Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 191

Чорне вбрання, що складалося з атласного каптана з мереживними брижами, з-під яких визирав золотий ланцюг, підкреслювало своєрідність цієї примітної особи. Незважаючи на зажуреність і заклопотаність, що сковували риси обличчя і рух, весь його вигляд позначений був величністю. І не диво: то був сам король, Ян Казимир Ваза, котрий близько року тому зайняв престол після брата свого Владислава.

Трохи за ним, у півтіні, сидів Ієронім Радзєйовський, староста ломжинський, низькорослий рум’яний товстун із масною та нахабною фізіономією придворного підлесника, а навпроти, біля столу, третій вельможа, обіпершись на лікоть, вивчав мапу округи, час від часу підводячи погляд на государя.

Вигляд його не настільки був величний, але з ознаками достоїнства навряд чи не більш високого, ніж монарше. Пооране турботами та роздумами холодне й мудре лице державного мужа позначено було суворістю, що анітрохи не псувала його чудової краси. Очі він мав блакитні, проникливі, шкіру, незважаючи на вік, ніжну; чудове польське вбрання, підстрижена на шведський манір борода і високо збите над чолом волосся додавали сенаторської значущості його правильним рисам, немовби витесаним із каменю.

То був Єжи Оссолінський, коронний канцлер і князь Римської імперії, оратор і дипломат, од якого в захваті були європейські двори, знаменитий супротивник Яреми Вишневецького.

Надзвичайні здібності з юного віку привернули до нього увагу попередніх правителів і рано висунули на найвищі посади; даною йому владою він вів державний корабель, що нині близький був до остаточної катастрофи.

Одначе канцлер немов створений був для того, щоб такого корабля бути керманичем. Невтомний працелюб, розумний і прозірливий, що вміє дивитися далеко вперед, він спокійною й упевненою рукою провів би в безпечну гавань всяку іншу державу, крім Речі Посполитої, всякій іншій забезпечив би внутрішню міцність і могутність на довгі роки… якби був самовладним міністром такого, наприклад, монарха, як французький король або іспанський.

Вихований поза межами країни, заворожений чужими зразками, незважаючи на весь свій природний розум і кмітливість, незважаючи на багаторічний практичний досвід, він не зміг звикнути до безсилля уряду в Речі Посполитій і за все життя так і не навчився рахуватися з цією обставиною, хоча то була скеля, об яку розбилися всі його плани, наміри, зусилля; утім – із цієї ж причини – він зараз уже бачив попереду крах і руйнування, а потім і вмирав із розпачем у серці.

Це був геніальний теоретик, який не зумів стати геніальним практиком, – через те й потрапив він у зачароване безвихідне коло. Захоплений якою-небудь думкою, що обіцяла в майбутньому дати плоди, він прагнув до її втілення із завзятістю фанатика, не помічаючи, що рятівна в теорії ідея на практиці – за існуючого стану справ – може мати фатальні наслідки.

Бажаючи зміцнити уряд і державу, він розбудив страшну козацьку стихію, не передбачивши, що дика її сила не тільки проти шляхти, найбагатших магнатів, злочинних замірів і шляхетського самовдоволення повернеться, але і проти доконечних потреб самої держави.

Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою. Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Передусім Хмельницький з’єднався з ворожою кримською раттю. Удар обрушувався за ударом – нічого іншого, крім як воювати, не залишалося. Насамперед належало приборкати страшну козацьку стихію, щоб використовувати її надалі, а канцлер, захоплений своїми задумами, все ще вів переговори та зволікав. І все ще вірив – навіть Хмельницькому!

Дійсність ущент розбила його теорію: з кожним днем зрозуміліше ставало, що результати зусиль канцлера прямо протилежні очікуваним, – і найкрасномовніший тому доказ виявила облога Збаража.

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І тому чинив так, як чинять у дні невдач і катастроф люди, чия віра в себе не вгасає навіть напередодні цілковитого краху: шукав винних.

