Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 137

– Треба поспішати до Скшетуського. Тепер уже ми від нього ні на крок, доки не відшукаємо дівчини.

– Ясно, разом поїдемо. Та зараз до Замостя ніяк не добутися.

– Що ж, зачекаємо, тільки б у майбутньому Господь милості своєї не позбавив.

Заглоба залпом осушив чарку.

– Не позбавить! – сказав він. – Знаєте, що я вам скажу, пане Міхал?

– Що?

– Богуна вбито!

Володийовський глянув на приятеля з подивом:

– Ба, кому ж, як не мені, про це знати?

– Дай вам Бог здоров’я! Ви знаєте, і я знаю. Я дивився, як ви бились, а тепер дивлюся на вас – і все одно безупинно хочеться повторювати це собі знову, тому що коли-не-коли, а подумається: таке тільки уві сні буває! Ух, який камінь із плечей спав! Ну й вузол ви розрубали своєю шаблею! Чорт би вас забрав – просто слів бракує! Боже милостивий! Ні, не можу втриматися! Ідіть сюди, дозвольте себе ще раз обняти! Не повірите, я коли вас уперше побачив, то подумав: «Ото куцак!» А куцак яким виявився – самого Богуна вкоротив, не моргнувши оком! Нема більше Богуна, і сліду не лишилося, прах тільки, убито на смерть його, вічна йому пам’ять, амінь!

І Заглоба кинувся обіймати й цілувати Володийовського, а пан Міхал, розчулившись, уже й Богуна ладен був пожаліти; нарешті, визволившись із обіймів Заглоби, він сказав:

– Кончини ж то ми не діждались, а він живучий – що як оклигає?

– Побійтеся Бога, що ви верзете, пане! – скрикнув Заглоба. – Я хоч завтра поїду до Липкова й препишний похорон улаштую, тільки б помер.

– А який сенс їхати? Пораненого ж ви добивати не будете? Шабля – вона не куля: хто зразу дуба не врізав, той, дивишся, і на ноги стане. Скільки разів так бувало.

– Ні, це ніяк неможливо! Ой, ні, бути такого не може! Я ж йому сам перев’язував рани: бачив, як груди розвернуло. Ви ж його розчинили, наче зайця. Гаразд, досить про це. Наше діло пошвидше зі Скшетуським з’єднатися, допомогти бідоласі, втішити, поки він остаточно від туги не перевівся.

– Або в монастир не пішов; він мені сам говорив про це.

– І не диво. Я б на його місці вчинив так само. До речі, не стрічався мені лицар, доблесніший за нього, але й нещасніший не стрічався. Важкі, ой, важкі послав йому Господь випробування!..

– Облиште, ваша милість, – попрохав ледь захмелілий Володийовський, – а то в мене сльози на очі набігають.

– А в мене? – відповів Заглоба. – Найблагородніша душа, а який воїн… Та й вона! Ви її не знаєте… любу мою дівчинку.

І завив густим басом, тому що дійсно дуже любив Олену, а пан Міхал підтягував йому тенорочком – і пили вони вино, змішане зі слізьми, а потім, похнюпившись, довго сиділи в похмурому мовчанні, поки Заглоба кулаком по столу не грюкнув.

– Чого це ми сльози проливаємо, га, пане Міхал? Богуна ж убито!

– І справді, – відповів Володийовський.

– Радіти треба. Останніми йолопами будемо, якщо тепер її не відшукаємо.

– Їдьмо, – сказав, підводячись, невеличкий лицар.

– Випиймо! – виправив його Заглоба. – Дасть Бог, іще діток їхніх понесемо до купелі, а все чому? Тому що Богуна зарубали.

– Туди йому й дорога! – докінчив Володийовський, не помітивши, що Заглоба вже поділяє з ним честь перемоги над отаманом.

Розділ XIV

Нарешті під зводами варшавського кафедрального собору пролунало «Te Deum laudamus» і «Монарх зійшов на царство», загули дзвони, гримнули гармати – і надія вселилась у серця. Настав край міжцарів’ю, часам смутним і тривожним, особливо тяжким для Речі Посполитої, тому що були це часи загального краху. Ті, кого дрож проймав при думці про навислу над країною небезпеку, тепер, коли вибори пройшли з рідкісною одностайністю, зітхнули з полегкістю.

