Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 59

– Поранений! Та це пусте! Крові багацько вибігло. Гей, хлопці, стерегти мені цю доню як зіницю ока… Будинок оточити, нікого не випускати… Князівна моя…

Більше він говорити не міг, уста його побіліли, а очі запнулися пеленою.

– Перенести отамана в кімнати! – закричав пан Заглоба, з’явившись раптом з якогось закутка і опинившись поряд із Богуном. – Це пусте, це пусте, – сказав він, обмацавши рани. – До завтра здоровий буде. Я ним зараз займуся. Ну-бо нам’яти мені хліба з павутиною. Ви, хлопці, забирайтеся звідси к бісу, з дівками в челядницькій погуляйте, позаяк вам тут робити нічого, а двоє беріть його та несіть. Ось так. Катайте ж ік чортовій матері, чого стали? А дім стерегти – я сам перевірю.

Двоє козаків понесли Богуна до сусідньої кімнати, решта із сіней пішли.

Заглоба підійшов до Олени і, посилено моргаючи оком, сказав швидко й тихо:

– Я друг Скшетуського, не бійся. Відведи ж бо цього пророка спати й очікуй мене.

Сказавши це, він пішов у кімнати, де два осавули вклали Богуна на турецьку софу. Заглоба тут же послав їх за хлібом і павутиною, а коли вони принесли з челядницької й те й інше, зайнявся перев’язуванням Богунових ран із знанням справи, властивим у ті часи кожному шляхтичу, що набив руку на склеюванні голів, розтрощених у поєдинках або на сеймиках.

– Скажіть козакам, – звелів він осавулам, – що до ранку отаман здоровим як бик буде, тож нехай за ним не тужать. Дістатися то йому дісталося, та сам він теж красиво діяв і завтра його весілля, хоча й без попа. Якщо в домі погрібець є, можете собі дозволити. Ось уже ранки й перев’язано. Ідіть же! Отаманові спокій потрібен.

Осавули рушили до дверей.

– Тільки весь погріб не випийте! – напучував їх пан Заглоба.

І, всівшись у головах, уважно вглядівся в отамана.

– Ну, лиха година тебе від цих ран не візьме, хоча дісталося тобі добряче. Днів два рукою-ногою не поворухнеш, – бурмотів він собі під ніс, дивлячись на біле обличчя й заплющені очі козака. – Шабля в ката хліб не відбивала, бо ти – здобич катова, й від нього не відкараскаєшся. А коли повісять тебе, сам сатана із твоєї милості ляльку для цуценят своїх зробить, тому що ти в нас пригожий. Ні, брате, п’єш ти славно, та зі мною більше не питимеш. Пошукай собі компанію серед гицелів, бо душогуб ти, як я подивлюся, добрячий, а я з тобою на шляхетські фільварки ночами нападати не збираюся. Нехай же тебе кат тішить! Нехай веселить!

Богун тихо застогнав.

– Авжеж, постогни, поохкай! Завтра не так заохкаєш. Бач, татарська душа, князівни йому захотілося! Нічого, звичайно, дивного немає – дівка здобна, та якщо ти її надкусиш, нехай мій мозок собакам дістанеться. Скоріше в мене волосся на долоні виросте, ніж…

Гомін багатьох голосів долетів із майдану до вух пана Заглоби.

– Ага, там, либонь, до винарні добралися, – буркнув він. – Насмокчіться ж, як ґедзі, щоб вам солодше спалося, а я за вас усіх постережу, хоча й не знаю, чи зрадієте ви цьому завтра.

