Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 75

Розділ XXIV

Пан Скшетуський, випередивши всі корогви, першим прискакав у замок, про князівну та Заглобу розпитуючи, і, звичайно, нікого не знайшов. Тут їх не тільки не бачили, але й не чули про них, хоча звістка про напад на Розлоги та про знищення василівського гарнізону сюди долетіла. Зачинився тоді лицар у себе на квартирі, в цейхгаузі, наодинці з нездійсненою надією своєю, і горе, і тривога, і печалі знову злетілися до нього. Та він відганяв їх, як поранений жовнір одганяє на опустілому ратному полі воронів і галок, які злітаються скуштувати теплої крові та урвати свіжого м’яса. Він збадьорював себе думкою, що Заглоба, щедрий на вигадки, все ж як-небудь та викрутиться і, дізнавшись про поразку гетьманів, у Чернігові знайде схованку. Згадав він, до речі, й того діда, котрого, їдучи з Розлогів, зустрів і котрий, за його словами, з поводирем пограбований і роздягнений якимось дияволом, три дні голий просидів у кагамлицьких очеретах, боячись звідти носа показати. Несподівано панові Скшетуському спало на думку, що Заглоба, напевно, пограбував діда, щоб переодягтися. «Інакше воно й бути не могло!» – переконував себе намісник, і велике полегшення принесла йому ця думка, бо такий маскарад вельми втечі б сприяв. Іще він уповав, що Господь, страж невинності, Олену не залишить, а бажаючи від нього ще більшу милість для неї здобути, прийняв рішення теж од гріхів очиститися. Тому покинув він цейхгауз і почав шукати ксьондза Муховецького, а знайшовши його збадьорювачем парафіянок, попрохав сповіді. Ксьондз пішов із ним до каплиці, де негайно розташувався в сповідальні й вухо прихилив. Вислухавши, виклав напучування, почав напоумлювати, утверджувати у вірі, втішати й гудити. А гудив у тому сенсі, що негоже християнину засумніватися в могутності Божій, а громадянину більше про своє власне, ніж про вітчизни нещастя, засмутитися, бо своєкористя воно – проливати більше сліз про себе, ніж про народ свій, а свою любов оплакувати більше, ніж спільну біду. Потому прикрості, занепад і ганьбу вітчизни в таких піднесених і сумних виразах висловив, що миттю роздмухав у серці лицаря любов до неї велику, поряд із якою власні біди здалися тому такими незначними, що він навіть зосередитися на них уже не міг. Очистив ксьондз його також від озлоблення й ненависті, що їх відносно козаків у ньому помітив. «Тим, кого, яко ворогів віри, вітчизни та союзників поганства, побивати будеш, хай як кривдникам своїм простиш, серцем не озлобишся і мститися їм не будеш. Якщо досягнеш великих успіхів у цьому, то – вірю – втішить тебе Господь, і любов твою поверне, і заспокоєнням тебе нагородить…»

Потому він Скшетуського перехрестив, благословив і вийшов, хрестом на знак покаяння до ранку перед розп’яттям лежати наказавши.

Каплиця була порожня і темна, дві свічки лише і блимали перед вівтарем, відкидаючи рожеві й золоті відблиски на виконаний в алебастрі, повний любові та страждання образ Христа; намісник лежав нерухомо, наче мертвий, усе виразніше відчуваючи, як досада, відчай, ненависть, горе, турботи, страждання звільнюють його серце, виходять із грудей, повзуть, наче змії, і пропадають десь у темних кутках. Він відчув, що вільніше дихає, що в нього ніби вливається нове здоров’я, нові сили, що прояснюється в голові й якесь блаженство охоплює все його єство; словом, перед вівтарем і перед Христом цим він здобув усе, що тільки могла здобути людина того часу, людина, міцна у вірі, без сліду й тіні сумніву.

Назавтра намісник немовби відродився. Почалися справи, метушня й біганина, позаяк це був день відбуття з Лубен. Офіцерам належало зранку проінспектувати корогви, перевірити, чи в готовності коні й люди, потому вивести їх на приміські луки й вишикувати в похідні порядки. Князь відстояв святу месу в костьолі Святого Михайла, після чого повернувся в замок і прийняв депутації від православного духовенства і від лубенських та хорольських городян. В оточенні найпершого лицарства сів він на трон у розписаній Хелмом залі, і лубенський бургомістр Грубий звернувся до нього по-русинськи від імені всіх міст, які до задніпровської держави належали. Спершу бургомістр благав його не від’їжджати і не залишати підданих, яко овець без пастиря, що чуючи, інші депутати складали долоні й повторювали: «Не од’їжджай! Не од’їжджай!» Коли ж князь відповів, що це неможливо, вони впали до його ніг, шкодуючи за добрим володарем чи ж тільки вдаючи, що шкодують, бо точилися розмови, що чимало серед них, незважаючи на всі княжі милості, воліли козаків і Хмельницького. Одначе ті, що заможніші, простолюддя боялися, тому що існувало побоювання, що по від’їзді князя з військом чернь негайно повстане. Князь відповів, що він намагався бути їм не володарем, а батьком, і заклинав їх вистояти у вірності королю й Речі Посполитій, спільної для всіх матері, під крилом якої вони не відали кривд, жили у спокої та достатку, багатіли, не знаючи ніякого ярма, котре інші б навісили на них неодмінно. В таких же виразах попрощався він і з православним духовенством, після чого настав час від’їзду. І тут по всьому величезному замку челядь здійняла плач і крик. Дівиці з фрауціммера зомлівали, а панну Анусю Борзобагату ледве вдалося відволодати. Тільки княгиня сідала в карету з сухими очима і гордо піднесеною головою, бо достойна пані не бажала виявляти свої переживання на людях. Натовпи народу стояли біля замку, в Лубнах били в усі дзвони, попи осіняли хрестом тих, хто від’їжджав, вервечка повозів, шарабанів і возів ледве протискувалася крізь замкові ворота.

