Покров - Дашвар Люко - Страница 1

Люко Дашвар

ХАРКІВ

2015

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

Д21

Жодну з частин цього видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Ann Lopatina

Дашвар Л.

Д21 Покров : роман / Дашвар Люко. — Харків : Книжковий Клуб

«Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 384 с.

ISBN 978-617-12-0348-8 (PDF)

Романи Люко Дашвар незмінно мають успіх у читача. Вона пише так гостро

й пронизливо, психологічно й чутливо, що торкається струн душі кожного…

Неможливо не співчувати її героям, як неможливо не звернути увагу на гострі, болючі, неоднозначні питання, які порушує письменниця…

Ніч проти 30 листопада 2013 року багато чого змінює і в житті країни, і в долі

киянки Мар’яни Озерової. Після розміреного напівсонного існування дівчина

опиняється у вирі подій і несподіваних зустрічей: виснажливі чергування на

Майдані, зникнення коханої людини та пошуки нащадків у сьомому коліні слав-

ного козака Яреми Дороша, яких прокляла його дружина — зарозуміла шлях-

тянка Станіслава. Та чи не даремні пошуки? Адже перед цими щасливцями по-

стає непростий вибір — незліченні скарби, що їх мають успадкувати від свого

предка, чи кохання і воля…

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

© Чернова І. І., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сі-

мейного Дозвілля», видання

українською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сі-

мейного Дозвілля», худож-

ISBN 978-617-12-0348-8 (PDF)

нє оформлення, 2015

Розділ 1

Ярема

Чорної ночі року 1843-го в курильні власного маєтку з вік-

нами в осінній голий сад конав шістдесятирічний Ярема

Дорош — єдиний син славного полкового хорунжого Петра

Дороша, хазяїн гайків, млинків, нивок, винокурень, сіл у Ко-

зелецькому, Остерському й Ніжинському повітах, двоповерхо-

вого кам’яного палацу в Чернігові та викоханої садиби в До-

рошівці на Десні. Білорукий, наче зроду шаблі не тримав,

кістлявий, дужий — хрипів на турецькій отоманці, устеленій

перським килимом, утрачав свідомість, приходив до тями, чіп-

лявся очима за святі лики, нечутно ворушив устами, ніби питав

спантеличено: «Уже й час?»

— Отче наш, спаси раба твого Ярему… — плакав біля ото-

манки сивовусий служка Дорошів Савко, витирав хазяїну мок-

ре чоло, з острахом косував на Дорошеву дружину — соро-

катрирічну пані Станіславу, суху від самотності й гордощів

польку з сім’ї збіднілого шляхтича. До чоловіка не підходила, наче між ними провалля бездонне. Застигла біля столу, за-

ставленого люльками з глини, порцеляни, гарбуза, груші, ку-

курудзяних качанів. Склала на грудях руки милосердно, а очі

холодні, злі. Не зважала на лікаря з німчурів, що той крапав

6

у чарку смердючу мікстуру для слабкого, тихо балабонив: «Бог

дасть, підніметься пан Ярема…» Дивилася на чоловіка з нена-

вистю, напружувала очі, в’їдалася поглядом у бліде лице його, наче намагалася вивідати потаємні Яремові думки, та марно —

свічки перелякано тремтіли: згасали-плакали, ховали Яремо-

ві секрети, сіяли морок — от і край…

— Савко! Свічок неси! Та не сальних. Воскові бери, —

кинула.

Покликала лікаря, веліла правду мовити.

— До схід сонця не доживе, — признався німець. — Хіба

що химородницю Кривошиїху з її чаклунським зіллям гукнете.

Хоч на день поверне живий дух вельмишановному пану Яре-

мі… Бо ж, може бути, вам, милостива пані, який підпис від

чоло віка потрібен… На заповіті чи іншому корисному на май-

бутнє документі.

— Не прийде клята ворожка на поміч, — прошепотіла

Дорошівна.

Німець перехрестився по-нашому, байдуже глянув на без-

тямного чоловіка на отоманці:

— Батюшку б…

— По протоієрея з Козельця вже поїхали, — відказала

пані Станіслава.

