Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 164

Пан Пшиємський із півдня від міста і замку, за двома ставками і рікою Гнізною, розташував табір, що укріпив за всіма правилами іноземного фортифікаційного мистецтва; тепер штурмувати табір можна було тільки в лоб, тому що з тилів його захищали ставки, замок і річка. Тут регіментарії мали намір дати відсіч Хмельницькому і затримати навалу, поки не приспіє король з іншими військами та шляхетським ополченням. Але чи здійснимим був такий задум при нечуваній моці Хмельницького? Багато хто в цьому сумнівався, на підтвердження своїх сумнівів виставляючи вагомі доводи і серед них той, зокрема, що в самому таборі справи були кепські. Насамперед, між воєначальників накопичувалася прихована ворожнеча. Регіментарії прийшли в Збараж не по своїй волі, а лише на настійну вимогу князя Яреми. Спочатку збиралися вони оборонятися під Старокостянтиновом, але, коли пройшла чутка, начебто Ярема згоден приєднатися до них тільки в разі, якщо місцем зустрічі з ворогом буде обрано Збараж, воїнство без тривалих роздумів оголосило королівським полководцям, що бажає йти в Збараж і ніде більше битися не буде. Не допомагали ні умовляння, ні авторитет сановників, і незабаром регіментарії зрозуміли, що, коли й надалі будуть упиратися, військо, починаючи від важкої гусарської кавалерії й закінчуючи останнім іноземним вояком, залишить їх і збіжиться під прапори князя Яреми. То був один із сумних, досить частих на ті часи прикладів непокори, породжуваної багатьма причинами: бездарністю воєначальників, взаємними їхніми розбратами, панічним страхом перед міццю Хмельницького і небувалими доти поразками, особливо розгромом під Пилявцями.

Так що довелося регіментаріям рушити в Збараж, де, хоча призначені вони були самим королем, їм належало хоч-не-хоч віддати владу Вишневецькому: йому і тільки йому погоджувалося підкоритися військо, тільки з ним готове було йти в бій і загинути. Але поки справжній цей вождь не прибув у Збараж, тривога серед воїнства росла, дисципліна украй розхиталась, у серця закрадався страх. Уже відомо було, що Хмельницький, а з ним хан ідуть із такою силою, якої не бачили з часів Тамерлана. Мовби лиховісні птахи, зліталися до табору все нові й нові чутки, одна страшніша за іншу, і підточували непохитність вояцького духу. Зростали побоювання, як би раптовий спалах загальної паніки, як це було в Пилявцях, не розсіяв останніх загонів, які ще перепиняли Хмельницькому шлях до серця Речі Посполитої. Полководці самі втрачали голову. Суперечливі їхні накази або зовсім не виконувались, або виконувалися з небажанням. Воістину сам тільки Ярема міг відвернути лихо, що нависло над табором, військом і всією країною.

Заглоба та Володийовський, прибувши в місто з корогвами Кушеля, негайно підхоплені були виром табірного життя: не встигли вони з’явитися на майдані, їх оточили офіцери різних частин і навперебій заходилися випитувати, що чутно. Побачивши полонених татар, цікаві підбадьорилися. «Поскубли татарву! Полонених привезли! Послав Господь вікторію!» – повторювали одні. «Татари підходять – і Бурляй із ними! – кричали інші. – До зброї! На вали!» І понеслася по табору новина, а заразом виростала в розмірах здобута Кушелем перемога. Юрба навколо бранців збільшувалася. «Постинати бусурманам голови! – лунали крики. – Що ще з ними робити!» Запитання посипалися, мов сніговій, але Кушель відповідати на них не захотів і вирушив із реляцією на квартиру до каштеляна бєльського. На Володийовського ж і Заглобу тим часом накинулися знайомі з «руських» корогов, а вони, як могли, ухилялись: обом не терпілося скоріше побачитися зі Скшетуським.

Відшукали вони його в замку в товаристві старого Зацвілиховського, двох місцевих ксьондзів-бернардинців і Лонгинуса Підбийп’ятки. Скшетуський, забачивши друзів, ледь зблід і заплющив на секунду очі: занадто багато хворобливих спогадів сколихнулося в ньому, тільки вони з’явилися. Одначе вітав приятелів спокійно і навіть радісно, запитав, де вони були, і задовольнився першою більш-менш правдоподібною відповіддю, тому що, вважаючи князівну загиблою, нічого вже не хотів, нічого не чекав од життя, і навіть тіні підозри, що тривала їхня відсутність могла хоч якось бути пов’язана з Оленою, не закралося в його душу. І лицарі наші словом не обмовились про мету своєї подорожі, хоч як зітхав і совався на місці пан Лонгинус, то на одного, то на другого спрямовуючи запитливий погляд, намагаючись прочитати на їхніх обличчях слабку хоча б надію. Але обидва були зайняті єдино Скшетуським. Пан Міхал раз у раз кидався його обіймати: серце невеличкого лицаря розтануло, ледь тільки він побачив давнього вірного свого друга, якому стільки довелося вистраждати і перетерпіти, стільки втратити, що і жити начебто ні для чого стало.