Сказавши це, він пішов подивитися, чи справді козаки здійснили знайомство з княжим винним погребом, і спершу пройшов у сіни. Там було страшно. На самій середині лежали вже задубілі тіла Симеона й Миколая, труп княгині лишався в кутку в тому ж скоцюбленому сидячому положенні, в якому притискали її до долівки коліна Богунових козаків. Очі жертви були розплющені, зуби вишкірені. Вогонь, який горів у печі, освітлював сіни тьмяним світлом, що дрижало в калюжах крові, решта ж зливалася з пітьмою. Пан Заглоба підійшов до княгині довідатися, чи дихає вона, і поклав їй руку на лице, та воно вже задубіло; потому він квапливо вийшов на майдан, тому що залишатися в сінях було страшнувато. На майдані козаки вже почали гулянку. Було розведено вогнища, і в їх відблисках уздрів пан Заглоба бочки меду, вина й горілки з повідбиваними верхніми денцями. Козаки зачерпували з бочок, як із криниці, й пожадливо пиячили. Деякі, вже розігріті вином, ганялися за дворовими молодицями, з яких одні, охоплені страхом, одбивались або, не розбираючи дороги, плигаючи через огонь, утікали, інші ж, серед вереску й вибухів реготу, дозволяли себе ловити й тягти до бочок або вогнищ, де вже танцювали козачка. Хлопці як навіжені пустилися навприсядки, перед ними дрібушили дівки, то наступаючи з гримасами на партнерів, то відступаючи перед несподіваними наскоками танцюристів. Глядачі або вибивали в жерстяні кварти, або приспівували. Крики «ух-ха!» лунали все гучніш, їм вторив собачий гавкіт, іржання коней і ревіння волів, яких забивали для бенкету. Дещо віддалік купкою стояли селяни з Розлогів, підсусідки, що набігли без ліку з села на звуки пострілів і крики, подивитися, що відбувається. Княже добро вони захищати не збиралися, бо Курцевичів у селі ненавиділи, тому ті, що позбігалися, видивлялись на розвеселілих козаків, підштовхували одне одного, перешіптувались і все ближче підбиралися до бочок із вином та медом. Гульня ставала все бучнішою, пиятика набирала сили, козаки вже не черпали квартами з бочок, а просто опускали туди голови по шию, танцюючих дівок обливали горілкою й медом, обличчя пашіли, від голів здіймалася пара, дехто вже нетвердо тримався на ногах. Пан Заглоба, вийшовши на ґанок, подивився на гульбище, а потому почав уважно розглядати небо.

– Гарна погодка, тільки темно! – буркнув він. – Місяць зайде, і тоді хоч у пику бий…

Сказавши це, пан Заглоба квапливо підійшов до бочок та майже п’яних козаків.

– Пийте, хлопці! – вигукнув він. – Гуляй далі, пий не жалій. Лий-наливай! Зуби не зведе, не бійтеся. Хто за здоров’я отамана не нап’ється, той бовдур. Нумо по бочках! Нумо по дочках! Ух-ха!

– Ух-ха! – радісно загорлали козаки.

Заглоба огледівся.

– Ах ви ж, сякі-такі, падлюки, пройдисвіти, негідники! – закричав він раптом. – Самі як коні п’єте, а вартовим нічого? Нумо, заступити їх, та пошвидше.

Наказ було негайно виконано, і в одну мить душ із п’ятнадцять козаків кинулися змінювати вартових, які досі в гулянці участі не брали. Ті миттю прибігли, й завзяття їхнє було цілком зрозумілим.

– Нумо! Нумо! – кричав Заглоба, вказуючи на повні бочки.

– Дякуємо, пане! – відповіли прибульці, занурюючи кварти.

– За годину щоб ізнову заступили.

– Слухаюсь! – відповів осавул.

Козаки вважали цілком природним, що за відсутності Богуна командувати заходився пан Заглоба. Так траплялося вже не одного разу, й козаки бували цьому раді, тому що шляхтич завжди їм усе дозволяв.

Варта пила разом з іншими, а пан Заглоба завів розмову з місцевими.

– Чоловіче, – запитував він старого підсусідка, – а чи далеко звідціля до Лубен?

– Ой, далеко, пане! – відповів той.

– До світанку можна добратися?

– Ой, не можна, пане!

– А до обіду?

– До обіду воно можна.

– А в який бік їхати?

– Прямо до шляху.

– Значить, є і шлях?

– Князь Ярема звелів, щоб був, от він і є.

Пан Заглоба навмисно розмовляв на повний голос, аби в навколишньому галасі якомога більше народу могли його почути.

– Дайте ж і цим горілки, – звелів він козакам, указуючи на дядьків, – але спершу дайте меду мені, бо холодно.

Один із козаків зачерпнув мед гарцьовим відерцем і на шапці підніс його панові Заглобі.

Шляхтич обережно, щоб не розхлюпати, взяв обома руками, підняв до вусів і, закинувши голову, почав пити поволі, але без передиху.

Він пив і пив, так що козаки почали навіть дивуватися.

– Бачив ти? – шепотіли вони один одному. – Трясця його побий!

Голова пана Заглоби повільно відкидалася назад, нарешті відкинулася зовсім, він одірвав од почервонілого лиця посуд, відкопилив губу, підвів брови і сказав, ніби звертаючись до самого себе:

– О! Вельми непоганий – витриманий. Одразу видно, що непоганий. Жаль тільки такий мед на ваші хамські горлянки витрачати. Доволі для вас і бурди було б. Міцний мед, міцний! Відчутно мені полегшало, й навіть утішився я, щиро скажу.

І насправді, панові Заглобі полегшало, голова зробилась ясною, дух збадьорився, і видно було, що кров його, приправлена медом, сотворила відбірну сполуку, про яку він говорив і від якої всьому тілові мужність та завзяття надає.