Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 67

Натовп, який оточив лаву, що на ній сидів пан Заглоба, зімкнувся ще тісніше.

– Кажете, писання було?

– Було. Як Бог свят, було! Про війну, про криваву… Та не можу я говорити більше, у мене старого, бідолашного, все вже ж у горлі пересохло.

– А ось вам, батьку, мірка горілки, пийте та розповідайте, що ви такого на білім світі чули. Відомо нам, що діди скрізь бувають і про все знають. Бували вже й у нас та й казали, що на панів через Хмельницького випаде чорна година. Ось ми коси та списи звеліли кувати, не спізнитися щоб. Тільки от не знаємо: чи починати вже, чи листа від Хмеля ждати?

Заглоба перехилив мірку, прицмокнув, потім трохи подумав і сказав:

– А хто каже вам, що пора починати?

– Ми самі так бажаємо.

– Пора! Пора! – пролунали численні вигуки. – Коли запоріжці панів побили, так і пора.

Коси і списи, що ними потрясали могутні руки, видали зловісний брязкіт.

Потім раптом усі замовкли, і тільки в кузні продовжували гупати молоти. Майбутні зарізяки чекали, що скаже дід. Він думав, думав і, нарешті, запитав:

– Чиї ви люди?

– Ми? Князя Яреми.

– А кого ж ви будете різати?

Дядьки подивилися один на одного.

– Його? – запитав дід.

– Не здужаємо…

– Ой, не здужаєте, дітки, не здужаєте. Бував я в Лубнах, бачив князя на власні очі. Страшний він! Закричить – дерева в лісі дрижать, ногою тупне – яр у лісі робиться. Його король боїться й гетьмани слухаються, і всі його страшаться. А війська в нього більше, ніж у хана й султана. Не здужаєте, дітки, не здужаєте. Не ви його помацаєте, а він вас. А ще не знаєте ви, що я знаю, до нього ж усі ляхи на поміч прийдуть, а вже ж що лях, то шабля!

Похмуре мовчання запанувало в натовпі. Дід знову вдарив по струнах торбана і продовжував, підвівши лице до місяця:

– Іде князь, іде, а з ним стільки султанів червоних та корогов, скільки зірочок у небі й будяків у степу. Летить попереду нього вітер і стогне, а знаєте, дітки, над чим він стогне? Над вашою долею він стогне. Летить попереду нього смертонька з косою і дзвонить, а знаєте по кому дзвонить? По душах ваших дзвонить.

– Господи помилуй! – зашепотіли тихі, злякані голоси.

І знову зробилися чутними тільки удари молотів.

– Хто ж у вас комісар княжий? – запитав дід.

– Пан Гдешинський.

– А де він?

– Утік.

– А чого ж він утік?

– Бо довідався, що списи та коси для нас кують. От він злякався та й утік.

– Це погано, він же князеві про вас донесе.

– Що ти, діду, каркаєш, як ворон! – сказав старий селянин. – А ми ось думаємо, що на панів чорна година прийшла. І не буде їх ні на руському, ні на татарському березі, ні панів, ні князів. Самі козаки, вільні люди, будуть. І не буде ні чиншу, ні сухомельщини, ні перевізного, і жидів не буде, бо так воно стоїть у писанні від Христа, про якого ти сам щойно говорив. А Хміль од князя не слабкіший. Най ся попробують.

– Дай же йому Боже! – сказав дід. – Тяжка наша селянська доля, а в старі часи інакше було.

– Чия земля? Князя. Чий степ? Князя. Чий ліс? Чиї стада? Князя. А раніше був Божий ліс, Божий степ, хто перший приходив, той брав і нікому нічого винен не був. Тепер усе панів та князів…

– Вірно говорите, дітки, – сказав дід. – Та я вам ось що скажу. Коли ви самі знаєте, що князя не здужаєте, тоді послухайте: хто хоче панів різати, хай тут не жде, поки Хміль із князем силами почнуть мірятися, нехай до Хмеля втікає, та тільки зразу ж, завтра, тому що князь виступив. Якщо його пан Гдешинський умовить на Дем’янівку піти, то не дасть він, князь, вам тут поблажки, а переб’є всіх до одного – так що тікайте всі до Хмеля. Чим вас там більше буде, тим Хміль швидше упорається. От! А важке йому діло випало. Спершу гетьмани й коронного війська багато, а потім князь, який гетьманів цих могутніший. Летіть же ви, дітки, помагати Хмелю й запоріжцям, а то вони, сердешні, не впораються. А вони ж за вашу волю й за ваше добро з панами б’ються. Летіть! Так і від князя врятуєтесь, і Хмелю допоможете.

