Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 96

Іноді канонада замовкала. Гребля тоді, немов із гармати, викидала натовпи запоріжців і черні, котрі розсіювалися по півкружжю і йшли під меч кінноти, що їх очікувала, а Вурцель затівав стрілянину знову, зливою заліза і свинцю перекриваючи греблю й зупиняючи підхід підкріплень.

У кривавих цих змаганнях минали години.

Кривоніс, озвірілий, змилений, не здавався і жбурляв тисячі козаків смерті в пащу.

На другому березі Ярема, закований у срібні лати, верхи на коні стояв на високому кургані, що звався в ті часи Гиблою Могилою, і оглядав поле бою.

Обличчя його було спокійним, погляд же охоплював усю греблю, ставок, береги Случі й сягав навіть туди, де, повитий блакитнуватим серпанком оддаленості, розташувався величезний Кривоносів табір. Очі князя не відривались од цього стовпища возів. Нарешті він звернувся до огрядного київського воєводи і сказав:

– Сьогодні нам обозу не взяти.

– Як? Ваша княжа милість збирається?…

– Час летить швидко. Пізно дуже! Дивіться, пане, вже й вечір.

І дійсно, з моменту виїзду поєдинщиків битва, що не припинялася через упертість Кривоноса, тривала вже так довго, що в сонця було доволі часу пройти щоденну свою дугу та схилитися до заходу. Легкі високі хмари, котрі обіцяли погоду і, як стада білорунних овечок, розсіяні по небу, почали червоніти і зграями зникати з полів небесних. Приплив козачні до греблі поступово йшов на спад, а ті полки, що вже на неї ввійшли, відступали в сум’ятті й безладді.

Битва закінчилась, і закінчилася вона тому, що озвірілі натовпи обступили врешті-решт Кривоноса, волаючи у люті й відчаї:

– Зрадник! Погубиш ти нас! Пес кривавий! Самі себе зв’яжемо та Яремі віддамо, чим і життя купимо. На погибель тобі, не нам!

– Завтра віддам вам князя і все його військо або сам загину, – відповів Кривоніс.

Та очікуване це «завтра» мало тільки настати, а «сьогодні», що спливало, зробилося днем розгрому й поразки. Декілька тисяч кращих низових козаків, не кажучи вже про чернь, або полягли на полі бою, або потонули в ставку та ріці. Тисячі дві потрапили в полон. Загинуло чотирнадцять полковників, не рахуючи сотників, осавулів та іншого козацького чину. Другий після Кривоноса воєначальник живцем, хоч і з переламаними ребрами, потрапив до рук ворога.

– Завтра всіх виріжемо! – повторив Кривоніс. – Ні їжі, ні горілки доти в рот не візьму.

У цей час у стані його противника до ніг грізного князя кидали ворожі прапори. Кожний із тих, що захопили трофей, кидав його, так що утворилася чимала купа, бо всіх прапорів виявилося сорок. А коли настала черга пана Заглоби, свою здобич він жбурнув з такою силою й шумом, що навіть древко тріснуло. Заздрівши це, князь зупинив його й запитав:

– Власними руками ви, пане, захопили сей знак?

– Служу вашій княжій милості!

– Ви, як я бачу, не тільки Улісс, але й Ахіллес.

– Я простий жовнір, який під рукою Олександра Македонського воює.

– Позаяк платні, пане, ви не отримуєте, скарбник вам іще двісті золотих червінців за такий мужній подвиг одрахує.

Пан Заглоба коліна князя обняв і сказав:

– Ваша ясновельможність! Більша це милість, аніж мужність моя, що їй бажав би я як людина скромна не надавати значення взагалі.

Ледь помітна усмішка блукала на потемнілому лиці пана Скшетуського, одначе лицар мовчав і навіть потім ні князю, ні кому іншому про сум’яття пана Заглоби перед битвою не розповів. Пан же Заглоба відійшов із виглядом таким сердитим, що жовніри з інших корогов указували на нього й говорили:

– Ось той, що відзначився сьогодні більше за всіх.

Настала ніч. По обох берегах ріки та ставка загорілися тисячі вогнищ, і дими стовпами піднялися до небес. Утомлені вояки підкріплялись їжею, горілкою або надихалися перед завтрашньою битвою, згадуючи події нинішньої. Голосніше за інших розводився пан Заглоба, вихваляючись тим, як відзначивсь, і тим, як іще міг би відзначитись, якби кінь під ним не уперся.

– Ви вже, панове, знайте, – говорив він, звертаючись до княжих офіцерів і шляхти з корогви Тишкевича, – що великі битви для мене не новина, намахався я вже доволі і в Мультянах, і в Турцех, а те, що в бій нині не рвався, так тому, що боявся не ворога, – бо ще чого не вистачало хамів цих боятись! – а власної гарячковості, страшенно побоюючись, що занадто розпалюся.