– От ми і разом, – говорив він Скшетуському. – З давніми друзями вам легше буде! І війна не за горами: такої, здається мені, ще не бувало, як тут не радіти вояцькій душі! Дав би Бог здоров’я – ще не раз поведете гусарів у битву!

– Здоров’я Господь мені повернув, – відповів Скшетуський, – я і сам нічого іншого не хочу, крім як служити батьківщині, поки їй потрібний.

Скшетуський і справді зовсім уже видужав: молодість і могутній організм перемогли хворобу. Страждання пошматували його душу, але не зломили тіла. Він лише дуже схуд і пожовк – чоло, щоки, ніс здавалися виліпленими зі свічкового воску. Колишня кам’яна суворість рис збереглася: їх скував крижаний спокій, який можна побачити на обличчях небіжчиків, та ще більше срібних ниток вилось у його чорній бороді, а так він, мабуть, нічим не відрізнявся від усіх інших, хіба що, всупереч вояцьким звичаям, уникав багатолюддя, пиятик і гучних збіговиськ, охочіше спілкуючись із ченцями, жадібно вислуховуючи їхні розповіді про монастирське буття та загробне життя. Однак службу ніс справно і до війни та облоги, що передбачалася, готувався нарівні з усіма.

І зараз розмова швидко звернула на цей предмет, бо ні про що інше ніхто в усьому таборі, в місті й у замку не думав. Старий Зацвілиховський почав розпитувати про татар і про Бурляя, якого знав віддавна.

– Славний воїн, – говорив він, – шкода, що проти батьківщини піднявся разом з іншими. Ми з ним під Хотином служили, молодик він тоді ще був, але обіцяв вирости в гідного чоловіка.

– Він же сам із Задніпров’я, і люди його всі відтіля, – сказав Скшетуський, – як же сталося, батьку, що вони з півдня, з боку Кам’янця, підходять?

– Видно, Хмельницький навмисне поставив його там на зимові квартири, – відповів Зацвілиховський. – Тугай-бей на Дніпрі залишався, а великий цей мурза віддавна тримає зло на Бурляя. Він у татар, як ніхто інший, сидить у печінках.

– А тепер їхнім соратником буде!

– От-от! – сказав Зацвілиховський. – Такі часи! Але вже Хмельницький наглядить, щоб вони не перегризлися.

– А коли Хмельницького сюди очікують? – запитав Володийовський.

– Із дня на день, хоча… хто може знати напевно? Регіментаріям би зараз висилати роз’їзд за роз’їздом, так ні ж, вони й гадки не мають. Ледь упросив, щоб Кушеля відправили на південь, а Пігловських до Чолганського Каменя. Сам хотів піти, так тут що не година, то раду збирають… Ще зважилися, нарешті, послати коронного писаря з дюжиною корогов. Поспішати треба – як би не зробилося пізно. Пошли нам, Господи, князя нашого скоріше, а то ж ганьби не обберемося, другі вийдуть Пилявці.

– Бачив я допіру, коли майдан проїжджали, воїнів цих, – сказав Заглоба, – всі якісь недійшлі, бравих хлопців перелічити по пальцях. Маркітантами їм перебувати, а не з нами, що більше життя любимо військову славу, пліч-о-пліч воювати!

– Нісенітницю говорите, пане! – пробурчав старий. – Я вашої відваги не применшую, хоча раніше іншої був думки, але всі ті лицарі, що тут зібралися, – найкращі воїни, яких коли-небудь Річ Посполита мала. Їх тільки очолити! Вождь потрібний! Воєвода кам’янецький – добрий рубака, та проводир нікчемний, пан Фірлей старий, а що стосується підчашого – цей, як і князь Домінік, під Пилявцями показав, чого вартий! Не диво, що їх не бажають слухати. Жовнір охоче кров проллє, коли упевнений буде, що без потреби його не пошлють на смерть. А нині ці полководці, замість того щоб готуватися до облоги, – сперечаються, хто де стояти має!