Покров - Дашвар Люко - Страница 20

прошепотіла збуджено, смикнулася до полиць, зачепила лік-

тем кавоварку. Підла машина не втрималася і зіпсувала Мар’я-

ні дебют: лясь на підлогу!

Хотинський продовжував вражати. Навіть не скривився,

побачивши на ламінаті під вибілений дуб скляні та пластикові

друзки, на які перетворилася італійська кавоварка. Усадовив

Мар’яну на високий стілець перед барною стійкою, витер її

мокрі очі.

— Це знак, — усміхнувся. — Життя — нове, а кавовар-

ка — стара…

— Я вмію і в турці заварювати…

— Скоро ми замовлятимемо каву в номер люкс п’ятизірко-

вого готелю на Лазурному узбережжі, — відповів коханець. —

А поки я про тебе потурбуюсь, золотце.

Мед… Сам зварив запашну каву в глиняній турці, власноруч

нарізав сир для бутербродів, підсмажив грінки.

— Я тут подумав… Хіба ми маємо право витрачати дорого-

цінний час в агенції, коли тепер усі архіви — наші? — сказав, подаючи Мар’яні горнятко з гарячою кавою. — А зробімо так…

Я в агенцію, а ти в Центральний історичний архів.

83

— А як же робота? Ще звільнять.

— Скажу директору, що дав тобі завдання, яке ти виконуєш

удома.

— Так можна? — засумнівалася Мар’яна.

— Нам так треба, тож так і буде, — відповів Хотинський.

Мар’яну обійняв. — Не хвилюйся. Я про все подбаю.

Мед?.. Зціпила зуби, щоб не виказати сумнівів, — посунула

на Солом’янську, в Центральний державний історичний архів

України. Усе дратувало: така вже халепа! Замість того, аби цілі-

сінький день крутитися в агенції поряд із Хотинським, має ко-

пирсатися в пожовтілих фондах. І ще ж доведеться брехати, ви-

даючи себе за стажерку Київського міського архіву. Та найбільше

спантеличувало несподіване прозріння: грошей уже не хотілося…

— Щось я не дуже вірю в ті легкі канадські мільйони, —

бурмотіла, засмучувалася. Нащо їй журавель?! Доля їй таку

жирнючу синицю в руки поклала: амбітного красеня з «ауді»

і крутим лофтом у центрі столиці. Та здоровий глузд нагадував, як виблискували очі Хотинського, коли розповідав про спадок

Дорошів. Мар’яна насторожувалася: хіба що заради коханця

спробувати нащадків Яреми знайти, якщо вже в Хотинського

примха така?.. Не заради грошей — аби тільки свою синицю

в руках втримати.

— В історичному архіві має зберегтися хоч щось про Ярему

Дороша! — заспокоювала себе.

Здавалося, тут є все! Мар’яна вчитувалася в перелік сотень

фондів історичного архіву, кожен із яких зберігав тисячі доку-

ментів, — голова обертом. Хіба їй з того океану випливти

з потрібною піщинкою? Та так, щоби ніхто не здогадався про

мету пошуків, бо Хотинський настирливо нагадував щодня:

абсолютна конфіденційність!

— То чим наш архів може бути корисний колегам? — до-

помагати Мар’яні взялася миловидна пані з відділу викори-

стання інформації документів.

— Маю завдання розвідати, який внесок у розвиток Києва

зробила козацька старшина на прикладі кількох відомих родів, —

84

недолуго збрехала Мар’яна. — Від козацької доби до наших

днів. — Почервоніла. — Маємо ж ми спростувати… Шевчен-

кові слова про правнуків поганих, — додала поспіхом, на пані

зиркнула: хоч би не витурили Мар’яну в перший же день!

Миловидна пані взялася скласти перелік фондів, які могли

би допомогти колезі, та оптимізму не додала: тільки за 1941—

1944 роки, покинутий в окупованому Києві напризволяще,

історичний архів втратив дві третини фондів. Збереглася лише

та третина, яку німці вивезли напередодні наступу радянської

армії. Її вдалося повернути.

— Ви поставили перед собою надто амбітне завдання, на

довгі місяці копіткої праці, — сказала.