– Вже правду каже! – пролунали голоси в натовпі.

– Вірно говорить.

– Мудрий дід!

– Значить, ви бачили, що князь іде?

– Бачити не бачив, але в Броварках говорили, що він уже з Лубен рушив, усе палить, усіх косить, де хоч одного списа знайде, землю й небо тільки і залишає.

– Господи помилуй!

– А де ж нам Хмеля шукати?

– Затим я сюди, дітки, і прийшов, аби сказати, де шукати Хмеля. Ідіть ви, діти, до Золотоноші, а потім до Трахтемирова підете, а там уже й Хміль буде вас ждати, там із усіх сіл, маєтків і хуторів люди зберуться, туди й татари прийдуть, – а ні, так князь усім вам по землі по рідній ходити не дасть.

– А ви, батьку, з нами підете?

– Піти не піду, тому що ноги старі не несуть і земля вже тягне. Та якщо воза запряжете, я з вами поїду. А перед Золотоношею вперед піду подивитися, чи нема там панських жовнірів. Якщо будуть, то ми в обхід просто на Трахтемирів подамось. А там уже край козацький. Тепер же дайте мені їсти й пити, позаяк я, старий, хочу їсти й хлопчина мій голодний. Завтра зранку вийдемо, а по дорозі я вам про пана Потоцького та про князя Ярему заспіваю. Ой, люті ж це леви! Велике буде кровопролиття на Украйні – небо страшно червоніє, та й місяць оно, наче в крові купається. Просіть же, дітки, милості Божої, тому що воно багатьом із вас скоро не жити на білому світі. Чув іще я, що упирі з могил устають і виють.

Підсвідомий страх опанував селянським натовпом.

Вони мимоволі почали оглядатися, хреститися й перешіптуватися. Нарешті один крикнув:

– На Золотоношу!

– На Золотоношу! – відгукнулися всі, наче там був захисток і порятунок.

– У Трахтемирів!

– На погибель панам і ляхам!

Раптом якийсь молодий козачок, потрясаючи списом, вийшов уперед і крикнув:

– Батьки! А якщо завтра на Золотоношу йдемо, то сьогодні ходімо на комісарський двір!

– На комісарський двір! – одразу крикнуло декілька десятків голосів.

– Підпалити, а добро взяти!

Одначе дід, який сидів до того опустивши голову, підвів її і сказав:

– Гей, дітки, не ходіть ви на комісарський двір і не паліть його, тому що лихо буде. Князь, можливо, десь близько з військом ходить, як заграву побачить, так прийде – і буде лихо. Ліпше ви мені попоїсти дайте й нічліг укажіть. Вам тихо треба сидіти, а не гуляти по пасіках.

– Правду каже! – відгукнулися декілька голосів.

– Правду каже, а ти, Максиме, дурний!

– Ходімо, батьку, до мене на хліб-сіль та на меду кварточку, а повечеряєте, так підете на сіно спати, на сінник, – сказав старий селянин, звертаючись до діда.

Заглоба підвівся і потяг Олену за рукав. Князівна спала.

– Находився хлопчик. Тут ковалі кують, а він заснув, – сказав пан Заглоба.

А про себе подумав: «Ой, блаженна невинність, що серед списів і ножів засинає! Видко, ангели небесні оберігають тебе, а при тобі й мене вбережуть».

Він розбудив її, і вони пішли до села, що лежало дещо віддалік. Ніч була погожа, тиха. Позаду розлягалася луна від ковальських молотів. Старий селянин ішов попереду, показуючи в темряві дорогу, а пан Заглоба, удаючи, що шепоче молитву, бурчав одноманітним голосом:

– О Господи Боже, помилуй нас, грішних… Бачите, ласкава панно!.. Свята Пречиста… Що б ми робили без холопської одежі? Яко вже на землі й на небесі… Й нагодують нас, а завтра в Золотоношу, замість того, щоби пішки йти, поїдемо… Амінь, амінь, амінь… Треба думати, Богун сюди по наших слідах заявиться, тому що його наші штучки не зіб’ють… Амінь, амінь!.. Та тільки пізно буде, тому що в Прохорівці ми через Дніпро переправимось, а там уже влада гетьманська… Диявол благоугоднику не страшний. Амінь… Варто тільки князю за Дніпро піти, тут днів через два увесь край запалає… Амінь. Щоб їх чорна смерть забрала, щоб їм кат святив… Чуєте, ласкава панно, як вони там біля кузні виють? Амінь… Ускочили ми в халепу, та дурнем би я був, якби панну з неї не вирвав, хоч би і до самої Варшави нам утікати довелося.