Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 98

І лише коли перший гнів улігся, згадав гетьман запорізький, що злощасний Кривоніс як-не-як кров’ю цілу Волинь залив, узяв Полонне, тисячі шляхетських душ, залишивши тіла без поховання, на той світ спровадив і доти був непереможним, доки з Яремою не зустрівся. За ці колишні заслуги зглянувся на нього гетьман запорізький і не тільки від гармати звелів негайно відчепити, але й допустив його знову до командування й на Поділля на нові грабунки й душогубство послав.

А князь тим часом оповістив своє військо про довгоочікуваний відпочинок. В останній битві воно теж зазнало значних втрат, особливо під час кінних штурмів табору, бо тут козаки оборонялись як уперто, так і вміло. Полягло там близько п’ятисот людей. Полковник Мокрський, тяжко поранений, невдовзі сконав; підстрелено було, хоча й без небезпеки для життя, пана Кушеля, Поляновського й молодого пана Аксака; у пана ж Заглоби, котрий, дещо звикнувши до товкотнечі, разом з іншими показав себе молодцем і двічі ціпа скуштував, розболілися крижі, а тому, не в змозі поворухнутися, він на підводі Скшетуського пластом лежав.

Так що обставини розладнали їхню поїздку в Бар, і поїхати зразу ж вони не змогли, тим паче що князь послав Скшетуського на чолі кількох корогов до самого Заслава, щоби знищив збіговиська черні, що там зібралися. Лицар, ні слова князю про Бар не сказавши, в наїзд вирушив і цілих п’ять днів палив і побивав, доки округу від ватаг не очистив.

Врешті-решт і його люди виснажилися від безперервних боїв, далеких походів, засідок, невпинного життя в бойовій готовності, і він вирішив повернутися до князя, котрий, за його відомостями, пішов до Тарнополя.

Напередодні повернення, зупинившись у Сухоринцях на Хоморі, пан Ян розквартирував корогви по всьому селу і сам став постоєм у селянській хаті. Змучений злигоднями і трудженнями, він одразу заснув і проспав кам’яним сном усю ніч.

Вдосвіта, чи то в напівсні, чи то спросоння, почало йому щось верзтися й маритися. Дивні картини являлися Скшетуському. Спершу йому здалося, що він у Лубнах, що нікуди з них не виїздив, що перебуває в цейхгаузі, у своїй кімнаті, а Редзян, як завжди вранці, порається біля його одежі й готує її до пробудження хазяїна.

Яв, одначе, потихеньку почав розганяти марення. Лицар пригадав, що перебуває в Сухоринцях, а не в Лубнах, і тільки постать слуги не танула в сутінках і невідв’язно ввижалася пану Скшетуському: слуга сидів біля вікна й змащував ремінці панцира, котрі від спеки дуже й дуже позморщувалися.

Вирішивши, що сонне видіння просто-напросто не бажає відчепитися, пан Скшетуський знову заплющив очі.

Через хвилину він їх розплющив. Редзян, як і до того, сидів біля вікна.

– Редзяне! – гукнув пан Ян. – Чи це ти, чи твій дух?

А хлопчина, злякавшись раптового окрику, панцир на підлогу зі стуком упустивши, руки розкинув і сказав:

– О Господи! Чого це його милість так кричить? Який там іще дух? Я живий і здоровий.

– І повернувся?

– А хіба ваша милість мене виганяли?

– Іди сюди, дай же я тебе обніму!

Вірний слуга кинувся до свого хазяїна та обняв його коліна, пан же Скшетуський у великій радості цілував його в голову й повторював:

– Живий! Живий!

– О ваша милість! Слів я від радості не знаходжу, вашу милість при здоров’ї бачачи… Господи! Ваша милість так крикнули, що я просто панцир упустив… Ремені-то он як поскручувалися… Видно, ніякого слугування для вашої милості не було… Слава ж тобі, Боже, слава… О, мій хазяйчику дорогий!

– Коли ж ти приїхав?

– Та нині вночі.

– Чому ж не розбудив?

– Ой, будити ще! Зранку ось прийшов одежину взяти…

– Звідкіля ж ти з’явився?

– Та з Гущі.

– Що ти там робив? Що з тобою було? Говори, розповідай!

