Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 90

Прикрості ці разом із нестатками відбилися на його вигляді. Князь сильно схуд, очі його запали, чорне як воронове крило волосся почало сивіти. І все ж таки великий трагічний спокій виявлявся на лиці його, бо гордість не дозволяла князеві показувати на людях безмірність своїх страждань.

– Що ж! Нехай буде так! – сказав він. – Покажемо ж цій невдячній вітчизні, що не тільки воювати, але і вмерти за неї готові. Воістину волів би я більш славною смертю в іншій якійсь війні полягти, аніж воюючи з холопами в громадянській заварусі, та нічого не поробиш!

– Вельмишановний князю, – перебив його київський воєвода, – не говоріть, ваша ясновельможність, про смерть, бо хоча й невідомо, що кому судив Господь, та може статися, не близька вона. Схиляюся перед ратним завзяттям і лицарським духом вашої княжої милості, але не буду дорікати ні віце-королю, ні канцлеру, ні регіментаріям, що вони цю усобицю громадянську намагаються владнати переговорами, адже ллється ж бо в ній братська кров, а обоюдною впертістю хто, як не зовнішній ворог, скористається?

Князь довго дивився воєводі у вічі і з притиском сказав:

– Переможеним явіть милосердя, вони його приймуть із удячністю й пам’ятатимуть, у переможців же в зневазі пребудете. Бачить Бог, народу цьому ніхто ніколи кривд не вчиняв! Та вже коли сталося, що розгорівся бунт, так його не переговорами, а кров’ю гасити слід. Інакше ганьба нам і погибель!

– Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вестимемо, – відповів воєвода.

– Чи значить це, що ви, добродію, далі зі мною не підете?

– Ваша княжа милість! Бога закликаю у свідки, що не буде це від недоброзичливості до вас, але совість не дозволяє мені на вірну смерть людей своїх виставляти, бо кров їхня є дорогоцінною й Речі Посполитій іще знадобиться.

Князь помовчав і за мить звернувся до своїх полковників:

– Ви, давні товариші, не покинете мене, правда?

Почувши це, полковники, ніби єдиним поривом і спонуканням охоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи руки, вигукували:

– Ми з вами до останнього дихання, до останньої краплі крові!

– Ведіть! Наказуйте! Без платні служити будемо!

– Ваша княжа милість! І мені з вами вмерти дозвольте! – кричав, зашарівшись, як дівчина, молодий пан Аксак.

Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив од одного до другого, голову кожного стискуючи, і дякував. Велике натхнення охопило молодих і старих. Очі воїнів сяяли вогнем, руки самі собою хапалися за шаблі.

– З вами жити, з вами помирати! – говорив князь.

– Ми переможемо! – кричали офіцери. – На Кривоноса! До Полонного! Хто хоче, хай іде геть. Обійдемося й самі. Не хочемо ні славою, ні смертю ділитися.

– Шановні панове! – сказав нарешті князь. – Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам слід улаштувати собі хоча б короткий перепочинок, аби сили поновити. Адже вже третій місяць ми з коней майже не злазимо. Від натрудження, втоми й мінливості обставин уже нас просто ноги не несуть. Коней нема, піхота пішки крокує. Так що слід нам вирушити до Збаража: там од’їмося й відпочинемо, а тим часом хоч скільки-небудь вояків до нас збереться. Тоді з новими силами знову і в огонь підемо.

– Коли ваша княжа милість накаже виступати? – запитав Зацвілиховський.

– Не зволікаючи, старий жовніре, не зволікаючи!

І князь звернувся до воєводи:

– А ви, добродію, куди піти маєте намір?

– До Глинян, бо чув, що там збір усьому війську.

– У такому разі ми вас до спокійних місць проведемо, щоби вам яка прикрість не трапилась.

Воєвода нічого не відповів, тому що зробилося йому якось не по собі. Він покидав князя, а князь тим часом пропонував йому свою опіку й мав намір провести. Чи була в словах князя іронія – воєвода не знав, одначе, незважаючи ні на що, він од рішення свого не відмовився, хоча княжі полковники все неприязніше дивились, і було зрозуміло, що в будь-якому іншому, менш дисциплінованому війську проти нього піднялося б чимале ремство.

Тому він поклонився й вийшов. Полковники теж розійшлися по корогвах перевірити готовність до походу. Із князем лишився тільки Скшетуський.

