Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 93

– Як воно було? Як же?

– Перестріли нас п’яні жовніри-бешкетники, і почули вони, що звертаюсь я до князівни «панно», я ж бо не дуже-то вже й таївся, перебуваючи від своїх поблизу. Вони зразу: що це, мовляв, за дід такий і що це за особливий хлопчина, до котрого звертаються «панно»? А як на князівну глянули: краса писана! Вони на нас! Я сердешну мою в куток, собою затулив та шаблю хвать!

– Дивно все-таки, – перервав оповідача Володийовський, – що ви, пане, дідом переодягнені, при шаблі були.

– Ге! – сказав Заглоба. – При шаблі? Я ж жовнірську схопив, котра на столі лежала. Це ж у корчмі було, в Шипинцях. Двох я уклав миттю. Решта за мушкети! Я кричу: «Стійте, собаки, я шляхтич!» А тут раптом горлають: «Alt! Alt![126] Роз’їзд чийсь на підході!», а це, виявляється, не роз’їзд, усього-на-всього пані Славошевська з ескортом, котру син із п’ятдесятьма вершниками проводжав, хлопчина молодий. Тут цих жовнірів нарешті втихомирили. А я до пані Славошевської з промовою вітальною. Так її розчулив, що зразу ж безодні в неї в очах розкрилися. Взяла вона князівну у свою карету, і вирушили ми в Бар. Думаєте, на цьому край? Е ні!..

Несподівано пан Слєшинський перервав Заглобу.

– Дивіться, шановні панове, – сказав він, – там що, зоря, чи що?

– Гей, бути не може! – заперечив Скшетуський. – Зарано ще.

– Це де Старокостянтинів!

– Точно! Бачите: все яскравіше!

– Боже мій, заграва!

Всі обличчя враз зробилися серйозними, всі забули про розповідь і підхопилися.

– Заграва! Заграва! – підтвердило декілька голосів.

– Це Кривоніс із Полонного підійшов.

– Кривоніс із усім військом.

– Передові загони, мабуть, місто підпалили або села навколишні…

У цю мить тихо просурмили тривогу, і зразу до офіцерів підійшов старий Зацвілиховський.

– Шановні панове! – сказав він. – Повернулася розвідка. Ворог під носом! Виступаємо негайно! До полків! До полків!..

Офіцери поспішили до своїх полків. Челядь затоптала вогнища, і незабаром табір поринув у пітьму. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо робилося все червонішим, а від заграви цієї поступово меркли і згасали зірки. Знову почулися сурми, що тихенько просурмили похід. Невиразні гурти людей і коней заворушились. У тиші були чутні удари копит, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухуватий перестук гармат Вурцеля; іноді брязкали мушкети або лунала команда. Було щось грізне і зловісне в нічному цьому поході, невидимому в темряві, в цих голосах, шерехах, побрязкуванні металу, поблискуванні броні й мечів. Корогви спускалися до старокостянтинівського шляху і пливли по ньому в напрямку заграви, схожі на гігантського ящера або змія, що повзе поночі. Але чудова липнева ніч уже минала. У Росоловцях загорлали півні, подаючи по всьому містечку голоси свої. Миля шляху відділяла Росоловці від Старокостянтинова, так що, перш ніж військо повільним маршем пройшло половину шляху, з-за димної заграви, ніби наляканий, визирнув блідий світанок і поступово почав насичувати мерехтливим світлом повітря, видобуваючи з сутінків ліси, переліски, білу стрічку битого шляху і військо, що рухалось по ньому. Тепер людей, коней і зімкнуті лави піхоти можна було розрізнити чітко. Повіяв ранковий свіжий вітерець і залопотів стягами над головами лицарів.

Попереду йшли татари Вершулла, за ними – козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а піхота з гусарами замикала. Пан Заглоба їхав поряд зі Скшетуським, але якось увесь час вертівся в сідлі, і видно було, що перед неминучою битвою його охоплює неспокій.

– Ваша милість, – тихо зашепотів він Скшетуському, ніби побоюючись, що хтось підслухає.

– Що скажете, пане?

– Першими хіба гусари вдарять?

– Ви ж казали, що ви старий жовнір, а не знаєте, що гусарів для вирішального удару тримають до того часу, коли противник усі сили в битву кине.

– Та знаю я це, знаю! Просто перевірити себе хотів!

Із хвилину обидва мовчали. Потому пан Заглоба притишив голос іще дужче й запитав знову:

– Значить, там Кривоніс із усіма своїми силами?

