Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 148

І розреготався так, що загуло у світлиці й відлуння докотилося до сусідньої кімнати.

– Накажи подати меду, шановний пане воєвода, треба випити за здоров’я цього лицаря, мого друга.

Кисіль відхилив двері й гукнув слугу, що негайно приніс три келихи гущинського меду.

Гетьман цокнувся з воєводою та зі Скшетуським, випив – хміль, видно, відразу кинувся йому в голову, лице засміялось і душа розвеселилася; звернувшись до поручика, він крикнув:

– Проси, чого хочеш!

Рум’янець виступив на блідих щоках Скшетуського, на хвилину запанувало мовчання.

– Не бійся, – сказав Хмельницький. – Слово – олово: проси, чого хочеш, тільки Киселевих справ не торкайся.

Хмельницький, навіть нетверезий, залишався собі вірним.

– Коли мені дозволено прихильністю твоєю скористатися, шановний гетьмане, я зажадаю від тебе справедливого суду. Один із твоїх полковників мене скривдив…

– Шию йому урізати! – гнівно перебив лицаря Хмельницький.

– Не про те мова: звели тільки йому прийняти мій виклик.

– Шию йому урізати! – повторив гетьман. – Хто такий?

– Богун.

Хмельницький заморгав очима, потім ляснув себе по лобі.

– Богун? – перепитав він. – Богуна вбито. Мені король писав, що його у поєдинку зарубано.

Скшетуський остовпів. Заглоба говорив правду!

– А що тобі Богун зробив? – запитав Хмельницький.

Щоки поручика спалахнули ще яскравіше. Він не міг зважитися розповісти про князівну напівп’яному гетьманові, боячись почути від нього яку-небудь непрощенну образу.

Його виручив Кисіль.

– Це справа серйозна, – мовив він, – мені розповідав каштелян Бжозовський. Богун у цього лицаря наречену викрав і невідомо де сховав.

– Так шукай її, – сказав Хмельницький.

– Я шукав на Дністрі, де вона схована, та не зміг знайти. Кажуть, він її до Києва хотів відправити і сам туди збирався, щоб там обвінчатися. Дозволь же мені, шановний гетьмане, до Києва за нею поїхати, ні про що не прошу більше.

– Ти мій друг, ти Чаплинського поколобродив… Можеш їхати і шукати її скрізь, де побажаєш, – я тобі дозволяю, і тому, в кого вона перебуває, передаси мій наказ віддати її у твої руки, а ще пернач дістанеш на проїзд і лист до митрополита, щоб по монастирях у черниць шукати дозволив. Моє слово – олово!

Сказавши так, гетьман крикнув у двері, щоб Виговський ішов писати листа й наказ склав, а Чарноту, хоча була п’ята година ночі, послав за печаткою. Дедяла приніс пернач, а Донцю було велено взяти дві сотні кінних і провести Скшетуського до Києва й далі, до перших польських сторожових постів.

Наступного дня Скшетуський залишив Переяслав.

Розділ XIX

Якщо Заглоба знемагав у Збаражі, то не менш за нього знемагав і Володийовський, знудьгувавшись без ратних справ і пригод. Від часу до часу, щоправда, виходили зі Збаража корогви для утихомирення розбійних ватаг, які проливали кров і спалювали села на берегах Збруча, але то була мала війна – самі тільки сутички – хоча через те, що зима стояла довга й морозна, досить обтяжлива, що потребувала багатьох зусиль, а слави приносила мало. Тому пан Міхал кожного Божого дня приставав до Заглоби, умовляючи йти на виручку Скшетуському, від якого давно вже не було ніяких звісток.

– Певно, він там у яку-небудь колотнечу потрапив, а то і наклав головою, – говорив Володийовський. – Неодмінно треба нам їхати. Гинути, так разом.

Заглоба особливо не противився, оскільки – як стверджував – украй замшів у Збаражі й сам диву давався, як іще не обріс павутиною, одначе з від’їздом зволікав, розраховуючи от-от одержати від Скшетуського хоча б записку.

– Пан Ян у нас не тільки відважний, але і метикований, – відповідав він Володийовському на його настійні вимоги, – почекаємо ще кілька днів, раптом прийде лист і виявиться, що в експедиції немає потреби?

