Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 64

– Добраніч і вам!

Стрункий козачок опустився навколішки й довго молився, зводячи очі до неба, а пан Заглоба, зваливши на спину сідло, відніс його трохи вбік, де приглядів собі місцинку для спання. Привал було вибрано вдало – берег був високий і сухий, а значить, без комарів. Густе листя могло, про всяк випадок, захистити й від дощу.

Сон довго не йшов до Олени. Події минулої ночі зразу ж пригадались їй, а з темряви виставились обличчя вбитих – тітки та братів. Їй увижалося, що вона разом з їхніми трупами замкнена в сінях і що до сіней цих ось-ось увійде Богун. Вона бачила і його побіліле обличчя, і зведені болем соболині чорні брови, і очі, що пронизували її. Олену охопила несвідома тривога. А раптом у навколишній пітьмі вона і дійсно побачить двоє палаючих очей…

Місяць ненадовго визирнув із хмар, освітив небагатьма променями діброву й надав фантастичних образів гілкам і стовбурам. На луках закричали деркачі, а в степу – перепели; часом чути було якісь дивні далекі голоси чи то птахів, чи то нічних звірів. Поблизу форкали коні, котрі, пощипуючи траву й важко стрибаючи в путах, усе дужче віддалялись од сплячих. Усі ці звуки заспокоювали Олену, відганяючи фантастичні видіння й переносячи їх у яв. Вони ніби нагадували їй, що сіни ці, що постійно поставали перед її очима, і трупи родичів, і блідий цей Богун з помстою в очах усього лиш омана почуттів, породження страху, і нічого більше. Ще кілька днів тому сама думка про таку ніч просто неба в глушині смертельно б налякала її, зараз же, щоби заспокоїтись, їй доводилося нагадувати собі, що вона і дійсно біля Кагамлика, далеко від своєї дівочої світлиці.

Голоси деркачів і перепелів її заколисували, зірки поморгували над нею, варто вітерцеві поворушити гілками, жуки вовтузилися в дубовому листі, й вона врешті-решт заснула. Та в ночей у глушині теж бувають свої несподіванки. Вже розвиднилося, коли долетіли до неї якісь жахливі звуки, якесь гарчання, завивання, схропування, потім вереск такий одчайдушний і пронизливий, що кров похолола в жилах. Вона підхопилася, тремтячи від переляку й не розуміючи, що треба робити. Раптом перед нею майнув пан Заглоба, без шапки, що з пістолем у руці мчав на ці голоси. Через мить пролунав його крик: «Ух-ха! Ух-ха! Сіромаха!» – гримнув постріл, і все стихло. Олені здавалося, що минула тисяча років, перш ніж біля підошви берега нарешті почувся голос Заглоби:

– А, щоб вас пси пожерли! Щоб із вас шкури поздирали! Щоб ви на коміри жидівські пішли!

У воланнях Заглоби відчувався непідробний відчай.

– Ваша милість, що сталося? – запитала дівчина.

– Вовки коней порозривали.

– Ісусе Христе! Обох?

– Один готовий, другий такий покалічений, що версти не пройде. За ніч кроків на триста відійшли, і край.

– Як же нам бути?

– Як бути? Вистругати палиці та осідлати їх. Звідкіля я знаю, як бути? От горе так горе! По-моєму, панно, диявол на нас зуб має – воно й не дивно, бо він Богунові чи сват, чи брат. Як нам бути? Щоб я конем став, якщо знаю! В будь-якому разі вам, панно, було б на кому їхати. Щоб я здох, якщо мені хоч раз доводилося так розважитися!

– Пішки підемо…

– Добре панні в її двадцять рочків, а не мені при моїй циркумференції на мужицький штиб мандрувати. Хоча що я говорю, в цих місцях будь-який холоп на коня розживеться, і тільки самі дворняжки пішки ходять. Чиста біда, істинний Бог! Звичайно, сидіти ми не засидимось, а підемо, тільки коли ж ми дійдемо до цієї Золотоноші, га? Якщо навіть на коні тікати невесело, то пішки й поготів справа кепська. З нами зараз сталося найгірше, що могло статися. Сідла доведеться покинути, а харчі на власному горбу волокти.

– Я не допущу, аби ваша милість самі несли, і, що зможу, теж понесу.

Заглобу така самовідданість обеззброїла.