По півночі Ярема Петрів син Дорош раптом перестав хри-

піти, задихав вільніше, очі стали ясними-дитячими. Тої ж миті

несподіваний рвучкий вітер розігнав густі хмари — на небо

місяць скочив, зірочки переморгуються. А на порозі Дороше-

вої садиби чорна тінь стала — Кривошиїха.

Ох, та баба страшна… Древня, темна, зморщена, а зуби

чисті, міцні — усі до одного в роті. У Дорошівці перешіптува-

лися: від Сіркового коріння ворожчин рід. Бачить те, що оку

людському недосяжне, чує те, що вухо людське почути не здат-

не, мертвяка оживити може, а сама не вмирає, бо не знайшла

ще кому свої знання та силу передати. Скніє в землянці при

лісі за версту від людей, чаклує над зіллям, а на поміч її кликати

7

чи хворих до неї везти марно. «Кому можу допомогти, до того

сама йду», — усім одне відказує.

От і пришкандибала до Дорошів поночі. Носом повела…

— Не їла душа часнику, то й не пахнутиме, а тут — сморід

грішний, — мовила Дорошисі в передпокої.

Посунула до курильні, наче точно знала — там Дорош із

земним життям прощається. Ніхто зупинити не насмілився.

Нема відчайдухів. Тільки переляканий Савко біг за ворожкою

услід, кланявся, бубонів:

— Змилуйтеся, бабо Кривошиїхо! Урятуйте Ярему Петро-

вича! Ще вчора верхи стрілою літали. А веселі ж були! А дужі!

З Ніжина ми поверталися. На пасіку заїхали. Пан Ярема каву

пили, люльку курили, одпочивали. Там і заночували. Уранці

в Дорошівку в’їхали, Ярема Петрович на гніздо своє здалеку

глянули, потьмяніли. У курильні замкнулися. «На самоті по-

бути хочу», — сказали. Пані Станіслава до обіду не сідали, усе

на нього чекали… Не втерпіли, зайшли до курильні, а Ярема

Петрович на долівці хриплять…

Савко замовк на мить, на бабу зиркнув.

— Бабо, чуєте? Як хазяїн помруть, і мені не жити!

— Не жити, — Кривошиїха луною.

Увійшла до курильні, зоставила ошелешеного Савка за

дверима.

Слабкий Дорош лиш очима слідкував за тим, як худа темна

баба стала біля отоманки, дістала з-за пазухи потріскану гли-

няну люльку, набила травою, розкурила, устромила йому в зуби.

— Листя і квіти тернові, — мовила сухим тріскучим голо-

сом. — Кров очистять, а душу — ні… Куріть, пане Дороше.

Викурите люльку, і все, чого перед смертю бажаєте, саме на

язик полізе. Допоможу… Не такий ваш гріх страшний, щоби

в помочі вам відмовити. Куріть…

…Що та клята баба знала? Мить тому Дорошеві й ворухну-

тися було несила, а люльку на вустах відчув, обхопив її трем-

тячою долонею, затягнувся, поплив… Чого йому перед смертю

8

бажати? Сонце побачити. І як тій ворожці пояснити, що сонце

має ім’я, чорні брови, густі вії й такі сині очі, що душа плаче

від щастя, варто лише їх згадати?

Рік тому на Покрову в козелецькому соборі Різдва Пресвятої

Богородиці Ярема Дорош уперше побачив своє сонце. Приїхав

із Дорошихою до храму вранці після всеношної — у церкві

панянок повно. Ох, чув не раз старий Дорош ті покровські

дівочі молитви чудні: «Свята мати, Покровонько, накрий мою

головоньку хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою».

— Сонце ясне… — почув тихий шепіт за спиною.

Озирнувся. Біля ікони Пресвятої Богородиці тендітна панноч-

ка в капелюшку «баволе», бурнусику й пишній спідниці, розши-

тій галунами, дивилася на Матір Божу, а молилася сонцю…

— Сонце ясне… Ти святе і чисте. Освітлюєш і гори, і доли.

Освіти мене, рабу Божу Перпетую, перед панами, перед по-

пами, перед царями, перед усім світом християнським…