– Гарні солдати в полках тих? – запитав князь.

– Такі чудові, що ліпше не буває. Драгуни споряджені на німецький штиб, а в пішій гвардії – геть-чисто всі ветерани з німецької війни. Я було навіть подумав, що це triarii[121] римські.

– Багато їх?

– Із драгунами два полки, всього три тисячі.

– Жаль, жаль. Великі діла можна було б із отакими підкріпленнями здійснити!

На обличчі князя зробилася помітною досада.

– Невдалих вибрано регіментаріїв у годину катастрофи! Остророг – іще б нічого, якби красномовством та латиною можна було війну заговорити, Конєцпольський, свояк мій, він ратолюбивий, але замолодий і недосвідчений, а Заславський од усіх гірший. Я його давно знаю. Це чоловік малодушний і мізерний. Його справа не військом керувати, а над жбаном дрімати та на черево собі попльовувати… Відкрито цього я говорити не буду, аби не вважали, що мене invidia опановує, та злигодні передбачаю страшенні. І от саме тепер люди ці взяли кермо влади у свої руки! Господи, Господи, нехай обмине нас чаша ся! Що ж буде з вітчизною нашою? Як подумаю про це, смерті якомога скорішої прагну, бо дуже вже втомився й говорю вам: скоро мене не стане. Душа рветься воювати, а тілові сил бракує.

– Ваша ясновельможність має про здоров’я своє дбати. Вся вітчизна премного в тому зацікавлена, а злигодні вашу княжу милість підточили.

– Вітчизна, слід гадати, інакше думає, коли мене обминає, а тепер і шаблю з рук моїх вибиває.

– Дасть Бог, королевич Карл митру на корону поміняє, а вже він знатиме, кого піднести, а кого перевести. Ваша ж княжа милість занадто могутні, щоби себе до уваги не брати.

– Що ж, піду і я своєю дорогою.

Князь, можливо, упустив з очей, що, як і решта королят, провадить власну політику, та коли б він і усвідомлював це, все одно б од свого не відступився, бо в тому, що рятує гідність Речі Посполитої, був упевнений твердо.

І знову запанувало мовчання, що незабаром було порушене кінським іржанням і голосами обозних сурем. Корогви шикувалися для походу. Звуки ці вирвали князя із замисленості, він труснув головою, наче бажаючи прикрості й кепські думки струсити, і сказав:

– А дорога спокійно минула.

– Натрапив я в мшинецьких лісах на ватагу мужви душ із двісті, котру і знищив.

– Чудово. А полонених узяли? Це тепер важливо.

– Взяв, але…

– Але звеліли їх допитати, так?

– Ні, ваша княжа милість! Я їх одпустив.

Ярема із здивуванням глянув на Скшетуського, і брови його зараз же звелися.

– Як? Вже чи не приєдналися ви до мирної партії? Що те значить?

– Язика я, ваша княжа милість, привіз, тому що серед мужви був перевдягнений шляхтич, і він у живих залишений. Решту ж я відпустив, тому що Господь послав мені милість і радість. Готовий зазнати покарання. Шляхтич цей – пан Заглоба, котрий мені передав відомості про князівну.

Князь швидко підійшов до Скшетуського.

– Жива? Здорова?

– Слава Всевишньому! Так точно!

– А де вона?

– В Барі.

– Це ж могутня фортеця. Хлопчику мій! – Князь простяг руки і, стиснувши голову пана Скшетуського, поцілував його декілька разів у чоло. – Радію вашою радістю, тому що люблю вас, як сина.

Пан Ян гаряче поцілував княжу руку, й хоча давно вже готовий був кров за володаря свого пролити, але зараз ніби заново відчув, що якби наказав князь – і він би кинувся навіть в геєну вогненну. Так цей грізний і лютий Ярема вмів завойовувати лицарські серця.

– Ну тоді воно недивно, що ви мужву одпустили. Зійде це вам безкарно. Одначе ж терта людина шляхтич ваш! Він її, значить, із самого із Задніпров’я в Бар довів? Слава Богу! В нинішні нелегкі часи і для мене це істинна втіха. Пройдисвіт він, мабуть, яких мало! А дайте-но мені сюди цього Заглобу!

121

Триарії – старі солдати перевіреної доблесті. Один з трьох підрозділів римського легіону (лат.).