Винною була вся Річ Посполита і всі її стани, її минуле і її державний устрій; одначе відомо, що той, хто з побоювання, як би уламок скелі, що лежить на схилі, не звалився в прірву, не розрахувавши сил, захоче вкотити його на вершину, лише прискорить його падіння. Канцлер же цим не обмежився, гірше того: викликав на допомогу козацьку рать – страшний, вируючий потік, – не подумавши, що скажений його плин може тільки розпушити і розмити ґрунт, на якому спочиває камінь.

Але король ще вірив у нього, і віра міцнішала в міру того, як суспільна думка, не переймаючись монаршим достоїнством, і його самого обвинувачувала нарівні з канцлером.

Отже, вони сиділи в Топорові, пригнічені та сумні, не знаючи до пуття, що робити, бо в короля було всього двадцять п’ять тисяч війська. Віци було розіслано занадто пізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною зволікання, чи не було це черговою помилкою непоступливої політики канцлера – ця таємниця залишилася між королем і міністром; так чи інакше, у ту хвилину обоє почували свою беззахисність перед міццю Хмельницького.

І найголовніше: не мали точних про нього відомостей. У королівському таборі дотепер не знали, чи вся ханська рать з’єдналася з військом гетьмана, чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із декількома тисячами ординців. Питання це було рівнозначним питанню: жити чи вмерти. Виступити проти Хмельницького в найгіршому разі король міг би спробувати ризикнути, хоча бунтівний гетьман мав удесятеро більшу силу. Чари королівського імені багато значили для козаків – страх перед ним, мабуть, був сильнішим, аніж страх перед ополченням, збіговиськом свавільної й ненавченої шляхти, – але якщо й хан приєднався до Хмельницького, нерозсудливістю було змагатися з такою силою.

Тим часом вісті приходили найсуперечливіші, напевно ж ніхто не знав нічого. Завбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, навмисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, щоб не дати королеві нагоди захопити «язика». Бунтівний гетьман такий виношував задум: залишивши частину війська під обложеним Збаражем, який доживає останні дні, самому з майже всією козацькою й татарською раттю зненацька напасти на королівське військо, оточити його і віддати короля в руки хана.

Так що не без причини лице короля в той вечір було темнішим хмари: ніщо болючіше не уражає монаршої гідності, ніж свідомість власного безсилля. Ян Казимир відкинувся в знемозі на спинку крісла, впустивши руку на стіл, і мовив, указуючи на мапи:

– Безглуздо це, безглуздо! Дістаньте мені «язиків».

– Нічого більшого й я не бажаю, – відповів Оссолінський.

– Роз’їзди повернулися?

– Повернулися ні з чим.

– Жодного полоненого?

– Навколишні тільки селяни, що нічого не знають.

– А пан Пілка повернувся? Він же неперевершений мисливець за «язиками».

– На жаль, государю! – озвався з-за крісла староста ломжинський. – Пан Пілка не повернувся й не повернеться – він загинув.

Запанувало мовчання. Король утупив похмурий погляд у палаючі свічки і забарабанив пальцями по столу.

– Невже вам нічого порадити? – промовив він нарешті.

– Треба чекати! – врочисто вимовив канцлер.

Чоло Яна Казимира взялося брижами.

– Чекати? – перепитав він. – А тим часом Вишневецький і регіментарії переможені будуть під Збаражем!

– Ще трохи вони протримаються, – недбало зауважив Радзєйовський.

– Помовчали б, шановний старосто, коли нічого доброго сказати не можете.

– А я саме хотів дати пораду, ваша величносте.

– Яку ж?

– Відправити треба кого-небудь під Збараж начебто до Хмельницького на переговори. Посол і довідається, чи там хан, а після повернення розповість.

– Не можна цього робити, – відповів король. – Тепер, коли Хмельницького оголошено заколотником і за його голову призначено нагороду, а запорізьку булаву віддано Забузькому, не годиться нам із Хмельницьким починати переговори.