Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 86

86

– Чого ж це ви, ваша милість, – допитувався князь, – хочете тепер ворога знехтувати, хоча в битві з такою рішучістю проти нього виступали? Славу, здобуту вами вчора ввечері, нині через нерішучість свою втратите.

– Ясновельможний князю, – відказав воєвода. – Не знаю, що за дух у вас вселився, та я чоловік із плоті й крові і після праці маю потребу у відпочинку. І мої люди теж. Я завжди йтиму на ворога, коли він чинить опір, так, як ішов сьогодні, але переможеного і втікача переслідувати не буду.

– Та їх усіх перебити треба! – вигукнув князь.

– І що з того? – сказав воєвода. – Цих переб’ємо, прийде старий Кривоніс. Попалить, потрощить, душ нагубить, як цей у Стрижавці нагубив, і за жорстокість наші нещасні люди поплатяться.

– Бачу я, – уже в гніві вигукнув князь, – що ваша милість разом із канцлером і регіментаріями до мирної партії належите, котра договорами розраховує бунт загасити, але, як Бог свят, нічого з цього не вийде, поки в мене шабля в руці!

А Тишкевич на це:

– Не мирній партії вже я належу, а Богові, бо старий і скоро вже перед ним стати мені доведеться. А те, що на собі занадто багато крові, пролитої в усобиці, мати не бажаю, цьому, ваша ясновельможність, не дивуйтеся… Якщо ж досадуєте ви, що вас регіментарством обійшли, то на це скажу я ось що: за мужність воно вам належало по праву, одначе, можливо, навіть на краще, що вам його не дали, адже ви б заколот, а разом із ним і нещасну землю цю в крові потопили.

Юпітерові брови Яреми звелися, шия напружилась, а очі почали метати такі блискавки, що всі, хто був присутній, просто злякалися за воєводу, але тут швидко підійшов Скшетуський і сказав:

– Ваша княжа ясновельможність, є відомості про старого Кривоноса.

І зразу ж думки князя звернулися в інший бік, а гнів на воєводу стих. Тут увели прибулих з вістями чотирьох людей, двоє із котрих були старі благочестиві ієреї. Побачивши князя, вони впали навколішки.

– Спаси, владико, спаси! – повторяли посланці, простягаючи до нього руки.

– Звідкіля ви? – запитав князь.

– Із Полонного. Старий Кривоніс обложив замок і місто, якщо твоя шабля над його шиєю не нависне, всі ми пропали.

На це князь:

– Про Полонне знаю, що там багато люду поховалось, але, як доповіли мені, здебільшого русини. У тім перед Богом заслуга ваша, що замість того, аби пристати до заколотників, ви розбою протистоїте, тримаючи сторону матері своєї, одначе побоююсь я з вашого боку зради, яка мені в Немирові була.

На це посланці почали присягати всіма небесними святинями, що яко спасителя князя дожидають, а про зраду і в гадці не мав ніхто.

З усього видно було, що вони не лукавили, тому що Кривоніс, обложивши місто з п’ятдесятьма тисячами війська, поклявся перебити населення саме тому, що, як русинське, воно не захотіло пристати до бунту.

Князь пообіцяв допомогти, але позаяк головні сили його були в Бистрику, спершу слід було їх дочекатися. Посланці пішли з утішеним серцем, він же звернувся до воєводи київського і сказав:

– Пробачте мене, ваша милість! Я вже й сам бачу – щоби Кривоноса дістатися, доведеться Кривоноса знехтувати. Молодий може й почекати мотузки. Вважаю, що ви не покинете мене в майбутнім цім ділі.

– Авжеж! – відповів воєвода.

Одразу ж заспівали сурми, що наказували корогвам, які гналися за табором, повертати. Треба було відпочити й дати коням перепочинок. Увечері з Бистрика підтяглася ціла дивізія, а з нею від воєводи брацлавського посол, пан Стахович. Пан Кисіль прислав князеві листа, повного захоплення тим, що князь, наче другий Марій, вітчизну від остаточної загибелі врятує. Писав він також про радість, яку прихід князя з-за Дніпра в усі серця вселив, зичив йому вікторій, але під кінець послання привід, стосовно котрого лист писався, став зрозумілим. Воєвода із Брусилова повідомляв князя, що переговори почалися, що сам він з іншими комісарами вирушає до Білої Церкви й має надію Хмельницького стримати й ублаготворити. На завершення листа прохав він князя, щоби, поки йдуть переговори, той не дуже нападав на козаків і, якщо можливо, від військових дій утримався.