– І розпалилися ж, ваша милість.

– І розпалився! Запитайте Скшетуського! Як побачив я Вершулла, що з конем упав, нікого, думаю, питатися не буду, поскачу на виручку. Насилу товариші мене стримали.

– Точно! – сказав пан Скшетуський. – І дійсно, довелося вашу милість стримувати.

– Одначе, – перебив Карвич, – де ж Вершулл?

– Уже в роз’їзд поїхав, угаву просто не знає.

– Послухайте ж, добродії мої, – вів далі пан Заглоба, незадоволений, що його перебили, – як я прапор цей самий захопив…

– Значить, Вершулла не поранений? – знову запитав Карвич.

– …Не першим він був у житті моєму, та жодний іще так тяжко мені не діставався…

– Не поранений, пом’ятий тільки, – сказав пан Азулевич, татарин, – і води наковтався – він же у ставок головою впав.

– Тоді дивно, що риба не зварилася, – розлючено сказав пан Заглоба. – Від такої вогненної голови вода закипіти могла.

– Що не кажіть, а знаменитий він кавалер!

– Не такий уже знаменитий, якщо доволі було на нього пів-Яна. От лихо, добродії мої, слова сказати не даєте! Могли б і в мене теж повчитись, як ворожі прапори захоплювати…

Подальшу розмову було перервано молоденьким паном Аксаком, який підійшов у цю мить до вогнища.

– Новини приніс я вашим милостям! – сказав він дзвінким, майже дитячим голосом.

– Мамка пелюшок не випрала, кіт молоко злизав, і горщик розбився! – буркнув пан Заглоба.

Одначе пан Аксак пропустив повз вуха натяки на свій підлітковий вік і сказав:

– Полуяна вогнем припікають…

– Ото собакам грінки будуть! – зразу встряв пан Заглоба.

– …і він дає показання. Переговори перервано. Воєвода з Брусилова ледве не дуріє. Хміль з усім військом іде на поміч Кривоносу.

– Хміль? Ну і що, Хміль! Хто тут взагалі про Хмеля думає? Іде Хміль – пиво буде, бочка – півшеляга! Плювати нам на Хмеля! – торохтів пан Заглоба, грізно й гордовито водячи очима по присутніх.

– Іде, значить, Хміль, але Кривоніс його чекати не став, а тому й програв…

– Грав дудник, грав – кишки і програв…

– Шість тисяч козаків уже в Махнівці. Веде їх Богун.

– Хто? – раптом голосом, що перемінився, запитав Заглоба.

– Богун.

– Не може бути!

– Так Полуян показує.

– От тобі й на! – жалібно вигукнув пан Заглоба. – І скоро вони сюди можуть заявитися?

– Через три дні. В будь-якому разі, йдучи на битву, квапитися вони не будуть, аби коней не загнати.

– Зате я буду квапитись, – пробурмотів шляхтич. – Ангели божі, спасіть мене від цього харцизяки! Я б не роздумуючи віддав свого захопленого прапора, тільки б цей буян по дорозі шию собі зламав. Spero,[129] ми тут не будемо засиджуватися. Показали Кривоносу, що вміємо, а тепер якраз час відпочити. Я цього Богуна так ненавиджу, що без огиди чути його бісівського імені не можу. От, називається, приїхав! Хіба ж не міг я в Барі відсидітися? Лиха година мене сюди принесла…

– Не тривожтеся, ваша милість, – прошепотів Скшетуський, – соромно! Серед нас ви в безпеці.

– Я в безпеці? Ви, добродію, не знаєте його! Він, може, зараз між вогнищами до нас повзе. – Тут пан Заглоба занепокоєно огледівся. – На вас він теж зуб має!

– Дай Боже нам зустрітися! – сказав пан Скшетуський.

– Якщо це слід вважати милістю Божою, то я б волів її не удостоїтись. Як християнин я йому всі кривди прощу, та за умови, що його за два дні до цього повісять. Я ж бо ні про що не тривожусь, але ви, ваша милість, не повірите, яка нечувана огида мене пробирає! Я люблю знати, з ким діло маю: зі шляхтичем – так зі шляхтичем, із холопом – так із холопом; але це ж диявол во плоті, з котрим невідомо, чого триматися. Відважився я на неабияку вихватку, та які очі він зробив, коли я йому голову обмотував, цього я вашій милості описувати не берусь і до скону пам’ятатиму. Нехай лихо спить, я його будити не збираюся. Одного разу все минуло. Вашій же милості скажу, що ви людина невдячна і про сердешну нашу не думаєте…

129

Надіюсь (лат.).