я тебе заарештую, зраднику!

– Це ж за яким правом? – запитав отаман і голову гордо підвів.

– Ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав.

– А ти що за цабе?

– Ого! Представлятись я не маю наміру, все одно тобі нікуди не дітись од мене!

– Подивимось! – сказав Богун. – А представлятись і я б не став, аби ти мене честь по честі викликав на поєдинок, але коли арештом погрожуєш, отримуй пояснення: ось лист, котрого я від гетьмана запорізького везу королевичу Казимиру, а позаяк у Непоренті королевича не застав, то й вирушаю до нього в Заборів. Ну, як ти мене тепер заарештуєш?

– Так! – сказав Заглоба. – Нічого не вдієш! Якщо ти посол, арештовувати ми тебе не можемо, одначе шаблею в цього лицаря перед носом раджу не махати: одного разу ти від нього вже тікав, тільки п’яти влипали.

Лице Богуна почервоніло: в цю хвилину він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженого самолюбства заграла кров безстрашного отамана. Спогад про втечу з хутора пік йому душу. То була єдина пляма на його козацькій славі, а славою своєю він дорожив більше за все на світі, навіть більше за життя.

А невблаганний Заглоба продовжував із цілковитою холоднокровністю:

– Ти й шаровари ледве не згубив, добре, що лицар сей пожалів, одпустив живим геть собі. Тьху, завзятий козак! Виходить, не тільки лице в тебе дівоче, а й душа бабська. Проти старої княгині та хлопчини-князя геройствував, а від лицаря тікав, хвоста підібгавши! Ото вояка! Тобі листи возити й дівок красти! Своїми очима бачив, клянуся Богом, як ледве без шароварів не лишився. Тьху, тьху! Ось і тепер у вічі шаблею штрикаєш тільки тому, що з грамотою їдеш. Як же нам з тобою битися, коли ти затулився папірцем? Туману в вічі тільки й умієш напускати, шановний! Хміль добрий воїн, Кривоніс не гірший, але й пройдисвітів доволі серед козаків.

Богун раптом кинувся до Заглоби, а той так само стрімко заховався за Володийовського, і два молоді лицарі опинилися віч-на-віч.

– Не зі страху від тебе я тікав, голубе, а щоб людей урятувати, – промовив Богун.

– Не знаю вже, з якої причини, але що тікав, знаю, – відповів пан Міхал.

– Я де завгодно готовий з вашою милістю битися, хоч і зараз, не сходячи з місця.

– Викликаєш мене? – запитав, примружившись, Володийовський.

– Ти на славу мою козацьку тінь кинув, перед людьми зганьбив мене! Хочу твоєї крові.

– Я згоден, – сказав Володийовський.

– Volenti non fit iniura,[170] – додав Заглоба. – Але ж хто листа королевичу доправить?

– Не вашого розуму діло, це мій клопіт!

– Що ж, бийтеся, коли не можна інакше, – сказав Заглоба. – Ти ж, шановний отамане, пам’ятай: здолаєш цього лицаря, я слідом стану. А тепер ходімо надвір, пане Міхал, я вам щось невідкладно повідомити мушу.

Друзі вийшли і підкликали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:

170

Тому, хто дав згоду, не скоїться лихого (лат.).