– Ласкава моя панно, – сказав він. – Хіба ж я турок чи поганин допускати до такого? Хіба ж для такої роботи ці ручки біленькі, для такого стан цей стрункий? Дасть Бог, я й сам упораюсь, тільки відпочивати часто доведеться, бо, позаяк зроду я стриманий у їдві й питві, заробив собі задишку. Візьмемо чапраки для ночівлі та харчів трохи, до речі, їх небагато й лишиться, бо зараз треба як слід підкріпитися.

Робити було нічого, й вони заходилися коло харчів, причому пан Заглоба, забувши про свою хвалену стриманість, робив усе, щоб майбутню задишку відвернути. Близько полудня вони підійшли до броду, котрим, напевне, час від часу користувалися й кінні, й піші, – на обох берегах виднілися сліди коліс і кінських копит.

– Може, це і є дорога на Золотоношу? – сказала Олена.

– Ба! Запитати ж ні в кого.

Варто було панові Заглобі це сказати, як вдалині почулися людські голоси.

– Постривайте, панно, заховаймося! – прошепотів Заглоба.

Голоси наближались.

– Ви що-небудь бачите, ваша милість? – запитала Олена.

– Бачу.

– Хто там?

– Сліпий дід із лірою. Та хлопчина-поводир. Роззуваються. Вони сюди хочуть перейти.

Через мить плескіт води підтвердив, що ріку і дійсно переходять.

Заглоба з Оленою вийшли назустріч.

– Слава Богу! – голосно сказав шляхтич.

– На віки віків! – відповів дід. – А хто ж там такі?

– Люди хрещені. Не бійтеся, діду, тримайте ось п’ятака.

– Щоб вам святий Микола дав здоров’я та щастя.

– А відкіля, дідусю, йдете?

– Із Броварків.

– А ця дорога куди?

– До хуторів, пане, до села…

– А до Золотоноші не виведе?

– Можна, пане.

– Чи давно із Броварків вийшли?

– Вчора вранці, пане.

– А в Розлогах були?

– Були. Та тільки кажуть, туди лицарі прийшли, що битва була.

– Хто каже?

– У Броварках говорили. Тут один із княжої двірні приїхав, а що розповідав, страх!

– А ви самі його не бачили?

– Я, пане, нічого не бачу, я сліпий.

– А хлопчина?

– Він бачить, та тільки він німий, я один його й розумію.

– А чи далеко звідси до Розлогів? Нам туди якраз і треба б.

– Ой, далеко!

– Значить, у Розлогах, кажете, були?

– Були, пане.

– Так? – сказав пан Заглоба і раптом ухопив хлопчину за комір.

– Ах, ви ж негідники, мерзотники, падлюки! Ходите! Рознюхуєте! Мужву бунтувати підмовляєте! Гей, Федоре, Олешку, Максиме, взяти їх, роздягти й повісити! Або втопити! Бий їх, каламутників, споглядальників! Бий, убивай!

Він почав щосили смикати підлітка, трясти його і все дужче горлати. Дід упав на коліна, благаючи пощади; підліток, як усі німі, видавав пронизливі звуки, а Олена з подивом на все це поглядала.

– Що ви, ваша милість, витворяєте? – намагалася вона втрутитись, власним очам не вірячи.

Та пан Заглоба верещав, лаявся, клявся усім пеклом, закликав усілякі нещастя, злигодні, хвороби, погрожував усіма, які є, муками і смертями.

Князівна вирішила, що він з глузду з’їхав.

– Зникніть! – кричав він їй. – Не годиться вам бачити те, що зараз буде! Зникніть, кому сказав!

Раптом він звернувся до діда:

– Скидай одежу, а ні, так я тебе зараз на кавалки побатую.

І, зваливши підлітка додолу, заходився власноручно зривати з того одяг. Переляканий дід квапливо покидав ліру, торбу і свитку.

– Все знімай!.. Щоб ти здох! – волав Заглоба.

Дід почав знімати сорочку.

Князівна, бачачи, що відбувається, поспішно віддалялася, щоби скромності своєї спогляданням оголених тілес не ображати, а вслід їй, що квапилась одійти, летіли прокляття Заглоби.

Відійшовши на значну відстань, вона зупинилася, не знаючи, як повестися. Поблизу лежав стовбур поваленого бурею дерева. Вона сіла на нього й почала чекати. До її слуху долітало верещання німого, стогони діда та ґвалт, учинений паном Заглобою.

Нарешті все стихло. Чути було тільки попискування птахів і шелест листя. Через деякий час вона почула якесь сопіння й важкі кроки.

Це був пан Заглоба.

На плечі він ніс одежу, відняту в діда та підлітка, в руках дві пари чобіт і ліру. Підійшовши, він заморгав своїм здоровим оком, заусміхався й засопів.