Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 78

78

– Хотів і я прохати панну Анну чим-небудь обдарувати мене, та від зухвалого наміру відмовився, вважаючи, що через надто велику штовханину не протиснуся.

Щічки Анусі й зовсім запалахкотіли, проте вона миттю знайшла собі раду:

– З інших, ваша милість, рук, не з моїх, бажали б ви що-небудь на пам’ять отримати, та тільки марно: там хоч і не тісно, та занадто для вашої милості високувато.

Удар був точно розрахованим і подвійним. По-перше, він натякав на маленький зріст лицаря, а по-друге – на його сердечну прихильність до князівни Барбари Збаразької. Пан Володийовський був спочатку закоханий у старшу, Анну, проте, коли її засватали, відстраждав і потихеньку передовірив своє серце Барбарі, вважаючи, що ніхто об тім не здогадується. Отож зараз, чуючи про те від Анусі, він, вважаючись неперевершеним у шабельних і словесних поєдинках, застидався так, що слова вимовити не міг і невлад промимрив:

– Ви, добродійко, теж високо націляєтеся, приблизно де голова пана… Підбийп’ятки…

– А він і дійсно переважає вас мечем і поведенцією, – жваво відповіла дівчина. – Спасибі ж, що нагадали про нього. Хай воно так і буде.

Сказавши це, вона звернулася до литвина:

– Ваша милість, підійдіть же, добродію. Бажаю теж і я мати свого лицаря і, далебі, не знаю, чи можливо на більш мужніх грудях пов’язати шарф.

Пан Підбийп’ятка витріщив очі, ніби вухам своїм не повірив, а потім гепнувся на коліна, так що підлога затріщала:

– Володарко моя! Володарко!

Ануся пов’язала шарф, і зразу крихітні ручки зовсім зникли під лляними вусами пана Лонгина; чути було тільки плямкання та мурчання, на яке пан Володийовський сказав поручику Мігурському:

– Побожитися можна, що ведмідь вулика псує і мед виїдає.

Після чого, дещо розізлившись, одійшов, бо все ще відчував Анусине жало, адже ж він теж свого часу був у неї закоханий.

Та ось уже князь почав прощатись із княгинею, й через годину попрямував до Турова, а війська до Прип’яті.

Уночі на переправі, коли будували плоти для перевезення зброї, а гусари наглядали за роботою, пан Лонгинус сказав Скшетуському:

– От, братушко, притичина!

– Що сталося? – запитав намісник.

– Та чутки з Украйни!

– Які?

– Так говорили ж запоріжці, що Тугай-бей у Крим із ордою пішов.

– Ну й пішов! Про це, я гадаю, ви жалкувати не будете.

– Якраз буду, братушко! Самі ж ви казали, – і справедливо, – що козацькі голови я не маю права зараховувати, а якщо татари пішли, звідкіля ж я візьму три поганські голови? Де їх шукати? А мені вони ой як потрібні!

Скшетуський, хоч і сам був невеселий, усміхнувшись, мовив:

– Здогадуюся, в чому річ! Бачив, як вас нині в лицарі посвячували.

Пан Логинус благоговійно руки склав:

– Воно й правда! Чого приховувати: покохав і я, братушко, покохав… От лихо!

– Не втрачайте надію. Не вірю я в те, що Тугай-бей пішов, а значить, нехристів не менше, ніж ції комарви, буде.

Дійсно, цілі хмари комарів стояли над кіньми і людьми, бо ввійшло військо в край боліт непрохідних, лісів багнистих, луків розмоклих, рік, річок і струмків, у край порожній і глухий, що тільки пущею шумів, про жителів якого в ті часи приказували:

Виділив доньціШляхтич ГолотаДьогтю у бочці,Рижиків низку,Йоржиків мискуТа клин болота.

На болоті цьому росли, щоправда, не лише гриби, та, всупереч усім віршикам, і чималі поміщицькі багатства. Одначе зараз люди князя, що здебільшого виховувались і зростали в сухих і високих задніпровських степах, очам своїм просто не вірили, і, хоча траплялися в степах місцями трясовини й ліси, тут, одначе, цілий край являв собою суцільну трясовину. Ніч була погожа, ясна, і при світлі місяця, куди не глянь, неможливо було побачити навіть сажня сухої землі. Зарості чорніли над водою, ліси, здавалося, виростали з води, вода хлюпотіла під кінськими копитами, воду витискували колеса повозів і гармат. Вурцель упав у відчай. «Приголомшливий похід, – говорив він. – Під Черніговом од вогню пропадали, а тут вода заливає». І дійсно, земля, всупереч призначенню своєму, не була для ноги твердою опорою, а пружинила, стрясалася, ніби хотіла розступитись і поглинути тих, хто по ній ішов.