На місяці?! Перед очима — фонди, фонди: Чернігівського

намісницького правління, духовних консисторій, Генеральної

військової канцелярії, Першої і Другої Малоросійських коле-

гій, Генерального військового суду, полкових і сотенних кан-

целярій, судів, фонди Браницьких, Ворцелів, Мнішків, Поня-

товських, Галаганів, Сулим, Терещенків, Галагут… А, рятуйте!

— Почніть із Галагут, — радить пані. — Павло Галагута

лишив немало безцінних спогадів про ті часи.

— Може, краще спочатку продивитися записи, які робили

в церквах при хрещенні дітей? — питає Мар’яна. — У церквах

же тоді вели якийсь… облік?

— Відомості про хрещення, вінчання і відспівування вно-

сили до метричних книг. Раз на рік священники робили з мет-

ричної книги копії та відсилали до консисторії, де зберігалися

метричні книги всіх церков єпархії.

Документи рятівної консисторії ще шукали, коли Мар’янин

погляд невідомо чого прикипів до товстелезної папки з надписом

«Чернігів. Церква Святої Катерини». Стрельнула очима — ніхто

не бачить?! — обережно дістала папку, витягла чималий жов-

тий том, розгорнула на випадковій сторінці й очам не повірила.

— Ярема?..

Канадійська байка оживала, набиралася життя і так легко

йшла в руки — Мар’яні аж дихалку забило. На вицвілій сто-

85

рінці метричної книги чернігівської церкви Святої Катерини

значилося, що 20 серпня 1783 року в хорунжого Чернігівсько-

го козацького полку Петра Андріїва Дороша і його дружини

Ганни Миколаєвої Дорош, у дівоцтві Кандиби, народився хлоп-

чик, якого охрестили на сороковий день від народження і на-

рекли Яремою.

— Як же все це… неймовірно! — прошепотіла.

Пізно увечері, змусивши себе відірватися від сухих, як осін-

нє листя, та напрочуд живих, дихаючих пристрастями сторінок

архівних документів, Мар’яна полетіла до Хотинського.

— Він був! Ярема — не вигадка! Він реально жив! — віт-

ром увірвалася до лофту — сміялася, кружляла затишним

стильним простором, ніяк вгамуватися не могла. — Він жив! —

повторювала коханцю, коли трохи заспокоїлася.

Усілася біля нього на дивані, вихлюпувала все, що назбирала

за один тільки день в історичному архіві: після остаточної лікві-

дації політичної автономії Гетьманщини на основі Чернігівсько-

го козацького полку було створене Чернігівське намісництво,

яке в 1781 році очолив генерал-губернатор Милорадович, і са-

ме в цьому році батько Яреми Петро Дорош отримує дворян-

ський титул, стає правою рукою генерал-губернатора, та справою

свого життя вважає збереження пам’яті про ратні подвиги та

звитягу Чернігівського полку, який вів свою історію з 1648 року.

— Петрові допомагав його брат Самійло, і вони удвох… —

Мар’яна раптом замовкла, бо наштовхнулася на холодний

ошелешений погляд Хотинського. — Завдяки їм ми тепер

знаємо чимало про козаків з Чернігівщини, — знітилася. —

У 1783 році в Петра народився син Ярема. Петрів брат Самій-

ло став воспріємником…

— Ким?

— Хрещених батьків у ті часи звали воспріємниками.

— І це все?!

Мар’яна завмерла — серце в п’яти.

— Але ж… Тепер ми знаємо, що все те — не вигадки, що

така людина реально існувала…

86

— Ми й так знали про це! — Хотинський підскочив. Совав

по лофту — нерви, нерви. — У нас є точна дата його смерті —

1843 рік! Хіба того мало?! Нам діти його потрібні! Онуки,

правнуки, а не батьки, чорт забирай!

— Ну, що таке смерть? — прошепотіла Мар’яна. — Що

по смерті дізнаєшся?.. А життя розкаже — і про друзів, і во-

рогів. Про любов, про справи.

— Навіщо?!

— Щоби вони повідали… про дітей, онуків Яреминих, —

говорила, все тьмяніла, тьмяніла. — Метричних книг, куди

вписували відомості про народження, одруження і смерть лю-

дини, з тих часів збереглося зовсім мало, але лишилися що-

денники, спогади…

Хотинський зупинився, наче схаменувся. Присів біля роз-

губленої Мар’яни, обійняв.