Та ось сів у сідло і князь. Полкові знамена схилилися перед ним, на валах загуркотіли гармати; ридання, гамір натовпу і вигуки змішалися з голосами дзвонів, стріляниною, звуками військових сурем, гримотінням литавр. Рушили.

Уперед пішли дві турецькі корогви під орудою Розтворовського та Вершулла, затим артилерія пана Вурцеля і піхота оберштера Махницького, за ними їхала княгиня із фрауціммером і весь двір, потім вози з поклажею, потім волоська корогва пана Биховця і, нарешті, основні сили війська – головні полки важкої кавалерії, панцирні й гусарські корогви, а в ар’єргарді – драгуни й козаки.

За військом тяглася нескінченною і строкатою змією вервечка шляхетських повозів із сім’ями тих, хто після від’їзду князя залишатися на Задніпров’ї не захотів.

У полках грали сурми, та серця у всіх обливалися кров’ю. Кожне, дивлячись на ці стіни, думало: «Люба домівко, чи побачу тебе коли-небудь іще?» Виїхати легко – повернутися важко. А кожне ж залишало тут якусь частинку душі й милі спогади. І всі погляди востаннє зверталися до замку, до міста, до дахів будинків, до веж костьолу і маківок церков. Кожне знало, що залишає воно тут, але не знало, що очікує його там, у блакитній цій далині, куди всі вирушали…

І було в усіх на душі печально. А місто волало вслід усім голосами дзвонів, мовби благаючи й заклинаючи не покидати його, не піддавати невідомим і недобрим наступним випробуванням; місто волало, ніби жалібним цим дзвоном хотіло попрощатись і лишитися в пам’яті…

Тому, хоча вся вервечка й рухалася геть, голови були повернуті до міста й на всіх обличчях можна було прочитати: «Невже востаннє бачимося?»

О так! З усього цього війська й натовпу, з усіх цих тисяч, які йшли зараз із князем Вишневецьким, ні йому самому, ні будь-кому іншому більше не судилося побачити ні міста, ні цієї землі.

Сурми співали. Табір рухався неквапно, та безупинно, і через якийсь час місто почало затягуватися блакитним серпанком. Незабаром будинки й дахи зовсім злилися в одну пляму, що сяяла на сонці. Тоді князь пустив коня вперед і, виїхавши на високе узгір’я, довго й нерухомо дивився в той бік. Місто це, що сяяло зараз у сонячному світлі, і весь цей край, доступний для огляду звідси, власними руками сотворили його пращури і він сам. Вони, Вишневецькі, перетворили глуху колись пустку на обжиту країну, зробили її придатною для людського перебування й воістину створили Задніпров’я. Більшу частину турбот узяв на себе князь. Це він будував костьоли, вежі яких височать там, над дахами, він укріпив місто, він сполучив його дорогами з Україною, він вирубував ліси, осушував болота, споруджував замки, засновував села й поселення, залучав поселенців, переслідував грабіжників, захищав од інкурсій татарських, зберігав мир, орачу й купцеві жаданий, забезпечував верховенство закону та справедливості. Завдяки йому край цей жив, розвивався і процвітав. Князь був його душею й серцем – і ось тепер усе доводилося кидати. Ні, не земель цих неозорих, рівних за величиною цілим німецьким князівствам, жаль було князю, але витрачених своїх зусиль; він знав, що, коли він піде звідси, все пропаде, справу багатьох років одразу буде знищено, все піде прахом, запанує здичавіння, запалають села й міста, татарин напоїть коня із тутешніх річок, чагарі піднімуться на попелищах, і, якщо Бог дасть повернутися, все-все доведеться починати заново, а можливо, вже не буде сил і не вистачить часу, і завзяття такого, яке було, забракне. Тут прожито роки, що принесли йому хвалу серед людей і заслуги перед Господом, але тепер і хвала і заслуги розвіються з димом…