Якби князю повідомили, що все його Задніпров’я знищене, а всі поселення зрівняно з землею, він би так страшенно не засмутився, як засмутився через цього листа. Свідками тому були пан Скшетуський, пан Барановський, пан Зацвілиховський, обидва Тишкевичі й Кердеї. Князь затулив очі руками, а голову відвернув назад, мовби уражений стрілою в серце.

– Ганьба! Ганьба! Боже! Дай же мені швидше загинути, щоб не бачити всього цього!

Глибока запанувала тиша серед присутніх, а князь продовжував:

– Нестерпно мені жити стало в Речі Посполитій, оскільки соромитися за неї нині доводиться. Дивіться ж, чернь козацька й мужицька залила кров’ю вітчизну, з поганими проти власної матері об’єдналася. Побито гетьманів, знищено військо, розтоптано славу народу, скривджено велич, спалено костьоли, вирізано ксьондзів, шляхту, збезчещено жінок, і на ці потрясіння, на цю ганьбу, від самої звістки про яку пращури наші повмирали б, чим же відповідає ця Річ Посполита? А ось чим: із зрадником, із плюндрувальником своїм, із союзником поганих переговори починає й відшкодування йому обіцяє! О Боже! Пошли мені смерть, повторюю, бо тоскно жити на світі нам, котрі безчестя вітчизни переживаємо й заради неї себе в жертву приносимо.

Воєвода київський мовчав, а пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, через якийсь час подав голос:

– Пан Кисіль – іще не Річ Посполита.

Князь на це:

– Не говоріть мені, ваша милість, про Киселя; мені ж достеменно відомо, що за ним ціла партія стоїть, і він цілком згоден із намірами примаса, і канцлера, і князя Домініка, і багатьох інших сановників, які зараз, поки в країні interreonum, владу в Речі Посполитій здійснюють і велич її уособлюють, хоча скоріше ганьблять її слабкістю, великого народу негідною, бо не переговорами, а кров’ю вогонь цей гасити належить; тому що ліпше народу лицарському загинути, ніж спадлючитись і презирство всього світу до себе викликати.

І знову князь затулив руками очі, а споглядання горя цього та прикрості було таким печальним, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що підступали до горла.

– Ясновельможний князю, – відважився подати голос Зацвілиховський, – нехай вони язиком фехтують, а ми – мечем будемо рубатися.

– Воістину, – відповів князь, – і від думки цієї серце в мені розривається. Що нам далі робити належить? Адже ми, шановні панове, довідавшись про поразку вітчизни, прийшли сюди крізь палаючі ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, щоби спільну матір нашу від знищення й ганьби врятувати. Руки наші німіють од натрудженості, голод кишки скручує, рани ниють – ми ж на тяготи ці не зважаємо, нам би тільки ворога стримати. Про мене сказано тут, нібито незадоволений, мовляв, регіментарством обійшли. Нехай же цілий світ розсудить, чи достойні його ті, кому воно дісталося.

Я Бога і вас, панове, у свідки закликаю, що, як і ви, не заради нагород і почестей жертвую життям своїм, але виключно з любові до вітчизни. І ось, коли ми останній подих із грудей вивергаємо, що нам повідомляють? А те, що панове з Варшави і пан Кисіль у Гущі відшкодування для нашого ворога обмірковують! Страм! Ганьба!!

(У цей час князь писав воєводі брацлавському серед іншого таке: «О, ліпше померти було, ніж дочекатися часів, котрі славу таких достойних народів так turpiter deformarunt et irreparabile[116] залишили в синах коронних damnum[117]». А в кінці листа стоїть приписка: «Якщо по прибутті кварцяного війська і взяття гетьманів до в’язниці Хмельницький відшкодування отримає і при попередніх вольностях буде залишатись, я із цим набродом у цій вітчизні волію не жити, і ліпше нам померти, ніж дати панувати над собою поганству й наброду».[118])

вернуться

116

ганебно спотворили й непоправний… (лат.).

вернуться

117

збиток (лат.).

вернуться

118

Книга пам’ятна, 28, 55. (Прим. авт.)