Багатьом здавалося, що нечувана міжусобиця закінчилася раз і назавжди й новому королю залишається тільки віддати під справедливий суд винних. Сподівання ці підкріплювалися й поведінкою самого Хмельницького. Козаки під Замостям, продовжуючи запекло штурмувати замок, одначе заявляли на повний голос, що підтримують Яна Казимира. Хмельницький через посередництво ксьондза Гунцеля Мокрського слав його величності вірнопідданські листи, а з іншими посланцями – уклінні прохання виявити милість йому та Запорізькому Війську. Відомо також було, що король, продовжуючи політику канцлера Оссолінського, має намір зробити козацтву чималі поступки. Як колись, до розгрому під Пилявцями, всі говорили тільки про війну, так тепер слово «мир» не сходило з уст. Блиснула надія, що після смуги лихоліть настане довгожданий перепочинок і новий монарх залікує рани батьківщини.

Нарешті до Хмельницького з листом від короля було відправлено Смяровського, і незабаром рознеслася радісна вістка, буцім козаки, знявши облогу із Замостя, відступають на Україну, де будуть спокійно очікувати королівських розпоряджень і рішення комісії, котра має розглянути їхні претензії. Здавалося, гроза пронеслася й над країною, провіщаючи тишу та спокій, засяяла семибарвна райдуга.

Не бракувало, щоправда, поганих прикмет і віщувань, одначе серед благоденства, що настало, їх було залишено без уваги. Король вирушив у Ченстохову, аби передовсім подякувати небесній заступниці за обрання на престол та ввірити себе подальшому її піклуванню, а звідти поїхав на коронацію до Кракова. За ним вирушили сановники. У Варшаві залишилися тільки exules[175] із Русі, ті, хто ще не смів повертатись у свої розграбовані маєтки, або ті, котрим повертатися не було за чим.

Князю Яремі як сенатору Речі Посполитої належало супроводжувати короля до Кракова. Володийовський же й Заглоба з однією драгунською корогвою попрямували швидким маршем у Замостя, до Скшетуського, поспішаючи порадувати друга звісткою про долю, що спіткала Богуна, і потім разом із ним вирушити на пошуки князівни.

Заглоба покидав Варшаву не без деякого жалю, бо серед шляхти, що з’їхалася туди без ліку, у передвиборній веремії як неодмінний учасник вічних бенкетів і бійок, що їх вони з Володийовським затівали, почувався як риба у воді. Одначе він тішив себе думкою, що повертається до життя діяльного, яке обіцяє нові пригоди та можливості для хитромудрих витівок, у чому обіцяв собі не відмовляти; до того ж у нього було своє міркування щодо небезпеки столичного життя, котре він і виклав другові.

– Звичайно, ми з вами, пане Міхал, – говорив він, – вельми відзначились у Варшаві, одначе Боже борони затриматися нам довше, так-так, повірте, тут обабитесь ураз, як горезвісний карфагенянин, що від солодкого повітря Капуї підупав украй на силі. А від прекрасної статі й зовсім потрібно тікати не оглядаючись. Кого завгодно до погибелі доведуть, тому що, зауважте, нічого немає на світі підступнішого за їхню сестру. Старієш, а все одно тягне…

– Це ви облиште, пане! – перебив його Володийовський.

– Та я й сам собі частенько повторюю, що час би втихомиритися, тільки кров у мене ще гаряча надзвичайно. Ви флегма в нас, а в мені біс сидить. А втім, досить про це. Починаємо нове життя. Зі мною не раз уже траплялося: коли-не-коли, а на війну потягне. Корогва в нас – ліпшої бажати не треба, а під Замостям іще розбійничають заколотницькі ватаги: дасть Бог, у дорозі не буде нудно. І Скшетуського нарешті побачимо, й велетня нашого, журавля литовського, жердину довготелесу Лонгина – з цим, либонь, сто років не бачились.

– Мабуть, ви, пане, скучили, але ж проходу йому не дасте, коли доведеться зустрітися.

– Та з ним говорити мука справжня: слова не витягнеш до пуття. Весь розум з голови в кулаки пішов. Не дай Боже обніме – без ребер залишитися можна, зате самого будь-яке немовля за іграшки обведе навкруг пальця. Де це чувано, щоб чоловік із таким багатством такий був hebes?[176]

– Невже він і справді такий багатий?

– Він? Та в нього, коли ми познайомилися, пояс був такий набитий, що й не підперезатись: він його ніби копчену ковбасу таскав. Наче палицю – бери та розмахуй, не погнеться. Розповідав мені сам, скільки в нього сіл: Мишікишки, Песикишки, Пігвішки, Сирутяни, Чапутяни, Капустяни (недарма ж у хазяїна голова капустяна!), Балтупи – всіх язичницьких назв і не згадаєш! Півповіту його. Знатнішого в усій Литві не відшукати роду.

175

утікачі, біженці (лат.).

176

тупий (лат.).