Володийовський, визнаючи справедливість цього аргументу, запасався терпінням, хоча час усе повільніше для нього тягся. Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях стало спокійно. Єдиною розвагою зробилось обговорення суспільних новин, які мов із рогу достатку сипалися на сірі збаразькі стіни.

Розводилися про коронацію і про сейм і про те, чи здобуде булаву князь Ярема, що мав на те більше підстав, аніж будь-який інший полководець. Обурювалися тими, хто стверджував, що завдяки поновленню переговорів із Хмельницьким хіба що лише Кисіль буде піднесений. Володийовський із цього приводу кілька разів бився на двобоях, а Заглоба напивався п’яний – з’явилася небезпека, що він зовсім зіп’ється, позаяк не тільки з офіцерами і шляхтою водив компанію, але і не гребував гуляти в міщан на хрестинах, на весіллях – особливо припали йому до смаку їхні меди, якими славився Збараж.

Володийовський усіляко йому за це докоряв, переконуючи, що не личить шляхтичеві знатися з особами низького роду, бо тим самим применшується достоїнство всього стану, але Заглоба відповідав, що тому провиною закони, котрі дозволяють міщанам скороспішно багатіти й такі наживати статки, якими гідна володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюдинів надто великими правами до добра не приведе, але від свого не відступався. Й важко було його за те звинувачувати в сумовиту зимову пору, коли всяк мучився непевністю, нудьгою й очікуванням.

Помалу, однак, усе більше князівських корогов стягалося до Збаража, що передвіщало по весні початок воєнних дій. У багатьох на душі повеселіло. Серед інших приїхав пан Підбийп’ятка з гусарською корогвою Скшетуського. Він привіз звістки про немилість, у якій перебуває при дворі князь, про смерть Януша Тишкевича, київського воєводи, на місце якого – на думку загалу – буде призначено Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до постелі в Кракові коронного стражника Лаща. Що стосувалося війни, пан Лонгинус чув од самого князя, начебто відновиться вона хіба що в разі крайніх обставин, тому що комісарів одправлено було до козаків із наказом іти на всілякі поступки. Розповідь Підбийп’ятки соратники Вишневецького зустріли з обуренням, а Заглоба запропонував відправити до суду протест і заснувати конфедерацію, оскільки, заявив, що не хоче бачити, як пропадають плоди його зусиль під Старокостянтиновом.

Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах, минули лютий і половина березня, а від Скшетуського, як і раніше, не було ні слуху ні духу.

Тим упертіше почав Володийовський наполягати на від’їзді.

– Не князівну тепер, – говорив він, – а Скшетуського шукати настав час.

Час, одначе, показав, що Заглоба мав рацію, відкладаючи від’їзд із дня на день: під кінець березня з листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав до себе Заглобу; вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, і Володийовський, зламавши печатку, прочитав:

– «По всьому Дністру, до Ягорлика пройшовши, не знайшов я ніяких слідів. Думаючи, що князівна захована в Києві, приєднався до комісарів, із якими проїхав до Переяслава. Відтіля, одержавши неждано дозвіл Хмельницького, прибув до Києва й шукаю її скрізь і всюди, у чому мені сприяє сам митрополит. Наших тут без ліку – у міщан ховаються й у монастирях, однак, побоюючись черні, знаків про себе не подають, надзвичайно тим пошуки утрудняючи. Господь мене на всьому шляху направляв і не тільки охоронив, але і прихилив до мене Хмельницького, тому, смію сподіватись, і надалі допомагати буде і милістю своєю не залишить. Ксьондза Муховецького уклінно прошу відслужити молебень, і ви за мене помолітесь. Скшетуський».

– Слава Господу-Вседержителю! – вигукнув Володийовський.

– Отут іще post scriptum, – помітив Заглоба, заглядаючи через плече друга.

– І вірно! – сказав невеличкий лицар і почав читати далі: – «Подавець цього листа, осавул миргородського куреня, сердечно про мене піклувався, коли я в Січі перебував у полоні, і нині в Києві допомагав усіляко, і лист доставити взявся, не побоявшись ризику; будьте ласкаві, Міхале, подбайте, щоб він ні в чому не знав нужди».