– Точно.

– А багато їх у нього?

– З холопами тисяч шістдесят буде.

– Ох ти диявол! – сказав пан Заглоба.

Скшетуський усміхнувся у вуса.

– Не думайте, ваша милість, що боюсь я, – знову зашепотів Заглоба. – Просто в мене задишка, і товкотнечі я не люблю, тому що жарко буває, а коли жарко, від мене користі ніякої. Інша річ самотужки діяти! Людина хоч хитрощами якими викрутитися може, а тут і придумати нічого не встигнеш! Тут не голова, а руки у виграші. Тут я пень у порівнянні з паном Підбийп’яткою. У мене, пане, на животі двісті золотих червінців, які мені князь подарував, та вірте мені, що живіт якраз волів би я де-небудь в іншому місці тримати. Тьху! Терпіти не можу цих вирішальних битв! Чума їх забирай!

– Нічого з вашою милістю не станеться. Зберіться з духом.

– З духом? Цього ж бо я і боюсь, що відвага здоровий глузд у мені переможе! Я страх який запальний… А мені поганий знак був – поки біля вогнища сиділи, дві зірки впало. Раптом якась із них моя!

– За добрі ваші справи Бог вас нагородить і в здоров’ї збереже.

– Тільки б занадто скоро нагороди не поклав!

– Чому ж ви при обозі не лишилися?

– Я вирішив, що з військом безпечніше буде.

– І правильно. Ось побачите, ваша милість, що нічого такого особливого в цім ділі немає. Ми вже звичні, а consuetudo altera natura.[127] Оце вже й Случ із Вишуватим ставком.

І дійсно, води Вишуватого ставка, відділені від Случі довгою греблею, заблищали вдалині. Військо зразу спинилося на всьому протязі.

– Що? Вже?

– Князь буде стрій перевіряти, – відповів пан Скшетуський.

– Терпіти не можу штовханини!.. Говорю я вашій милості… просто не переношу.

– Гусари на правий фланг! – пролунав голос вістового, посланого князем до Скшетуського.

Уже зовсім розвиднилося. Заграва поблякла у променях сонця, що сходило, золоті відсвіти заблищали на вістрях гусарських списів, і могло здатися, що над лицарями загорілися тисячі свічок. Після перевірки строю військо, більше не криючись, гримнуло в один голос: «Розтворіться, ворота спокути!» Могутня пісня покотилася по росах, ударилася в сосновий бір і, відбита луною, злетіла в небеса.

Та ось берег по той бік греблі зачорнів скільки бачило око силою-силенною козаків; полки підходили за полками, кінні запоріжці, споряджені довгими піками, піший люд із самопалами і повінь мужви, озброєної косами, ціпами й вилами. За ними, ніби в тумані, виднівся величезний обоз, на вигляд – просто пересувне місто. Скрип тисяч возів, іржання коней долітали навіть до княжих жовнірів. Козаки, одначе, йшли без звичних криків, без завивання й по той бік греблі зупинились. Обидві ворогуючі армії певний час у мовчанні споглядали одна одну.

Пан Заглоба, невідступно тримаючись біля Скшетуського, поглядав на це людське море і бурмотів:

– Ісусе Христе, навіщо ж ти стільки цієї наволочі створив! Уже чи не сам Хмельницький із черню та всіма вошами?! Ну що за неподобство, скажіть, ваша милість? Вони ж нас шапками закидають. А як славно було колись на Украйні! Пруть і пруть! Щоб на них біси в пеклі перли! І все на нашу голову! Щоб вони від сапу здохли!..

– Не лайтесь, ваша милість. Неділя ж бо нині.

– І справді – неділя, ліпше б воно про Бога подумати… Pater noster qui est in coelis… Ніякої поваги від цих негідників очікувати не можна. Sanctificetur nomen Tuun… Що ж творитися буде сьогодні на цій греблі! Adveniat regnum Tuum… Ось уже в мені й сперло дихання… Fiat voluntas Tua… А, щоб ви здохли, Амани-мужогубці! Дивіться, ваша милість! Що там?

Загін з декілька сот людей одірвався від чорної маси і безладно попрямував до греблі.

– Поєдинщики це, – сказав Скшетуський. – Зараз і наші до них виїдуть.

– Значить, все-таки буде битва?

– Неодмінно.

126

Стій! Стій! (Спотвор. нім.).

127

звичка – друга натура (лат.).