– Так що, бачите, ваша милість, приїхали козаки в Гущу пана воєводу брацлавського палити і грабувати, а я там іще раніше за них опинився, тому що приїхав із отцем Патронієм Лашком, котрий мене від Хмельницького в Гущу повіз; його ж до Хмельницького пан воєвода з листами посилав. От і поїхав я з ним назад, а тепер ось козаки Гущу спалили й отця Патронія за його добросердність до них убили, що напевне б і з паном воєводою сталось, якби він там перебував, хоч він теж благочестивий і великий для них добродійник…

– Говори ж до діла і не плутай, нічого зрозуміти в тебе неможливо. Значить, ти у козаків, у Хмеля був, чи що?

– Авжеж, у козаків. Адже вони як захопили мене в Чигирині, так за свого і вважали. Та ви одягайтеся, будь ласка… Господи, яке ж воно все зношене, просто й одягти нічого! Ах щоб тобі!.. Мосьпане, вже, прошу, хай ваша милість не сердиться, що я листи, які ви з Кодака писали, в Розлогах не вручив, їх у мене харцизяка Богун одняв, і, якщо б не товстий шляхтич той, я б життя навіть позбувся.

– Знаю, знаю. Нема на тобі вини. А товстий шляхтич той зараз в обозі. Він мені розповів, як усе сталося. Він і панну в Богуна викрав, і тепер вона при доброму здоров’ї в Барі перебуває.

– О! Тоді слава Богу! Я ж теж знав, що вона Богунові не дісталася. Виходить, і весіллячко не за горами.

– Схоже, що так. Звідси ми, згідно з наказом, підемо зараз у Тарнопіль, а звідти в Бар.

– Слава Богу всемогутньому. Вже він напевне повіситься, Богун-то, йому ж і чортиха наворожила, що ту, про котру мріє, йому не бачити і що вона ляхові, мовляв, дістанеться, а лях цей, слід гадати, ваша милість.

– А це ти звідки знаєш?

– Та чув. Видно, доведеться мені по порядку все розповідати, а його милість нехай тим часом одягається, адже вже і сніданок для нас варять. Як одплив я, значить, на тій чайці з Кодака, так пливли ми страх як довго, тому що проти течії, а ще – зламалася в нас чайка, і лагодити довелося. Пливемо ми, значить, і пливемо, мосьпане, пливемо…

– Пливете, пливете!.. – втратив терпіння пан Ян.

– І припливли в Чигирин. А що там зо мною було, про це вже ваша милість знає.

– Про це я вже знаю.

– Лежу я, значить, у стайні, і в очах у мене темно. А тут зразу, як Богун поскакав, підходить Хмельницький із величезною армією запорізькою. Та позаяк до цього пан великий гетьман покарав чигиринців за прихильність до запоріжців і силу-силенну люду в місті було перебито й поранено, козаки і подумали, що я теж із тих, а тому не тільки не порішили мене, а ще й подбали, лікувати заходилися й татарам узяти не дозволили, хоча вони їм що завгодно дозволяють. Прийшов я тоді до тями й думаю: що ж робити? А харцизяки ці тим часом до Корсуня пішли й там панів гетьманів побили. О мосьпане, чого я повидав, того не розказати! Вони ж нічого не приховували, безсовісні, а ще й за свого мене вважали. А я все думаю: тікати чи не тікати? Та тільки бачу, що вірніше воно лишитися, доки оказії підходящої не трапиться. А як почали звозити з-під Корсуня килими, збруї, срібло, поставці, скарби… Ой-йой, мосьпане! У мене ледве серце не лопнуло і очі просто на лоб полізли. Таж ці душогуби шість ложок срібних за таляр, а потім навіть за кварту горілки віддавали, ґудзик же золотий, чи там застібку, чи султан на шапку можна було й за чвертку виміняти. Тут, значить, я думаю: хіба можна губитися?… Скористаюсь і я! Якщо дасть Бог коли-небудь в Редзяни повернутися, на Підлісся, де батьки мешкають, привезу їм, адже в них там тяжба з Яворським уже п’ятдесят літ триває, а продовжувати її ні на що. Так що накупив я, мосьпане, стільки всякого добра, що на двох коней нав’ючити довелося, вважаючи це собі втіхою в злигоднях, тому що я за паном моїм страх як журився.

– Ой, Редзяне, ти вже свого не втратиш! Скрізь свою користь пам’ятаєш.

– Якщо Господь мене обдаровує, що ж тут поганого? Я ж не краду, а що мені ваша милість дали гаманець на дорогу в Розлоги, так ось він! Моє діло повернути, позаяк я до Розлогів не доїхав.

Кажучи це, Редзян одстебнув пояс, дістав гаманець і поклав його перед лицарем, на що пан Скшетуський усміхнувся і сказав:

– Якщо вже тобі так щастило, ти, слід гадати, багатший і за мене, та тільки вже тримай і цей гаманець.