Військо переправлялося через Прип’ять чотири дні, потім щодня майже доводилося долати ріки й річечки, що текли в розкислому ґрунті. І жодного моста скрізь. Люд пересувався тут за допомогою човнів та байдаків. Через декілька діб почалися тумани й дощі. Люди вибивалися з сил, намагаючись врешті-решт виборсатися із проклятих цих місць. А князь поспішав, квапив. Він наказував валити цілі ліси, гатити гаті із кругляків і йшов уперед. Жовніри, бачачи, як не щадить він власних сил, як із ранку до ночі не злізає з сідла, роблячи огляд війську, доглядаючи за походом, усім особисто керуючи, не відважувалися ремствувати, хоча поневіряння їхні були непосильними. З ранку до ночі грузнути й мокнути – ось що випало на їхню долю. У коней із копит почав злазити ріг, багато їх в артилерії здохло, тож піхота і драгуни Володийовського самі тягнули гармати. Привілейовані полки, такі, як гусари Скшетуського, Зацвілиховського й панцирні, бралися за сокири, щоби прокладати гаті. Славний це був похід із холодом, голодом і багнюкою, в якому воля полководця і завзяття вояків долали всі перешкоди. Ніхто в краях тих досі не відважувався навесні, під час повені, пройти з військом. На щастя, люди князя жодного разу не зазнавали нападу. Тутешній народ, тихий і спокійний, бунтувати і в гадці не мав і навіть потім, підбурюваний козаками і заохочуваний їхнім прикладом, під прапори до них іти не захотів. Ось і тепер позирав він сонним поглядом на лицарські раті, що цілі й неушкоджені вигулькували, ніби заговорені, з лісів та боліт і зникали, як сон; він же тільки постачав провідників, тихо і слухняно виконуючи все, що від нього вимагали.

Бачачи таке, князь суворо карав усяке вояцьке свавілля, й не летіли вслід війську стогони людські, прокляття та нарікання, а коли після проходження війська довідувалися в якому-небудь продимленому селі, що проходив князь Ярема, люди хитали головами, потихеньку кажучи одне одному: «Вже він добрий!»

Нарешті, після двадцяти днів нелюдських зусиль і напруження, княже військо вступило у бунтівний край. «Ярема йде! Ярема йде!» – полетіло по всій Украйні аж до Дикого Поля, до Чигирина та Ягорлика. «Ярема йде!» – рознеслося по містах, селах, хуторах і пасіках, і од звістки такої коси, вила й ножі випадали з мужичих рук, обличчя полотніли, розгульні натовпи, ніби зграї вовків од звуку мисливського рогу, тікали ночами на південь; татарин, який забрів заради грабунку, сплигував з коня й раз по раз прикладав вухо до землі, а в уцілілих іще замках і фортечках били в дзвони і співали: «Te Deum laudеamus!»[110]

Але сей грізний лев улігся на рубежі краю, що збунтувався, маючи намір оддихатися.

Він збирався на силі.

Розділ XXVI

Тим часом Хмельницький, побувши певний час у Корсуні, до Білої Церкви відійшов і зробив її своєю столицею. Орда розташувалася кошем по інший бік річки, вчиняючи набіги по всьому Київському воєводству. Так що пан Лонгинус Підбийп’ятка даремно бідкався стосовно браку татарських голів. Скшетуський припустив справедливо, що запоріжці, схоплені Понятовським під Каневом, подали відомості неправдиві – Тугай-бей не тільки не пішов, а навіть і не рушив до Чигирина. Більше того – звідусіль підходили нові чамбули. Прийшли з чотирма тисячами воїнів царки азовський та астраханський, які ніколи до цього в Польщу не заявлялися, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської, двадцять тисяч білгородської та буджацької – всі колись закляті Запоріжжя і козацтва вороги, а нині побратими і жадібні до крові християнської союзники. Нарешті, з’явився й сам хан Іслам-Ґірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Страждала від друзів цих вся Україна, страждав не тільки шляхетський стан, але й народ руський, у якого спалювали села, відбирали добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. В цю годину лиходійств, підпалів і кровопролиття для селянина тільки й було порятунку, що втекти до табору Хмельницького. Там він із жертви перетворювався на розбійника й сам плюндрував свою землю, не побоюючись зате про власне життя. Бідолашний край!.. Коли спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запоріжці й татари, що з’явилися під виглядом визволителів, а тепер навис над ним Ярема Вишневецький.

вернуться

110

«Тебе, Бога, хвалимо!» (лат.)